Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Посміх натхнення

Отредактирована 10 октября´14 19:21 Просмотров: 447 Комментариев: 0

Настає сакральна мить – і ти знову віч-на-віч із німою ручкою та безбожно цнотливим аркушем офісного паперу, з пласкою клавіатурою й по-змовницьки миготливим курсором на пласкому дисплеї, з власним клубочком думок, суджень, таємних намірів, якихось там емоцій, котрі мало відповідають загальноприйнятим категоріям і, відверто кажучи, нікому крім тебе нецікавих. Гаразд, о’кей, такі тут правила гри.

Свідомість практично силоміць змушує тебе виплеснути все накопичене млявими роками лайно назовні, надавши йому матеріально-текстуального уособлення, та щось, чорт забирай, нівроку заважає. Немовби невидимий шлагбаум перекрив дорогу, позбавив можливості рухатися вперед навіть за інерцією, а поза спиною стежу потай огорнув млосний туман: ані кроку назад. Ось така нехитра пастка, хай їй грець.

Колись давно ти сам вирішив, що маєш хист до писання, тому сидиш і вперто малюєш кракозябри на білизні паперу або ж друкуєш беззмістовні речення пластмасою квадратних клавіш, а відтак позбавляєш їх права на існування, тицяючи «Не зберігати» у відповідному діалоговому вікні. Нехай губляться у плетиві дротів, хитросплетіннях мікросхем, невидимому блиманні електричних імпульсів, адже там їм, на твою думку, і місце.

Що приходить натомість? Єдино можливий вихід, звісно ж. Рвеш папір на шмаття, розкидаєш просто по підлозі – там, де вже валяються видрані «з м’ясом» гладенькі клавіші від комп'ютера. По тому траєкторією безвиході падаєш поміж них і заплющуєш очі. Маячня! Далі – більше: висмикуєш на собі волосся цілими пасмами та замурзуєш кров’ю з кулаків тьмяні шпалери.

Ти ж, бляха, письменник!

Де ж тоді кляте натхнення?..

Натхнення тим цікаве, що з’являється, як кохання - немовби нізвідки. Нежданно, без церемоній і пафосних вітальних промов, воно підкрадається тихенько, як найбільший у житті успіх або провал. Саме цей гість диктує умови, тому тобі нічого не лишається як просто валятися на припалій пилом долівці в оточенні неоковирних думок, котрі ти так намагався привести до тями.

Хер із ним, із письменництвом! Через дорогу мерехтить чудовий генделик, де за двадцятку можна вдосталь пожалітися самому собі на самого ж себе в оточенні людей, які не знають ліпших за «піздєц-як-охуєнно» художніх засобів. Це навіть на користь. Ти насправді такий самісінькій, як вони, нічим особливо не відрізняєшся – от тільки взяв на себе забагато, чи не так?

У тенетах тюремного блатняку та паршивого пійла пропивається осінь, зима, весна, літо – й так коло за колом. Уже давно забулися так і не народжені персонажі з їхніми тупими переживаннями, котрі мусили б привести до певного результату, коли б ти написав щось далі за просто «1». Забув, забив, переріс – словом, не до того тепер. Оскільки який ти нахуй письменник? Хіба що черговий «пшик» у багатоголоссі звичної нудоти, приправленої безвихіддю. Саме час підкоритися обставинам, адже це буде правильним рішенням. Піти працювати на завод, до супермаркету абощо…

«День ікс», як правило, нічим не відрізняється од усіх попередніх. Спроквола чимчикуєш собі додому після чергового «запливу» в незмінній кафешці, п’яним поглядом озираєш звичні бетонні коробки довкола, матюкаєш подумки погоду (байдуже, яка саме вона є) і загалом робиш звичні дії. Аж раптом, доки ти пропускаєш зграйку легковушок на дорозі, до вух долинає мелодія – така знайома й рідна, що майже пахне материнським молоком. Звідки вона? А, так, із того «опелька», який уже завернув за ріг… Музика зникла, та продовжує грати в голові.

