Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

10.08-14.08.18

Отредактирована 21 августа´18 1:48 Просмотров: 346 Комментариев: 2

Відверто кажучи, якщо я зазвичай пишу для себя і мені чхати чи ви це зрозумієте правильно, якщо взагалі будете здатні до розумової діяльності у цій країні після 12 ночі і всього того лайна, що на вас лили цілий день, то це я пишу для себе-себе, щоб це курва врізалося в мою пам’ять клаптями і нікуди не дівалося поки я не зміню топос у власному житті. Ви, звісно, можете це погортати, але мені байдуже, якщо чесно. Як і ваші особисті враження від Польщі чи ще чогось у цьому світі. Тож краще почитайте Кассірера або Фуко. 

 

Тож як тільки я ступив ногою на перон у Пшемишлі, мені вдарили в обличчя свобода і повага. Насправді, найглибша діра Польщі, що знаходиться на південному заході, за парканом вже не повністю дикі українці, але ще не до кінця людяні. Діра середньої полоси західного світу. Вже там все різало очі. Дороги, паркування, відсутність бездомних тварин, наче у корейському анекдоті, огорожі перед будинками та лісосмугами на магістральних напрямах, більше того, з малюнками птахів, щоб ті не таранилися у прозорі конструкції. Ми накатали більш ніж півтори тисячі кілометрів Польщею, і це виглядає як Україна, яку ми не хочемо будувати і від якої тікаємо з усіх сил, з ранку до ночі, без упину, своїми діями, словами, намірами.  

 

Kraków стрів дощем вже кілометрів за двісті. Було більше схоже на розігрів перед останнім днем Помпеї по-краківськи, але хедлайнер так і не з’явився на сцені. Близько 5 вечора все трошки розвиднілося, ми прибули на автовокзал-він-же-залізничний-вокзал-він-же-торгівельний-центр-і-це-все-у-центрі-міста. Уявити собі поєднання хоча б трьох із цих пунктів в будь-якому з найбільших українських міст - означало б намалювати в уяві вічний агонізуючий колапс. Але тут його немає. Ми зняли кімнату у файної кобіти Пауліни, яка на вигляд гідна кращих чоловіків, ніж штибу того, що я побачив вранці у коридорі - товстенький, починає лисіти, ходить як ведмідь, у труселях по типу сімейок-дерижаблів, як носили українці, яким за тридцять, ще років із 15 тому. 

 

Саме місто мене шокувало. По-перше, центр. Архітектура центральної площі вражає. У мить можна відчути все те, що вивчав багато років - як організовується міське життя у Відродженні та Новому часі: від ринку та святкувань до революцій. Виглядає неймовірно. Ось у цю мить, просто стоячи посеред такого простору в подібній його якості можна відчути себе вільною людиною. Не в степу, бо це буде асоціальне поєднання з природою. А саме в такого типу місті. Багато людей. Неймовірно багато у дуже великому просторі. Звісно, більшою мірою семантика місць особистого характеру це власні маркування, але у заздалегідь продуманих архітектурних композиціях вони ніколи не випадкові. 

Мілкбар розчарував, бо я очікував чогось трошки іншого з усіх розповідей, але якщо відірватися від сподівань - норм/ок - в будь-якому разі, навіть у найдешевших польських столових відчуваєш себе більш безпечно в плані їжі, ніж у будь-якій пузатій хаті, не те що у їдальні шКарпенка на Щорса.
По-друге, фортеця та ставлення поляків до її збереження. Я розумію, перша столиця величезної держави, тим не менш, як мінімум, на 400 років молодша за Київ - а це навіть для вампірів солідний строк.
По-третє. Гебрейський квартал (він же Казімеж) за відчуттями нагадує старий Львів, наче до якого просто не дійшли австрійці з їхніми широкими вулицями та спинилися ще десь далеко до проспекту Свободи. Купа маленьких закладів на всі смаки, ятки із їжею на будь-який гаманець. Ми, наприклад, натовклися мега-смачнючого морозива з перверзійними смаками дешевше і смачніше, ніж це було в інших польских чи українських містах.

