Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Мій Київ

12 ноября´12 0:28 Просмотров: 1017 Комментариев: 0

Чуже містовизволяє. Не з усіма містами так щастить, проте якщо знаходиш потрібне містодля певного етапу свого життя, то воно дійсно скидає кайдани. Київ дав менідихати вільно. Те, що так мене лякало у восьмому класі та викликало «провінційне»презирство на перших курсах, тепер викликає відповідь з моїх нутрощів. Бо там ядійсно більш вільний і не залежний від шлейфу думок та досвіду (починаючи відшколи-інвалідальні), що тягнуться за мною, наче список хвороб, промахів таболю… Там все це не має значення. Принаймні, поки ти не сталий. Поки тирухаєшся...

Все почалосянедільним ранком на трасі Одеса-Київ, яку чомусь із гордістю називають аутобан,хоча, коли він часом стискався до двох поліс, мене пробирало сміхом через такумістечкову гідність. Гадаю, європейці часто в шоці на цьому аутобані. Клевернийміст, хвилин з тридцять шукав де ж саме шлях на Київ та де мені буденайзручніше стати, позаяк одні машини, а людей немає, тож і не було в когоспитати. Став якраз за арбузниками. Простояв хвилин з тридцять, ніхто непинявся. Автівок було не дуже багато, проте стабільно хтось їхав. Взяв рюкзакта пішов у сторону Києва, десь кілометри через три зупинився жигульонок ізправильним пацаном. Взяв мене чи то з подиву, чи то, щоб спитати чи не страшномені отак от стояти та сідати до когось в машину, чи то як подяка дівчині наспортивній машині, що колись підібрала його ввечері під зливою (на трасі!) тадовезла ледь не до будинку, позаяк він пропустив останній автобус та відбезвиході перетворився на автостопщика. Підвіз мене близько 15 км. та висадивбіля Дачного – самому туди було. Не дуже охоче розмовляв, хоча довгих пауз независало. Не розпитував та не відповідав прямо на питання. Але підвіз і за тедякую. Пройшовши за міст я стояв із пальцем цезаря «зберегти життя» може зпівгодини. Ніхто не пинявся, тож я зрозумів, що або стою в незручному місці,або воно просто погане – зачакловане. Я взяв свої пожитки та пішов далі. Вартозазначити, що я їхав із рюкзаком та портфелем з ноутбуком, який мав нарештіповернути Вірченятку, яка, можна сказати, врятувала мене ним кілька років тому:на ньому я написав свої головні курсові, дописав роман та частину диплому. Япройшов зважувальник для вантажівок та піст ДАЇ. Зупинився, простояв ще хвилинз двадцять-тридцять. Далекобійники як тільки мене бачили, то робили одне зтрьох: відводили погляд в інший бік, наче мене не видко, прикурювали цигарку,або показували, що я не там стою, немає місця чи щось таке… Останній варіантмені подобався найбільше. Водії легкових машин теж часом показували, що взялиб, проте повні. В будь-якому випадку це приємніше та викликає кращі емоції(навіть коли знаєш, що більшість з них насправді не зупинилися б), ніж коливони просто скидають швидкість до 60 км. та розглядають тебе як ніщєброда.Відчаю не було навіть коли вже пішла друга година, як я не міг застопитимашину, а від Одеси я був на відстані не більше 25 кілометрів. Рятувала музиката думка, що мені потрібна лише одна машина, а одну добру людину я все однозустріну на цій трасі.

