ДНЕВНИКИ

Ой, у полі, вітер віє

А жито – половіє…

Крутиться і крутиться в голові цей мотив. Чую його,підспівую, посміхаюсь сам собі.

Дивна річ. Тільки зараз помітив, що ця невибаглива пісня ніби оточила мене захисним коконом. І все, що відбувається навколо, все, що я роблю – навіть думаю – сприймається через цю невидиму призму простої мелодії.

Купа справ, дзвінки, листування, вирішення поточних завдань – це ніби і поряд, і, водночас – дуже далеко. Десь там, поза чутливістю особистісного простору.

На кінчиках пальців майже фізичне відчуття вогню. Так, ніби з кожної подушечки палає маленьке вогнище. Але – не пече, ні. Ніби підказує – не стій, не сиди на місці – роби… Те, до чого лежить твоя душа…

А за вікном – весна. Мружиться сонце з блакитного неба. Ще трохи – і цей день скінчиться...

І?..

Не хочу. Не хочу, щоб він закінчувався. Занадто він вже гармонійний.

Знаю. Знаю, що сьогодні все одно не вирішиться... І знову буду жити з цією піснею на вустах, знову бринітиме душа акордами струн, знову на кінчиках пальців палахкотітиме невидиме полум”я…

Але це буде не сьогодні… Буде інший день – такий же яскравий і гармонійний, та все одно – так не хочеться, щоб він закінчувався!