Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

23.10.18

Отредактирована 24 октября´18 2:55 Просмотров: 108 Комментариев: 1

Коли наука забирає в тебе Бога. Коли місто забирає в тебе Кохання. Коли людство забирає в тебе надію. Коли із кожним шматочком тебе розщеплюють та знищують. Як жити із цим? Із залишками. Не на автоматі ґі-ґі-ґа-ґа, а усвідомлено. Що в середині людей, якщо вони терплять страждання і ладні робити це далі, знаючи, що чай минає, а далі ніц не буде? Просто все згасне колись і на тому закінчиться «чарівна» історія Попелюшки без балу. Дякуємо вам за пасивний внесок в еволюцію, він зовсім не суттєвий, але, можливо, вам було приємно, хоч трошки, хоч іноді, десь між сварками із людьми в транспорті та відкриванням пачки серветок. 

Щось пішло не так. А я до ладу не тільки не знаю де, але й навіть не розумію що. Це можна було б пофіксити у ДНК власного життя, але що фіксити, якщо банально не знаєш, що отруює його. У чому справжня причина. Не вся ця мішура із творчістю, грошима, успішністю, відомістю, самотністю білого живого із претензією на смак та інтелектуальність гетеросексуала у країні третього світу у часи після сексуальної/економічної/культурної/буржуазної/мистецької/соціальної революцій, що сталися десь далеко і давно, але ми чули про них. Що насправді їсть мене зсередини стільки років, просто змінюючи форму, мутуючи, наче вірус, тимчасово ховаючись за свіжими обставинами, щоб не бути винищеним, щоб не вбити мене, а мати змогу жити далі й живитися мною, й іншими, коли я передам це? Що воно таке? 

Мне нравится! Понравилось: 2
Пожаловаться
Комментариев (1)
tsukerka    24.10.2018, 12:10
Оценка:  0
tsukerka
Может быть, это просто усталость..?
Реклама