Сонечко трохипочало припікати. Я вдев’яте слухав повільну версію Старих фотографій Скрябіна.Зупинився старенький фольксваген гольф. Водій – чоловік середніх років, трохинеголений, з добрим обличчям, але такий, якому є що приховувати – сказав, щойому не до самого Києва, а десь до Вінниці. Я погодився б, навіть якщо він їхавби лише 5 кілометрів. Попросив почекати поки я візьму речі – рюкзак, куртка,ноутбук. Коли він сказав, що напевно не стане місця (машина ззаду була повна, апереднє пасажирське сидіння втиснуте вперед), то я з нотками нахабностівідповів, що я компактний і втиснуся. «Весело» стало одразу. В чувака булиякісь проблеми з бензобаком, тож коли ми розганялися більше 60 км., то машинапочинала дрижати. Тож за чотири години ми проїхали близько 200 км. Насправдівсе було добре. І мовчання ставало все менше. Він все охочіше розповідав про90-ті, про те, як він законно та незаконно заробляв гроші, про махінації, хочаз його вигляду та машини і не скажеш, що він схожий на людину, що заробляє(ла)по косарю американських мертвих єнотів на день, але хвилювало мене інше – ясобі просто таки відсидів дупу і не міг змінити своє положення більше ніж наодин градус, оскільки колінами вперся в бардачок, дупою в сидіння, а на рукахбули всі мої пожитки, які підпирали мені підборіддя. Чому він підібрав мене? Яспитав, він відповів, що тому що злість пройшла. Колись і він так пиняв: вПольщі без грошей якось стопом проїхався і все було ок, а от в Україні якосьполамався і всю ніч на трасі простирчав і хоч би одна сука… Але тепер злістьпройшла, тож… Він висадив мене біля повороту з траси, яким сам і поїхав. Передімною були закусочні далекобійників, але я не дослухався поради мого останньогознайомого і не став напрошуватися у них – це був мій останній варіант, якби стемнілочи пішов дощ – а так, приставати, коли людина їсть, та й взагалі займатилюдину… Якщо просто спинялися, то було легше – це їхній вибір, це їхня особиставоля. Хоча я розумію, що, напевно, дослухавшись поради, я поїхав би швидше.

Знову хвилин з30 я «лайкав» рукою усі проїжджаючі машині, перебуваючи або на позитиві, або нарівні спокійного настрою, просто таки заборонивши собі сум чи негативні думки.Коли за півгодини ніхто не спинився, я пройшов кілька кілометрів і побачив, щодалі немає куди йти, позаяк по трасі був довгий спуск та підйом у кількакілометрів, де мені ніхто не спиниться, а йшов би я їх добрих хвилин сорок. Дійснонапрягало інше: я розумів, що за півтори-дві години вже стемніє, позаяк сонцесідало, і тоді стане дійсно сумно. Я розумів, що, в крайньому випадку, повернусяназад до найближчої заправки і там напрошуватимуся й врешті знайду собі екіпаж,але буду в Києві ближче до ночі, тож не зможу забрати ключі в подруги Оксани інормально переночувати в ліжку, а доведеться спати на вокзалі чи взагалідеінде, а вранці м’ятим та витиснутим йти на кінофестиваль. Це мені непідходило, тож я увімкнув свої енергетичні канали і майже одразу забув про них.Тоді з другого чи третього ряду, ледь не підрізавши іншу машину, різко зупинилосячорне Шевроле (це було дивно, бо машини у другому ряді менше 100 зазвичай неїдуть). Варто зазначити, що до того я їхав тільки безкоштовно. Щоб не виникалоніяких непорозумінь опісля, то я одразу, у відповідь на перше ж логічне питання,казав, що  їду стопом, бо запропонувалироботу в Києві на кінофестивалі, а грошей немає. Я відкрив двері шевролехи. Тамсидів правильний пацан штибу першого, тільки версії 2.0 – комунікативно таматеріально. Я сказав, що мені по трасі, скільки йому по дорозі. Він спитав чиє гроші. Немає. Ну, хіба що 17.50. Він сказав, що далеко зі стількома не доїду.Я відповів, що вже півшляху проїхав. Сідай – відповів він і ще рази зо два ізнотками саркастичного сміху мовив: сімнадцять п’ятдесят. Радувало, що їхав віншвидко. Для мене після гольфу все що швидше за 80 км. було швидким. Їхаврозумно. Даремно не гнав та не рвав педаль. Трохи гнітило, що він мовчав.Слухали дабстеп. А образ його мені дуже нагадував одного піда**са з ТедЕкса,який вважав себе дуже розумним та класним і робив акцент на кожному слові, начесаме воно є найголовнішим. Асоціативне мислення таким чином сформувалонеприємний образ і мені хотілося, щоб все це закінчилося якомога швидше.Кілометрів десь за 50 ми підібрали двох дівчат та одного хлопця (так само доКиєва), які скинулися по 70 гривень та одразу віддали їх водію. Після цього миїхали переважно по крайній лівій полосі не менше 100, часом доходячи до 160. Задві години, якраз коли остаточно стемніло, я вже стояв у пробці на 14 кілометріперед Києвом і слухав українську музику, при чому, що мене здивувало, непопсову… Десь тоді я усвідомлював для себе пару сентенцій. Перша: кінчені людине пиняються, тож я міг не боятися за себе. Друга: свою автостопну цноту явтратив, при чому тричі за раз – перший раз було швидко, вдруге – довго, протенезручно, а втретє – за гроші і з комфортом)) На ту мить водій перестав меніздаватися поганцем, а навіть навпаки здебільшого через манеру розмови ізблизькими та знайомими (автомайстер, друг, турботлива мати, психована дівчина).Мені навіть здалося, що я маю до нього банальну людську симпатію. Він висадивнас біля метро ВДНХ. Я простягнув йому 17.50. Він засміявся та взяв, сказавши,що «уговор дороже денег», хоча було ясно, що навіть якби я не заплатив, всебуло б ОК. Я подзвонив Юлі та домовився забрати ключі. Ніч я зустрів у теплихобіймах дивану на кухні Оксани))

