Ой, у полі, вітер віє
А жито – половіє…
Крутиться і крутиться в голові цей мотив. Чую його,підспівую, посміхаюсь сам собі.
Дивна річ. Тільки зараз помітив, що ця невибаглива пісня ніби оточила мене захисним коконом. І все, що відбувається навколо, все, що я роблю – навіть думаю – сприймається через цю невидиму призму простої мелодії.
Купа справ, дзвінки, листування, вирішення поточних завдань – це ніби і поряд, і, водночас – дуже далеко. Десь там, поза чутливістю особистісного простору.
На кінчиках пальців майже фізичне відчуття вогню. Так, ніби з кожної подушечки палає маленьке вогнище. Але – не пече, ні. Ніби підказує – не стій, не сиди на місці – роби… Те, до чого лежить твоя душа…
А за вікном – весна. Мружиться сонце з блакитного неба. Ще трохи – і цей день скінчиться...
І?..
Не хочу. Не хочу, щоб він закінчувався. Занадто він вже гармонійний.
Знаю. Знаю, що сьогодні все одно не вирішиться... І знову буду жити з цією піснею на вустах, знову бринітиме душа акордами струн, знову на кінчиках пальців палахкотітиме невидиме полум”я…
Але це буде не сьогодні… Буде інший день – такий же яскравий і гармонійний, та все одно – так не хочеться, щоб він закінчувався!