Що воно?

Здається, саме під цю попсу з претензією на мелодійність ти колись давно танцював випускний вальс зі своєю коханою. Моментально картинка перед очима постає у повній мірі: напівприглушене світло зали дорогого ресторану, її руки, що невагомо торкаються плечей… легенький запах котрихось традиційних для такої нагоди страв і шампанського.

– Поцілуй мене, – каже вона, – просто тут і зараз.

Доторк вуст - ніби вперше в житті. Кумедні метелики у сонячному сплетінні. Мільярди барв, що змішалися в шалено привабливу катавасію.

І – ця музика, звісно. Ця сама попсова мелодія!

Ти несешся додому на крилах загадкових нот, геть забувши про намір купити міцного пива для зміцнення вже наявного ефекту. Там біжиш, не роззуваючись, до затхлої кімнати, гарячково вишукуєш із-поміж пописаних аркушів один-єдиний чистий і починаєш осатаніло строчити.

Строчити, строчити, СТРОЧИТИ!

Рядки шикуються в абзаци, абзаци складаються в розділи… Рвеш ручкою тендітний папір, але на це плювати. Важливіше, що просто перед тобою оживають уже давно поховані герої (як виявилося, поховані тоді заживо): вони набувають цілком правдивих рис, спілкуються, закохуються, живуть повноцінним життям, якого ти, між іншим, уже давно позбавлений. Приходить час, коли ти більше не можеш керувати їхніми долями, адже персонажі роблять те, що їм заманеться – і саме тоді відчуваєш легенький доторк на своїх плечах. Це ніжно, по-домашньому тебе обіймає натхнення.

Врешті, оповідання готове. Не те, щоб геніальне, але цілком заслуговує на увагу, як ти гадаєш. Потім, напевно, в його тілі критики познаходять якийсь прихований зміст, образність та алюзії на речі, що їх ти, пишучи, мав на увазі буквально. Дзвониш найкращому другові:

– Чувак, здоров! Я тут наваяв дещо… Чи не міг би зацінити, якщо не складно? Вишлю «електронкою» за п’ять хвилин максимум.
– Не питання, старий, – лунає у відповідь бадьорий голос, - як же, блін, чудово, що ти знову у строю!

Зворотній лист од першого читача приходить за чверть години. Поміж епітетів на взірець «супергеніально», «неймовірно круто», «влучно сказано» тощо ти знайдеш ту єдину фразу, заради якої слав доробок товаришеві: «Чувак, тобі час задуматися над тим, щоби друкуватися десь!».

А далі що? Пухнучи од гордості, заходишся надсилати сирий рукопис і до того літературного часопису, і до тієї культурно-просвітницької газени, і на той блядьский веб-сайт. Натхнення за спиною наказує не спинятися, тож за день розіслано понад три десятки електронних листів в усі усюди.

Тепер життя зобов’язане змінитися, правда? Воно вже нізащо не буде таким, як раніше!

Минає тиждень, другий, третій. Місяць, другий третій. Обійми натхнення спершу слабшають, а потім воно, зневірене, і взагалі йде собі геть – до когось іншого. За цей календарний період ти так і не відкопав у тоннах спаму на електронній пошті викоханої невидимими самокатуваннями відповіді. Жодної, чорт забирай, геть жодної!

Привид пішов, обіцяючи повернутися. А ти чистиш власну голову від реальності та починаєш аналізувати. Письменник, бляха. Звісно! Тобі двадцять п’ять, не маєш ані постійної роботи, ані поготів родини, а своїми «загулами» давно процвендяв усіх друзів. Натхнення немає. Відповідей немає. І ти… а як інакше – ідеш у генделик через дорогу.

У тобі, напевно, міг би вмерти письменник, але він там так ніколи й не народжувався.

Таке воно – натхнення. Правда?..

Теги: проза, натхнення
Пожаловаться
Комментариев (0)
Реклама