Зранку мавтрохи пригод із транспортом та пошуками, проте досить легко знайшов кінотеатрКиїв. Взагалі здивувало, що цього разу я нізвідки почав розуміти мапу метро,чого раніше за мною не спостерігалося. Я прийшов до «Києва» у центр Молодості значнораніше за потрібний час (щось не так порахував) і перші два обличчя, які язустрів були обличчя ОМКФ. Саша та Аня, з якими я ще тиждень працював у прес-центрі. Щебув Льоня, який постійно еволюціонував та видозмінювався в моїх очах. Двоєволонтерів за працею шуганий і кумедний Женя та простий домашній сам собі навумі львів'янин Сашко. Олеся розумна харків'янка, якареально шарила про що я писав диплом, а тепер дисертацію, до речі, здається,наступного року теж захищається.

У перший жедень я написав тим київським знайомим, кого хотів би побачити, відклавши кіно (хто мене знає, той розуміє, щоколи йде кінофестиваль, то зазвичай світ для мене просто зникає, є тільки кіно,люди кіно, події кіно, стан кіно). По-перше, Оксана. Але я в неї жив,тож треба було тільки чекати на її повернення). По-друге, Вірченятко та Ярик, зякими, проте, я мав зустрітися поодинці через їхні відносини, точніше їхнювідсутність. По-третє, Масякіна. Вона мене відморозила навіть на смс не відповіла. Іце було радше неприємно, ніж боляче. Я відчув себе так, наче я нав'язуюся, хочаані історія наших стосунків, ані її приїзди до Одеси вже опісля не могли доцього привести. Тим не менш, зі стосунків з нею я виніс, окрім іншого, однуважливу річ: ніколи не прощайся перед від'їздом у метро. Це суттєво. І,напевно, головна зустріч, від якої я взагалі не знав чого очікувати, проте якоїне боявся Аля. Я до того вчинив із нею вельми погано (ще в Одесі), хоча маю безлічвиправдань (робота, творчість, Вовка, фестиваль, біль минулих стосунків талихорадка за ними, страх нових почуттів, невіра у те, що це безвідповідальнедівчисько взагалі може щось відчувати, якщо їй важко навіть написати листа),які сам послав би у жопу, як непереконливі. Вона логічно образилася. І залогікою розмови я мав приїхати та спокутувати свою провину. Я приїхав. Спокутине вийшло. Ми поводилися так, наче нічого не сталося, тож спокути не вийшло, алиш полізли недомовленості спочатку милі і грайливі, далі дурніі образливі… Наприкінці була розмова, проте, як і було зрозуміло, ми згаялибагато часу, а перед поїздом відкривати душу внікуди… Іншими словами, я так і незміг до кінця пробитися до неї, хоча коли відчув її руку в моїй, її голосзадрижав, а на очах ледь не з'явилися сльози, то мені почало здаватися, щощастя таке можливе…