 

Наступного дня ми поснідали у майже пустому торгівельному центрі і пройшли менше 100 метрів, аби сісти на потяг до Oświęcim. Потяги це окрема історія. Є такі, де ти купуєш квиток на напрям на відрізок часу (в нас так було із найкоротшими переїздами), є такі, де саме на конкретний потяг у певний час; бувають вже з фіксованими місцями, бувають із вільною посадкою. Це добіса зручно. І це свобода у дрібницях… коли ти можеш обрати. Можеш пересісти, якщо хтось із сусідів тобі не подобається. В цих людей в генах просто не лишилося спогадів про приписки людей до своїх колгоспів, якщо вони взагалі не сприйняли б це за анекдот. Я розумію, що Польща ще нещодавно була жахливо бідною, і я навіть пам’ятаю дискурс соціальних проблем серіалу Справи Кепських (дякую, айсітіві, я майже ніц не розумів, але контекст увідбрав), але ж свободу не купиш, тут не тільки про фасад мова.

В Освенцимі дорогою з вокзалу стріли двох ірландців. Десь тут вже виявилося, що моя англійська не така й погана, а доволі гідна, і що з нею ніде не пропасти, де від неї може бути хист. Хоча коли ірландці розмовляли між собою, це було значно складніше до розуміння - моє вухо просто не встигало чути, майже як у білих, що вперше слухали Чарлі Паркера. 

Аушвіц-Біркенау дивує, але не тільки в тому сенсі, як можна було очікувати. З одного боку, організаційно все доволі погано - немає вказівників із місцем початку екскурсій або де офіс попередніх бронювань тощо. Тож купа люду стоїть у черзі до кас. Ми прибули хвилин десь за 40 До і стало зрозуміло, що не факт, що за цей час встигнемо все вистояти. Але, з іншого боку, багато консультантів, відкритих до комунікації із бажанням допомогти навіть у незвичній ситуації. Уявіть собі музей концтабору в Росії. На що ви очіуквали б? Я б на щось штибу злих бабусь “какого-хєра-пріпьорлісь-хадіть-чістимі-паламі-нєт-я-нє-панімаю-на-імпартном”, на холод, байдужість, бруд. В Аушвіці слабка організація на етапі вхідних-дверей (і це дуже дивно), але все інше добре - як мінімум, комунікація персоналу та людяність охорони, не кажучи вже про експозиційну частину і т.п. 

Сам табір дає приблизно те, на що очікуєш. Екскурсія тривала більше трьох годин, але, якщо бути відвертим, вже за годину мозок почав вимикатися. Це, справді складно безперервно усвідомлювати. Доводиться повертати себе до суті. Що це не казка, не фільм. Як усвідомити вагу двох тонн волосся? Як зрозуміти та осягнути мозком кількість взуття, одягу, окулярів, щіток, фотокарток людей на стінах, рідко кому з них судилося прожити довше за 2 місяці на цій фабриці смерті. За кожною річчю стоїть особистість. За кожним клаптиком землі чи міліметром стіни стоять людські долі. І всі вони переламані. Як усвідомити, що за кожним індивідом, більше ніж з мільйону, стоїть власна історія, окреме життя, мрії, сподівання, любов, страх…дитячий, звіриний, цивілізаційний… скільки типів страху ви можете собі уявити? Масштаби “фабрики” штовхають у груди - щось неосяжне. Я читав “Іскру життя” Ремарка, дивився документальні фільми, але подібне собі навіть не можливо уявити. Назовні із мене полізли умовності: що відчували ці люди, чому легше було кинутися на електричні дроти, ніж підбурити інших кинутися на офіцера, що було із табором перший час між відступом нацистів та використанням його комуністами як в’язницю (ще ті срані вилупки), чи кидалися напівмертві залишені люди до пожежних басейнів пити, коли нацисти відступили, чи боялися приходу червоної чуми?… 

Цей дух пригнічує. Заходиш до камери і відчуваєш наскільки там все стиснуто, зконцентровано, просякнуто безвихіддю, смертю, випалено все живе - повітря можна розрізати вже самими думками.  

Склалося враження, що в Освенцимі більше ніц немає, окрім табору. Але що там ще може взагалі бути?

Наша екскурсія трохи затягнулася, тож півторагодинна перерва перед потягом стислася до сорока хвилин, а потім ми переплутали напрямок, тож прибігли на вокзал за кілька хвилин до відправлення. Що ще дивно на польськьх вокзалах для нас, то це те, що потяги прибувають за кілька хвилин до відправлення навіть на кінцевій станції. До речі, одного разу ми прибули на станцію раніше хвилин на 15 і потяг поїхав так само раніше, і це був якийсь міжміський інтерсіті, а не локальна електричка. 


