Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

01.12.16

1 декабря´16 11:18 Просмотров: 252 Комментариев: 1
Повільно та нескінченно пурхає сніг. Часом, якщо не бігти і не бути залежним, то забуваєш, що життя нестримно мчить. Так і засинаєш, дивлячись на білий десант. Що як мурахи у Нормандії. Куди не кинь оком. Встелився. Тепер про нього варто пам'ятати.

 

20 листопада 1913 року Франц Кафка пише у щоденнику, що був у кіно, плакав. Мені видається неабиякою проблемою - не знати, що саме він переглянув. Що саме довело до сліз людину, яка, за рідкими виключеннями, щосекунди страждала від самого себе та нестачі сил і віри бути інакшим. Можна тільки уявити, яким товстим був цей шар, що не пропускав зовнішні промені болю, радості, ностальгії, на підході перетворюючи все на дискомфорт та апатію. Було б комічно дізнатися, що це якась третьосортна мелодрама, які тоді штампували наліво й направо, чи не більше ніж зараз. 

Зазвичай так і буває. Якщо ми замикаємося на всі замки, то нас пробиває не те, що болить найбільше, не те, що радує чи захоплює сильніше за все на світі, а дотик голки, у зовсім неочікуваному місці чи контексті. Як сніжинка. Що висадиться. І скоро помре. Десь на пляжі. Нормандії.

Мне нравится! Понравилось: 2
Пожаловаться
Комментариев (1)
Небо-И-Земля    02.12.2016, 02:21
Оценка:  0
Небо-И-Земля
Або десь в Саудівській Аравії, на радість та захоплення місцевим, які ніколи снігу не бачили)
Реклама