Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Звичка, яку я ненавиджу

10 января´11 17:01 Просмотров: 995 Комментариев: 3
Я дуже не люблю звичку. Я не люблю звикати. Особливо до людей. Коли звикаєш, то сприймаєш їх як належне, наче так і має бути, наче нікуди і ніколи вони не дінуться. Перестаєш їх сприймати як щось самоцінне, перестаєш їх цінити. Годі й мріяти спізнати когось повністю, навіть себе, але хоча б добре, сильно, на скільки він/вона заслуговує, але коли не ціниш, то навіть не намагаєшся. І поки не втратиш ту чи іншу людину, чи майже не втратиш, поки не зайдеш до кімнати у якій замість чогось дуже звичного буде пустота, то так і буде в самій середині себе – звичка. А коли цієї людини більше немає поряд (фізично чи духовно), то стає дуже боляче, наче частину себе втратив. Я не люблю звикати до людей.
Ми надто люди. І це я не люблю. В тому плані, що ми часто звикаємо, швидко відходимо, не можемо щомиті відчувати щось протягом тривалого часу. Пам’ятаю як колись прочитав «Пекло» Данте. Пам’ятаю як колись подивився «Пристрасті Христові». Я був набожним. Я відчував. Пам’ятаю як я дізнався, що померла моя бабуся. Пам’ятаю як був на її похороні. Я відчував. Я відчував Бога усім своїм єством. Я відчував її, хоча не знаю чи вона була. Я відчував світ, хай він тоді і здавався мені пустим. Хай і зараз він видається мені спустілим. Але я відчував. Я знав що є головним у цьому світі. А потім минув час. В першому випадку, другому, третьому. Бабло, амбіції, марнославство затуманили мені очі. Трансцендентне відійшло на другий план, хоч я і не забував, що Бог скрізь щомиті, що Він поряд, що Він любить мене. Я знав, але я не міг щомиті відповідати йому тим самим. Любов, дружба, ніжність теж десь поділися – герої третього плану. Не пройшло і два тижні, а біль через втрату бабусі у своїй свідомості я трансформував у сірість світу. Я пам’ятав, що втратив її. Я пам’ятав, що мені її не вистачає. Але в один день я просто зловив себе на думці, що от вже кілька днів не уявляв собі її, не згадував як вона виглядає. Мені боліло тому що це я, а не тому що це вона. Мені продовжувало боліти, бо боляче, а не тому що я втратив чи не найближчу людину. Я можу вірити, відчувати, але мене вистачать не більше ніж на два тижні – далі я захочу собі фотоапарат, славу і ще щось, думатиму про Сашу, Іру, бабки, секс, кіно… Я забуду, що тиждень тому я хотів родину. Мені не потрібно було нічого: ні Карий, ні кіно, ні романи, ні слава… Мені потрібна була кохана людина, з якою я міг би бути спокійно щасливим, від якої я хтів би мати дитину, а ще краще декілька, і жити у гармонії якщо не зі світом, то принаймні одне з одним. Це не просто мало значення для мене, а було моєю мрією. А тепер? Ящик знову затуманив мені очі, вулиці знову привчили звикати. Сігал хіба що зі своєю «Історією кохання» та розмови із Неллі та О.П. трохи протверезили. Бо не можна кожної миті любити цей світ (хіба що коли не бачиш його і сприймаєш як єдине ціле), не те що кожну окрему людину, не те що відчувати що є головним...
Не цінуємо тих кого не знаємо, хоча якби познайомились, то можливо не змогли б уявити своє життя без них. Ми не цінуємо тих кого знаємо, бо вони наче підкорені, освоєні, відомі, куди вони дінуться з підводного човна… Ми цінуємо лиш свої втрати…
Ненавиджу звикати…
Отак живеш, сприймаєш усе навколо як належне, бісишся від відносно непоганого життя, хочеш ще більше ніж є (бо це притаманно людині), а як щось жахливе станеться, то згортаєшся у позу ембріона і шепочеш: не хочу нічого, тільки б було як раніше…
Справа не тільки у людях (близьких чи не дуже), хоча в них найбільше. Справа взагалі у внутрішньому ставленні до світу. Що, якщо на завтра зникнуть усі фотографії світу, чи апельсини, чи олівці, чи моря?... Чи зникнуть тільки з нашого життя?....... Що буде тоді?...

«На днях я читал дневник одного французского министра, писанный в тюрьме. Министр был осужден за Панаму. С каким упоением, восторгом упоминает он о птицах, которых видит в тюремном окне и которых не замечал раньше, когда был министром. Теперь, конечно, когда он выпущен на свободу, он уже по-прежнему не замечает птиц. Так же и вы не будете замечать Москвы, когда будете жить в ней. Счастья у нас нет и не бывает, мы только желаем его». (с) АПЧехов




Мне нравится! Понравилось: 5
Пожаловаться
Комментариев (3)
Отсортировать по дате Вниз
Yellow_Pookie    10.01.2011, 23:19
Оценка:  0
Yellow_Pookie
Ага, добре там, де нас нема
BadChoices    11.01.2011, 20:51
Оценка:  0
BadChoices
і не буде
Yellow_Pookie    12.01.2011, 00:32
Оценка:  0
Yellow_Pookie
А там, де не буде, ще краще)
Реклама
Реклама