Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Роман на вших очах. Прочитай ы прокоментуй. Чекаю...

9 июля´05 23:54 Просмотров: 462 Комментариев: 4
ДОВГА ДОРОГА ДО ТЕБЕ
Глава 1
Ще ніколи природа так не милувала око. У повітрі, наче на честь якогось всенародного свята, пашіло таке всезагальне задоволення, що навіть людині з вкрай поганим настроєм утриматись від посмішки було просто неможливо. Світле, неначе прозоре небо, де-не-де лише покрите білою димкою хмар, які на цьому блакитному полотні здавались маревом, з величезною радістю пропускало крізь себе промені сонячного диска, який висів посеред неба, наче цар, чи бог, чи якась інша надістота. Він розкинув свої руки-промені у всі боки, прагнучи обійняти все – добрий і суворий водночас, гріючи і спалюючи. А промені крізь небо летіли на земля. Летіли неспішно, граючись, підморгуючи один-одному, коли можна уявити підморгуючі промені десь у космосі. Вони долітали до землі і вкривали її жовтогарячим килимом, ні, не килимом, а якимсь чудернацьким покровом, який не торкався, а ніби зависав над усім, огортав його, убезпечував від будь-якої загрози. У тих променистих покровах було усе, трава, яка під ними здавалась більш зеленою, наче навіть золотавою, квіти, що відкривалися усім своїм єством, усією своєю красою назустріч сонцю, дерева, що розкинули віти свої, переплелися ними, неначе підкреслюючи дружбу та побратимство. Навіть асфальт і той під жовтогарячим сонячним покровом вже не здавався одноманітно сірим та захаращеним, а набув своїх, асфальтово неповторних відтінків, грав тонами та напівтонами…
Дмитро йшов знайомою і водночас вже незнайомою, новою вулицею. Все його тіло, вся душу співали. Найпростіший, ба, навіть примітивний мотив, чого раніш часто не бувало, повторювався і повторювався в підсвідомості знов і знов. Йому навіть доводилось стримувати себе аби не заспівати вголос. І так перехожі озиралися на хлопця, який йшов вільно, немов плив, а не йшов, чи навіть летів, озаряючи всіх легкою доброзичливо відкритою посмішкою. Вони озиралися і заздрили Дмитрові, хто білою, хто темною, похмурою заздрістю. Але анікого ця посмішка не лишала байдужим. Хлопець знав це і усміхався ще більше, підсвідомо вкладаючи у вираз обличчя всю свою радість. У цей час йому здавалось, що весь світ прекрасний, що немає нічого похмурого, бридкого, огидного, що це все вигадки песимістів, які просто не навчилися жити. Жити радіючи і співаючи. Мотив набирав звучання, посилювався. От вже і губи, спочатку беззвучно, потім голосніше і голосніше повторювали його. Дмитро навіть незчувся, як вже співав, правда не на всі груди, а тихо, немов виключно для себе.
Він підійшов до парку Котляревського і враз десь з глибини зринули спогади, теж світлі і веселі, як і сам настрій. Автоматично звернув він на доріжку, красиво, по-європейському вимощену плиткою. І ця бруківка зараз теж не була сірою та безвідносною. Хлопець враз побачив на ній візерунки, орнаменти. Типові скамійки, незмінні ще з часу заснування парку, набули нового вигляду, набули життя і кожна манила до себе. Дитячий майданчик зі старезною гіркою, наново пофарбованою та підремонтованою сьогодні здався чудом, таким рідним, таким знайомим, але все ж чудом. Ой, як гарно долучитись до чудес, побачити їх, торкнутись. Ось і улюблена місцинка. Не один вечір був і буде ще проведений на цій скамійці. Як хороше, - подумалось хлопцеві у цю мить.
Виходячи востаннє зі школи він ще не знав куди піде, обрав напрямок просто, не вибираючи, навпомацки. Та зараз, сидячи на цій скамійці ще раз похвалив свою інтуїцію. Як хороше, - ця думка лунала знов і знов. Завтра вручення атестатів, а потім… потім воля, свобода. Дмитра не лякала невідомість подальшого життя. Він просто про неї зараз не думав. Для чого забивати собі зараз мізки усілякою невідомістю. Йому добре зараз, тут і тепер. Він недбало прикурив сигарету, із задоволенням затягнувся і випустив дим, який не поспішав піднятись нагору, а ніби застиг у повітрі. Він викреслив лінії, наче хтось спеціально задав орнамент. Малюнок, у який склався струмок диму міг стати б чудовою картиною, якби тут був Пікассо чи Дега. Але вони померли давно і не могли порадіти із цього малюнка разом з простим київським хлопцем двадцять першого сторіччя.
Почав накрапати невеличкий дощ. Дощ у червні – на щастя, згадалися Дмитрові слова якогось депутата, що вітав їх на останньому дзвоникові. Так, на щастя, на велике щастя життя… Дмитро посидів ще трохи, а потім з тією ж усмішкою пішов далі, думаючи яке ж то щастя – бути щасливим…
Ірина готувалась до іспиту. Останній іспит на першому курсі викликав у неї значну тривогу. Останній і найскладніший, як казалось зараз дівчині. Може просто заплатити і не мучатись? Вона могла це собі дозволити, але не хотіла. Ірина дала собі слово не платити за жодний екзамен чи залік, здобувати оцінки своїми знаннями, аби не дати нікому приводу для думки, що вона, Ірина Соколова, дочка Ігоря Соколова, народного депутата України, бізнесмена і, як говорили недоброзичливці батька, члена тіньового уряду, купляє собі оцінки чи їх купив вже батько. Ні! Такого не буде ніколи. Ніколи! Батько навіть не знав, куди вступила донька.
Пожаловаться
Комментариев (4)
Отсортировать по дате Вниз
Наталия_Вуйко    12.07.2005, 01:16
Оценка:  0
Наталия_Вуйко
красиво...завораживает
president_kmpu    12.07.2005, 01:16
Оценка:  0
president_kmpu
Искренне надеюсь, что только что опубликованная часть не станет хуже первой. Но очень хочется услышать дельные советы.
тишина!    10.07.2005, 00:10
Оценка:  0
тишина!
Чудові описи! Здається, ніби сам опинюєшся у творі і сам переживаєш написане. Мені сподобалось.

Хоча, чесно кажучи, не зовсім зрозуміла, що пов'язує Дмитра та Ірину.
president_kmpu    10.07.2005, 00:10
Оценка:  0
president_kmpu
Це лиш початок першої глави. Їх вже дві. я радий, що тобі сподобалось. Сюжет доволі динамічний, а головне, спроектований з життя...
Реклама