На фестиваліпрацювалося кумедно. Взагалі було дуже легко. Я тут за один неповний фестивальзкомунікував із більшою кількістю людей, ніж за три фестивалі в Одесі. В Києвівзагалі люди дещо швидше переходять від випадкового знайомства до самеспілкування. Смішно було, коли мої колеги дізналися мій вік, а потім, що я ще йтри роки працюю(!) на Одеському фестивалі, а потім, що я ще й дисертаціюпов'язану із кіно пишу, а тут от приїхав із Одеси волонтерити та встановлюватирекламний банер і папірчики до куверток запихати. Насправді, чомусь в Києві цене здавалося дурною та низькою для мене роботою. Смішно.

А щепорадували знайомі обличчя починаючи з Юлі з Афіші та закінчуючимузикою Ромчиком з мого факультету, який завжди виглядає як заможний-бродячийпоет. Не кажучи вже про обличчя ОМКФ. Була така ситуація, яку я обов'язковопереповім своїм найближчим колегам вже на наступному ОМКФ. В один з останніхднів Молодості я прийшов на «документалку» Зимо, йди геть та сів у першомуряду. До фільму було добрих хвилин 20. Поруч сиділа Маша колишнійпрограмний директор російської програми ОМКФ. Випадково з нею розговорилися.Спитав чому вона пішла. Маша розповіла як її пішли. І тут поруч зі мною з іншоїсторони сідає Алік, який, за її словами, був одним із тих людей, що так вчинили.Вони вітаються, посміхаються одне одному, гасне світло і починається фільм. Ясиджу між людьми у стані неоголошеної війни і весь фільм відчуваю, як крізьмене проходять фотони полум'я і я свічуся від думок та енергетикиконцентрованого негативу. Раз хвилин на двадцять у фільмі траплялися кумеднімоменти. Маша та Алік повераталися один до одного і сміялися через мене. Тодівикиди радіації взагалі неможливо було не те що контролювати, а хоча б вимірятивідчуттями.

Якщо говоритипро корисні знайомства, то, безсумнівно, це Льоня, який надалі хоче займатисякінопродюсерством, а якщо врахувати, що він молодий, працює зараз у PR-відділі одного з непоганихкабельних каналів та досить розумний, то це можливість добротної співпраці.Іншим важливим знайомством стала Манекен, з якою я ще в Одесі познайомився, алетепер вона дізналася, що я вивчаю кіно та знімаю його, тож, як мінімум, вжезапросила на львівський кіноклуб прочитати лекцію мовчу про вихід на Кінолев,бо спочатку треба закінчити власне кіно. Ну і третім важливим знайомством сталаМаша, яка на кількох фестивалях займається російською програмою і колись цеможе стати дуже суттєвим і для мене. Інші ж знайомства були у чистому виді задля розумового та естетичного задоволення. Чого варта тільки Народжена Поломабо спілкування майже ні про що із київськими культурологами)))

