Ніч середини березня 2018 року. За вікном сніжить. Цієї зими сніг і туман це настільки часті явища у Києві, що їх навіть не варто зауважувати. Коли не бачиш сусіднього будинку, то приходить відчуття, що його й немає. Кажуть, якийсь час Сталін працював лише ночами, а вдень спав; він майже не виходив з резиденції, - не можу уявити як він реально вірив, що усі його накази виконуються, що інформація реальна, і що це взагалі все існує, що за його вікном, у газетах, по радіо... Туман приховує ціле місто від мене навіть коли я дуже високо і дивлюся на різні його боки. Господь заснув і забув про його існування. Отже воно і зникло. Лише кілька будинків він тримає в голові. В одному з них я. І я не сплю цієї ночі. Дівчина, яка мені подобається, лежить хвора десь на Солом'янці. А та, яку я досі кохаю, бознад-де - чи то на Позняках, чи то на Осокорках, чи переїхала до когось, чи поїхала до батьків до Нової, чи взагалі за контрактом кудись за кордон. В мене болить ребро після тайського боксу і я сподіваюся тільки на те, щоб це була не тріщина. За два тижні мені нагадають, що я фіційно постарішав ще на рік. Ще рік без здобутків та звитяк. Можна собі дозволити бути нереалізованим генієм у 16, у 20, навіть у 25. Але у моєму віці це вже соромно. Перед самим собою перш за все. Як люди тільки не вмирають від такого? Це ж болючіше за більшість фізични хвороб.
Теги:
туманность, мені