Оскільки ми не хотіли втрачати зайвий день, то не поїхали назад до Кракова. Далі мав бути Вроцлав. Але прямих рейсів не було з Аушвіцу, або були у не зручний час. Як і з Кракова. У кращому разі ми прибули б десь о 3 ночі, а нам ще треба було заселитися. Тож ми вирішили доїхати потягом до Katowice, а звідтам бла-бла-каром. 

У Катовіце ми пробули лиш пару годин. Встигли побігати молом, поїсти, трошки прогулятися. Центр виглядає дуже модерново. І ще, О ЯКИЙ ПІЗДЄЦ, ці скляні велетні можуть виглядати нормально, бути взаємофункціональними із міським транспортом та пішоходами і не робити деструкцію генів. Таке враження, що це лише в нас така “пізда-нога”, що там де з’являється ТЦ, там одразу затори, а рівень потворності сягає 9 з 10, як мінімум. Але чому? Хіба всі ці українські рахітектори та товсті гаманці не їздили за кордон і не бачили, що воно взагалі може виглядати і функціонувати по-людськи? Чому там можна зробити на даху ТЦ парк та оглядовий майданчик, на який можна піднятися з вулиці, а в нас навіть набережною не можна пройтися вільно, бо скрізь все зайнято тапчанами або мішками з кальянами? А що робити не бидлякам, які хочу просто полежати на піску або подивитися на захід сонця на набережній?

Наш водій виявився Адамом з адвентистів сьомого дня. Ніц нам не парив про релігію, але це ні про що не говорить. Так, часом у мені говорить греко-католик. Десь тут виявилося, що в нас і справді доволі гідна англійська. Хоча Люба практикувала свою польську як могла.

 

Wrocław стрів вже доволі пізно. Поки ми доїхали трамваєм до нашого району, вже була майже 23. На вигляд як дорога частина Львову. Виявилося, що нашого будинку на вулиці немає. Ну, тобто, 15 є, 11 є, а 13 немає. Майже як класичне кидалово. Вулиця пуста. Грошей на рахунку нема. Ніч. Хіба що шукати десь вільний wi-fi, поповнювати рахунок і вже тоді дзвонити чуваку, а пошуки інтернету у Польщі це якась химерна казка: він може бути непоганим і вільним протягом кількох кілометрів підряд центром міста, а може взагалі не бути поруч закладів із вайфаєм ні на цій вулиці, ні на наступній, ні на якій. Побачили двох на вигляд адекватних молодих чуваків, питаємо про будинок, після третьої фрази польсько-англійською виявляється, що вони українці. Ні, будинок не знають, радять обходити і шукати. Аж тут до нас підходить чувак, який проходив повз і почув магічне слове “ейрбіенбі”. Наш хазяїн. Чуваки просто здають чотирьохкімнатну майже у центрі Вроцлаву (за рікою). Як тільки піднявся на енний поверх (може 4, не згадати), зайшов до кімнати, і виглянув у вікно, то у голову вдарив спалах із львівської Фредри, де ми колись були у вільному просторі навпроти дорогого готелю, щоправда, зараз вони не там, десь переїхали, хоча зберегли “Фредру” у назві. Тож на дух ну дуже підібно. На балконі будинку навпроти (на вигляд якесь соціалістичне майже-лайно, але типу сталінка для бідних, не хрущівка) курила парочка, явно після сексу; з боку центру зовсім пустою вулицею  Владислава 1 Локетека час від часу проходили трішки (чи не зовсім) підпиті люди, в мене грав Ерік Саті. Я відчував музику майже як у “Парижі” (2008). 

Саме у цю мить я захотів переїхати. Не до омріяного Парижу. А хоч і до Польщі, або аби куди, тільки б де людяніше. Не так щоб за мрією до Нью-Йорку, Лондону, Парижу, а так щоб по-справжньому, так щоб навіть якщо працювати на не казковій роботі, аби лиш жити тут і відчувати себе, а не у сраному Києві.

