Це було вже вельми давно, увечері дев'ятого березня. Невеличка по-радянському обставлена кухонька на третьому поверсі хрущівки віддавала пліснявою та сигаретним димом. У вікно пробивалося останнє проміння березневого сонця, що от-от хотіло пірнути відпочивати від складного дня у море.
- У мене складається враження, мов в Україні про нас забули, - мало не зі слізьми на очах бідкався сорокап'ятирічний Володимир, запалюючи вже п'яту за останні десять хвилин цигарку. - Ми тут напризволяще покинуті. Нам дійсно страшно говорити вголос про те, що маємо на думці!
- Та ні, Ви що! Про вас пам'ятають!..
Я намагався його переконати, але сумнівався у власних же словах. Надворі туди-сюди шмигають озброєні кийками, ножами, травматичними пістолетами та невідомо чим іще "закамуфльовані" люди з георгіївськими стрічками на грудях. Вони відловлюють по одному тих, хто брав участь у мітингу, присвяченому 200-річчю від дня народження українського поета Тараса Шевченка.
Раніше — близько півдня — акцію під пам'ятником Шевченкові в Севастополі було нахабно розігнано невідомими молодчиками, які приїхали п'ятьма мікроавтобусами під російськими прапорами. Місцевих небайдужих, а також тих, хто приїхав на підтримку з інших областей України, валили на землю, забивали ногами, зривали українську символіку. У результаті особисто мені стало відомо про щонайменше двадцятьох травмованих, у тому числі — про п'ятьох у складному стані. Кого б, ви думали, доправили до найближчого райвідділку? Правильно: тих, кого били, а не тих, хто бив. На їхніх зап'ястках клацнули кайданки
Я й сам у міліції побував — щоправда, хвалити Бога, недовго. Виходжу надвір і бачу, як просто на асфальті лежить закривавлений молодик без жодних ознак життя. Поряд стоять кілька міліціонерів і курять. Просто курять, не намагаючись надати постраждалому бодай мінімальну медичну допомогу
...
Тим часом на по-радянському обставленій кухні стало геть темно. Мій співрозмовник уже не стримував емоцій. По його щоках — побитих морськими вітрами щоках колишнього моряка, корінного севастопольця — струменіли цівки сліз. І в тих маленьких солоних потічках, мені здається, правди у сто разів більше, ніж у будь-якому випуску новин на телебаченні.
- Чому, не запитавши дозволу, в мене забирають Батьківщину? Чому я маю сваритися з власною матір'ю, яка воює проти мене через те, що я почуваюся українцем? Чому, врешті-решт, ти — єдина людина, з якою я можу поговорити про це?! - Чоловік закурює знову й пильно зазирає мені в очі своїм утомленим поглядом, у якому, крім відчаю, жевріє іскра докору.
У відповідь мовчу, бо не знаю, як відповісти.
На цій кухонці я опинився саме завдяки Володимирові. Коли б не він — був би я серед інших учасників мітингу пам'яті Шевченка битий і зневажений. Вчасно відвів мене подалі прилеглими подвір'ями, а коли з'ясувалося, що на винайняту квартиру мені дорога закрита (у неї саме почали "ломитися" невідомі), - запросив переночувати.
Дійсно не знаю, що сказати своєму випадковому рятівникові. На додачу почуваюся винним. Невже Україна забула про Севастополь, про Крим узагалі? Політики радяться, ухвалюють закони, підписують меморандуми, приймають рішення. А люди, котрі бачили за своє життя десятки інших країн, переживаючи дорогою до них шторм і негоду, плачуть...
Завтра на мене чекав прорив через три блокпости проросійських "активістів" дорогою до Сімферополя, перевірки документів у потязі зі столиці автономії на Херсон і багато інших "приємностей" (на щастя, все тоді скінчилося добре). А поки я мріяв тільки про сон. Та тієї ночі так і не заснув, бо шукав відповідь на питання Володимира...
Оригінал: