Важка втома наче гирі почепила на ноги, ледь шевелячи задеревенілими мʼязами стаю над кроваттю - омріяними піринами. Та за мить як олов'яний солдатик - заплющивчи очі, пірнаю в пухки та бавкучи обійми.
А сон все не йде. Десь на грані підсвідомості відчуваю - як підскіплива втома наче струнами грає по нервах - але вдіять нічого не можу вже. Бо смертельно хочу заснути. Навколо розтинається лунка та підозріло прозора тиша.
Раптово - немов зіслизнувши у прірву - я впадаю у муторне марення. Реальність вікна - такого далекого та чужого - наче видимого на небі замість повного місяця - стає щільніша й наповнена дзвонами. Вони несамовитаючи калатають у грудях, та шумлять в голові настирливим переляканим тиском.
Пульсація серця стає наче сенсом буття - єдиним у світі. З ним йде розуміння - від цього можна й померти!
Треба робити щось - хоча б невідмінно прокинутись - та куди там - руки та ноги скувало залізним ціпком паралічу!
Страх поступово наповнює душу - як гаряча вода натікає у ванну. Важка кров прилипає до стінок судин - вона як мастило - а бідолашне серце чманіє сталевим ротором живої машини - як гарчащий двигун хитромудрого Дизеля - воно жаріє як в пеклі. Так само й мені здається, що зараз кімнату наповять жорстокі примари: повітря вже стало геть іншим - воно засвітилось з середини непомітним блідим мерехтінням.
Зібравши волю в кулак, намагаюсь силоміць прокинути тіло - куди там! Лежить як колода посеред скуйовдженого простирадла - та надсадливо дихає, наче зі скаженої люті. Але я не здаюся - здригаю ногами - спочатку ледь чутно, а потім все більше розгойдую тулуб - от вже чутливо хрустить у спині, та сковані мʼязи нарешті виштовхують мене на поверхню - там, де морок не світиться, та стіни не шепчуть.
Лише пульсуючий біль в голові нагадує - що тільки-но сталося щось неймовірно жахливе.
А сон все не йде...