Знаю, товстий шар образів та ілюзій, але це далеко не тільки вони. Тож за відчуттями це була Фредра. І вранці стало зрозуміло, що це все дуже схоже на Львів. Тільки більший, кращий, цікавіший. Власне, Польща, за відчуттями, це Україна, якій вдалося. Навіть якщо жити лише вроцлавськими туристичними обманками, там можна протягнути значно довше, ніж у Львові, живучи під цими чарами.
Відкрили для себе крутих чуваків з Freewalkingtour. Гарна англійська, молоді, багато ходять, цікаво розповідають, люблять свої міста, є платні екскурсії, є донейтові, якщо не подобається, йдеш у будь-яку мить. Нам двічі пощастило із ними - у Вроцлаві та Варшаві. Можливо, в них харизми більше, ніж знань, але вони реально прикольні. Ці чуваки є у багатьох польських містах та у Львові. В прицнипі, формат міжнародний. Я б радив.

Вроцлав дуже гарний. Його центру стало б на три Львови. І шокує, що більша частина це післявоєнна відбудова. Навіть центр, занесений до списків спадщини юнеско. Для мене, як для чувака з Одеси, де трясуться за кожну розвалюху, бо ж “ми так ніколи не зможемо потрапити до списків юнеско” (читати маразматичним тоном), - це просто шок. Ні, навіть не просто шок, а триндець який шочище! 

Чарівне місто. З радістю пожив би у ньому трохи. Якщо це правда, як кажуть поляки, що в них 11 місяців на рік листопад, то для мене це майже ворота перед раєм. Залишив у тумбочці цієї квартири із височенними стелями та ліжком нагорі свою книжку. З одного боку, я взяв листівку з Oppenheim, що знайшов там серед мап та проспектів після інших туристів, з іншого - щоб місто тобі щось дало, треба із ним чимсь поділитися. Власне так я колись і причарував Київ, щоб він нарешті прийняв мене хоч якось. 

 

З Вроцлава до Варшави теж був бла-бла-кар. Із водієм на ім’я Кшиштоф. Чувак працює дизайнером машин у БМВ. Місцями дивний та трохи роздовбай, але прикольний. Багато цікавого розповів. Ну і ми, мабуть, замахали його питаннями про польські кіно, літературу, музику, а як поляки те, а що поляки то…

Warszawa одразу нагадала всі вади столичного життя. Сервіс не завжди відповідає ціні, а ціна - сервісу. Є невдоволені твоїм буттям поруч люди. Одразу помітні дикі випадкові гроші. Безхатьки. Чьоткі пацанчікі. І дуууже багато російської мови від українців, які не схожі на туристів. Є багато крутого, типу парків, велодоріжок усім містом, транспорту (єдиний мінус у метро, бо ніфіга не зрозуміти на платформі в який бік їхати, навіть якщо знаєш назву зупинки та кількість станцій між вами).

Але за цього всього невеличка (за мірками Києва) Варшава виглядає доволі непогано, а у порівнянні із Києвом так взагалі як щось чудове. У Польщі живе десь 38 мільйонів, але міст удвічі більше, ніж в Україні, немає такого дикого перенаселення і взагалі навіть у столиці відчувається простір. Навіть у час-пік у центрі не бачив черг на світлофорах, як це буває хоча б на тому ж Хрещатику-Б.Хмельницького або на Буніна-Олександрівському. 

Але справжнім шоком для нас стала наша квартира. Люба недогледіла, а я за нею не перевіряв. Мусульманський райончик (неподалік мечеті), мусульманська квартира, виявилося, що в нас не окрема кімната, а спільні місця, хазяїн ледве щось каже англійською, польської взагалі не розуміє, що таке постільна білизна теж не знає. Наспрадві, ми самі винні. Але помсту зроблену на ранок вже не відмінити, хоча вона й була майже випадковою - майже як у тупеньких  підліткових американських комедіях початку нульових. Не те, щоб це тягнуло на джихад, але на скандал із бійкою точно. Вранці після душу збирався так швидко, як тільки міг. На майбутнє, якщо що, чим далі, тим спокійнішими та кращими мають бути хати, а найгірші - на початок (якщо питання у кількості грошей на всю подорож), бо після третього дня змученість бере своє, і коли ти нервуєш, не хочеш повертатися додому, і плануєш лягти о першій-другій, а о сьомій вже звалити, щоб знову бути на ногах більше сімнадцяти годин - це не дуже айс. Хоча, як не дивно, наступний день пройшов ок і мене навіть не вирубало.
Вранці прийняли екскурсію старим містом, а потім до ночі тусили з Джункою. Вона дуже класна. Шкода, що така самотня там. Багато в чому відкрилася, про що ніколи не розповідала хоч обабіч, навіть у квітневому Києві, коли ми годинами підряд базікали. Знайшли школу Вайди, куди Люба має наснагу вступати восени. Посиділи в Новому театрі, на вигляд зробленому із промзони, та у Pardon, To Tu. Шокувало, що це не у центрі, що є алкоголь і при цьому немає неадекватних людей, що немає блюзнірства, зарозумілості, лайнових поглядів - без цього складно уявити будь-який київський чи одеський популярний літній простір. Це мене наштовхує на думку, що у Польщі значно менше нещасних чи нереалізованих людей, які компенсують свою неповноцінність подібним чином.

