сьогодні ходила в "Чорний квадрат" на виставу "Мгновения любви, эпоха одиночества". Все як завжди - неочікувано, емоційно, часом весело до ржунімагу, потрясно... Перша ж сцена заполонила мене - школярка, закохана у викладача і признається йому в цьому... після цього пішли інші сцени, а я все чекала розв'язки, що станеться з цим почуттям...
Це дещо нагадало мене саму... ні, я не закохувалася в школі в учителів, оскільки не було в кого... хоча колись мені дуже подобався один викладач з математичного ліцею Шевченка (не зважаючи на те, що я знала його тільки три дні... але цього вистачило для того, щоб я переконала себе, який він хороший і нафантазувала собі багато чого)... а от в інституті мені більше повезло з викладачами...за два з половиною роки навчання таких маленьких закоханостей було декілька...
Містер_1. Зашуганий аспірант років на шість старше нас... ми весь час гнали з нього, а мені було його жалко.. і я все уявляла, як допоможу йому стати більш впевненим, хорошим викладачем і бла-бла-бла...канєшна він мене полюбить і ми будемо разом... ех, як це мені властиво - ідеалізувати хлопців "трохи бортанутих суспільством" (раніше це часто були інваліди) і уявляти, як я їм допомагаю і т.д. і т.п.... ненавиджу у собі цю якість. Єдине добре - це швидко проходить..пограюся і досить...і того разу все пройшло десь за місяць-два залишивши спогади і зверхність до цього хлопця.
Містер_2. ах..фізик - молодий, розумний, дотепний і проявляв до мене увагу... звісно, я не втрималася... це ще один давній недолік - захоплюватися тими, хто проявляє до мене увагу...теж не можу терпіти цю схильність - не з одним хлопцем довелося перестати спілкуватися, бо я занадто багато уявляла...а потім проклинала себе і знову в когось "вмазувалася". весь семестр я мріяла про те, що ми будемо разом (бугагашеньки!), а потім все пройшло за 30 хвилин - приблизно стільки часу нам показували електронний мікроскоп і за весь цей час він не звернув на мене уваги... самолюбство постраждало і зруйнувало намріяне...і я навіть рада :)
Містер_3. з ним я промучалася найбільше - близько року з перервами...так довго, бо ми його затягнули в свою команду на квесті... коли він з'являвся на горизонті вилазили всякі мрії, а коли довго не було вони розвіювалися... проблема - та ж сама - капля уваги від нього (хоча я сама все перебільшувала) і я розтавала... трохи пробувала з ним фліртувати (якщо це можна так назвати), але побачила, що немає сенсу...трохи психувала, коли він відверто ігнорив мої пориви (ха-ха-ха!!!) і, кінець-кінцем, зрозуміла, що ми аж ніяк не підходимо одне одному і забила...тупо забила...
Містер_4 поки що не з'явився, але враховуючи мої успіхи в закохуванні у молодих викладачів це не надовго - до найближчої появи такого.
це в житті...а у виставі все добре: остання сцена, років так через 20, вони цілуються і звучить пісня Анни Гарман...
Мы эхо, мы эхо, мы долгое эхо друг друга... Мы нежность, мы нежность... Мы звездная память друг друга...
я тихенько ридаю у кріслі в сподіванні, що ніхто з друзів цього не помітить і стримуючись не вткнутися в плече одногрупника, який сидить поруч...
От дякую, ще пару таких заміток і я почну розуміти жінок:).
А де ж прагматичність і неприступність "снігової королеви", фраза, я надто гарна для такого як ти і тому подібні речі, через які чоловіки почуваються жалюгідними.
Відносно номерів, має бути лише один, хіба ні?