ДНЕВНИКИ

У п'ятницю таки пішов у гості до колишньої своєї танцювальної студії, точніше, скоріше, до Попелюшки, яка там викладає, і за сумісництво є двоюрідною сестрою Тикви. Я думав, що це Тиква підмовла чи випросила... і дещо розчарувався, коли зрозумів, що ні... що вона покликала мене, бо їм потрібні люди на танці. Хоча за години може чотири-п'ять, їй вже очевидно хотілося більшого від мене... вона весела, живуча, енергійна... ми коли попрощалися, то вона повернулася у кафе хвилин за п'ять — втратила свідомість та кров носом пішла — от яка живуча енергія! Вона прикольна і я навіть почав задумуватися та розглядати варіант, проте знаючи, що вона двоюрідна сестра, що її батьки живуть в одній парадній із Тиквою, що вони багато спілкуються... Мені так не хочеться робити боляче собі, кожного разу випадково почувши про Тикву (а як я зрозумів, вони в дитинстві багато спілкувалися, інакше б чому Попелюшка згадувала б про це, тим паче, знаючи, що вона моя колишня, чи то я її колишній), мені не хотілося б робити боляче Попелюшці, яка б бачила цю біль, мені не хотілося б мучити Тикву протягом тривалого часу... Хоча чомусь мені здається, що вона це добре робить і без мене. Найбільше не хочеться, щоб через ці вже мертві стосунки, в який живе пристрасть та гниль врешті постраждала саме Попелюшка.... Це мене зупиняє найбільше. Тож не знаю який вибір зробити, та й Попелюшка зникла, тож і об'єкту немає, щоб чаклувати...

В неділю йшов із Вов містом після крижаної бесіди, в якій ми амбіціями ділили шкуру ще не вбитого ведмедя. Більш-менш утрясли. Йдемо. І я бачу Тикву... Тикву, яку так довго шукав очима. Так довго, що іноді здається, що це було завжди. З тиждень-два тому я дивився фотки з її концерту і відмітив для себе хлопця. Так і подумав, що це її новий бойфренд, хоч вони навіть не обіймалися. У суботу вони трималися за ручки. Сказати, що він не гарний... Так, він не гарний. Я із досить пересічною зовнішність, хіба що із чудовими очима, просто прекрасний у такому порівнянні. Нестерпно відчайдушно прекрасний! Навіть не знаю який в нього має бути талант, спокій, доброта, практичність щоб перекрити мене + кохання до мене... Я одягнув окуляри. Вона побачила нас. Ми пройшли повз, вони дещо застигли та теж пішли. Я побачив усю її змученість, нещасність, блідість та спустошеність. Навіть якщо це не так. Навіть якщо її слова Н.А., що їй спокійно це правда. Я це відчув. І мені у мить стало так смішно. А потім дещо сумно і гидко. Суто за неї. Я навіть втратив бажання бути із нею. Не знаю чи на довго це, але якщо бувають переломи, після яких камбеки чи пристрасті все менші і менші, то напевно це саме такий. Може хоч із таким хлопцем їй буде спокійно і вона не боятиметься відіграти сюжет батьків: як тато поводиться із матір'ю. Сумно, бо казка тане у моїх руках... І гра скінчилася так просто, що не вартувала вкладених пристрастей, сил, переживань...

Майстер взагалі забив на мене. Коли прийшла директор відділу кадрів з кіностудії він показав усіх та усім запропонував почитати, окрім мене. Всім, навіть тим, хто бувають раз на місяць, хто другий раз, всім.... Навіть Вов прифігів, хоча раніше вважав, що я все це вигадую... Майстер так і не прочитав п'єсу, яку я хочу ставити... Це вже навіть не боляче і не сумно, а дещо образливо... я не розумію... Тож скоро таки піду. В іншу театралку піти не зможу, бо образа буде на все життя. Та й Вов б'є себе в груди, що піде зі мною, бо, мовляв, від нудоти помре та мохом покриється, хоча не знаю на скільки це серйозно. Я б цього не хотів, хоч і приємно. Але, по-перше, шкода буде Вов, по-друге, Майстер точно прокляне мене, бо із Вов він пов'язує більшість головних ролей на найближчі роки... Я відчуваю себе самодостатнім бідним родичем, бо, насправді, мені все більше все одно....

П.С. Здається я вибрав об'єкт для кандидатської...