 

Далі був нічний переїзд до Gdańsk, шкода, що автобусом, але спеціально брали довгий, щоб поспати хоч трохи. Після пекельної Варшави мокрий Гданськ розславбляв. Мої кеди можна було витискати вже за півгодини, хоча було зовсім не зимно і це триндець як дивно, бо ж північ-північ, балтійське море, туман, дощ. А ще місцевий вокзальний туалет чистіший, ніж у більшості українських кав’ярень - взяти хоча б Капкейк або Олд стріт кафе - там завжди наче після татар у 13 сторіччі. А тут навіть не страшно було зубну щітку дістати. 

Далі була міська електричка на Sopot. Тримісто прям дуже сподобалося, як ідея - коли вони так тісно пов’язані, що можеш жити в одному і працювати в іншому - настільки між ними гарна транспортна комунікація. Ми були лише у Гданьску та Сопоті. Гданськ здався звичайним місто. Є історія, є старенькі вулички, є старі будівлі, але взагалі нічого вау. А от Сопот просто бомбанув мені всередині. Цей мол, ці поляки, що масово займаються спортом навіть під дощем, ці старенькі, але не занедбані будівлі, при тому дуже багато цивілізації - часом навіть більше, ніж в українських мільйонниках на кшталт Одеси. Якби я знову наважився стати письменником, цього разу справжнім, мені здається, там я міг би народити щось нетривіальне.

 

Знову Гданьск, знову Варшава. Автобус запізнився майже на годину. Тож в нас було лише дві години на Джунку та Варшаву перед поверненням. Скупив половину усіх шоколадок у місцевому супермаркеті. Потім польський Мак - ніц факін спешл, але навіть у дрібницях, якщо придивлятися, тебе лупить і лупить по очах… 

І український автобус… Як тільки ми сіли, то усе стало на свої місця - півасік, хамство-мені-пофіг-на-інших-ваабщє-слишать-ні-хачу-вас-уроди. Це все про те, що справа не в архітектурі, не у легендах, які ми не народжуємо, не у бродячих тваринах або їх відсутності, не у ВВП, зарплатнях, інфляції, корупції або чомусь ще. Справа в тому, що автобус, набитий українцями, який ще не рушив від варшавського західного автовокзалу, створює стільки енергетичного та смислового лайна, що чим його не оточи, скільки не дай йому матеріальних благ, любові і цінностей, ця монолітна маса все одно не прагнутиме змінюватися. Ні, це були не лише заробітчани-сільпухи-що-з-них-взяти. Це були ми. Це ми такі. Українці. І ми заслуговуємо таких президентів, парламентарів, що бухають у закордонних візитах, і позорять нас, а потім вертаються і продовжують бути міністрами. Ми заслуговуємо на такі дороги. На таке все. На таке життя. 

 

До речі, полячки симпатичні, як це не дивно. А я таки з’їбу звідси, бо легше любити співвітчизників поодаль. Питання лиш в тому - коли. Не хотілося б, щоб коли вже буде занадто пізно.

 

P.S. У день прибуття знайшов на улюбленому Яр.валу зелений квиточок з варшавського метро, закомпостований того ранку, коли ми були в Гданьску. Я не вірю, що такі випадковості можуть існувати. Це вже навіть не шанси як у лотереї.

Мне нравится! Понравилось: 5
Пожаловаться
Комментариев (2)
Отсортировать по дате Вниз
Rosni    21.08.2018, 21:15
Оценка:  0
Rosni
Понравилось.В некоторых местах даже свои мысли увидела)
lavandaS    21.08.2018, 08:43
Оценка:  +1
lavandaS
Дуже жваво і цікаво.дякую
Реклама
Популярные заметки