Колиповернулася Оксана, то, з однієї сторони, все було ОК, бо ми не мали жоднихпобутових протиріч, з іншої, ми виявилися гарними друзями, але такими, щодушевно далеко один від одного, тож і щирих, пронизуючих та змінюючих світрозмов не сталося. Ми закрили цю прогалину кіном та її друзями. Вони в неїгарні, хоча й чудирнацькі. Маша кумедна, але у буденщині напевно нестерпна.Настя мила, проте дещо закрита таке враження, що вона розіпне того,кому наважиться відкритися як жінка. Валентинович, який для Оксани є й гуру йчимось на зразок ходячої ікони… Повтикав мені зернятка у пальці, сказав кільказагальних фраз, які можна інтерпретувати і як дуже точне попадання у сутність моїхтріщин, і як слова про все / ні про що. Якби не Оксана, то вважав би йоговідвертим шарлатаном. А так… досі не можу визначитись. Її інтелектуальнавартість для мене становить щось більше номінальної одиниці, тож це і затуляє мійскептицизм не думаю, що вона дозолила б морочити собі голову якомусь проходимцю. З іншої жсторони, я не побачив ніяких відвертих доказів іншого. І мій біль у правійлопатці пластирі Абдула вилікували за три дні, а його су-джоківські штуки ні. В мене таке враження, що нам з Оксаною реально стало цікаво одне з однимвже в останні дні, коли в мене не було фестивалю і ми бачилися трохи більше задві години на день. Останній вечір взагалі став досить емоційни, чуттєвим та сумним.Її закидали роботою, тож я мав сидіти навпроти неї та веселити себе як можу.Рятувала локація: кафе або бібліотека Могилянки. Але десь тут я зрозумів, щовона чудовий друг. Мені стало неймовірно соромно, що коли вона приїжджала доОдеси, то я не зміг їй відплатити тим, чим вона мені житлом… Коли я поїхав, товідчув пустоту її квартири. Мені стало пусто всередині, бо я уявив, як воназаходить ввечері до квартири і там нікого немає, і сьогодні вже не буде…

Зустрічі зВірченятком були кумедними. Обидва рази я так чи інакше приходив до емоційноїглибокої радості, коли не просто посміхаєшся, а робиш це всім нутром це важко пояснити чи зрозуміти мотиви, простіше показати. В мене є одна такафотографія. Смішні в нас були блукання Києвом денним та вечірнім.

Після зустрічіз Яриком я шкодував, що не маю такого друга поряд. Він чудова сильна відкриталюдина, яка чинить по совісті (вона її має), яка цікавиться чужою думкою не зцілей, а тому що це людина та її думка… Яка досі пам'ятає, що я люблю солодке.

Про зустрічі зАлею говорити найтяжче. Вона за ці дні виросла в моїх очах від дівчиська, щограє у щось незрозуміле, до дівчини з витонченістю та глибиною жінки. Менішкода, що я з нею познайомився. Ми втрапили у найгірший з можливих варіантіврозвитку нашого спілкування. Краще б ми познайомилися за інших обставин чи хочаб в інший період мого життя (хоча всі ми добре знаємо, що підходящих періодівне буває), або взагалі не знайомилися б, тоді мені не було б так приємно і таксумно згадувати тепло і ніжність її дещо суховатих рук, кумедну шапку її брата,її ніжний голос із нотками веселощів крізь сум. Я повернувся і ми зависли.Мабуть, за однієї простої причини я ладен битися тільки тоді, коли знаю,що іншому це теж потрібно. А так… мені здається, що я вже більше ніколи неотримаю того авансу довіри, який змарнував, а будуватиспілкування/дружбу/стосунки без довіри це ніщо інше, як займатися пустечею тасимулятивністю життя. А мені б так хотілося будувати щось справжнє… Будуватиіз  кимось щось дійсне. Із тим, хторозуміє естетику будівництва двох, а не займається прагматизацією таоргономічністю процесів…

Пройшлопівтора тижні і ейфорія по Києву дещо розчинилася. Тим не менш, я вкорінився вдумці, що маю переїжджати навчатися до столиці, а ці чудові люди лиш додатковийстимул (хоча їх значимість для мого життя важко переоцінити). Щоправда, все жтаки, краще б ми познайомилися за інших обставин, бо власна втрата черезтупість це справедливо, а не сум неможливості бути разом через обставини якпростору, так і власних ляпів через якісь інші замороки та недооцінку ситуації.

Дорогою доОдеси я остаточно застудився. Це закономірно. З мене виходила магія Києва, якуя навіть не спробував тут передати. Це якщо чесно…

Теги: кіно, люди, фестиваль, київ, місто, сум, почуття, радість, емоції, молодість, Феєчка, Оксанців, ейфорія, Ярик, Вірченятко
Пожаловаться
Комментариев (0)
Реклама