ДНЕВНИКИ

Є відео. Рання рань. Троє хлопців та одна дівчина. Явно бухі. Але не бидляки. Більше схожі на ґіпстерів. Я-у-мами-рейвер-блять. Фейсбук швидко опізнає трьох з них. Бачу посилання на сторінку дівчини. Переходжу. Двадцять спільних друзів, про більшу частину з яких я не знаю взагалі нічого. Ну, думаю, друзі гандонів це теж гандони, треба повидаляти їх. Чищу. Аж помічаю, що в цієї дівчини в друзях я. Так, я багато кого додаю, не знаючи цих людей, але це завжди крос-посилання або відмітки, і це завжди творчі або соціально активні люди, в яких мусить бути мінімальна печатка інтелекту на обличчі.

Справа в тому, що це не хтось інший (ба більше, Інший у філософському значенні). Це ми такі підараси. Це ми знищуємо, бо внутрішньо не спроможні на мінімальний акт творення, і нам заздрісно, що довкола може щось виникати без нашого навіть ментального схвалення. Це ми приходимо у чужі щоденниками і не спроможні на емпатію серемо своїми коментами, від яких штиняє чимсь посередині між зіпсутою рибою, еякуляцією та гноєм. Це не інші нас утискають та роблять неможливим життя без приниження у цьому йобаному місті, як і у всіх країні. Це не інші нас обкрадають, приводять до влади уйобків, підрізають на дорогах та у підземних переходах, обрізають паски та ставлять заглушки, викидають скрізь сміття, хамлять, найобують, підсиджують. Це не вони. Скільки б ми не хвалили себе, порівнюючи з іншими, при цьому акцентуючи на їхніх вадах. Скільки б ми не читали постиків про свою чарівність та унікальність. Яким би ґевропейським не був наш стайл та смак. Ми єбане дно. Хочу розчинитися десь в нормальному суспільстві і перестати отруювати собою цей світ.