ДНЕВНИКИ

Мені тридцять. Я йду вулицями рідного міста і це для мене наче тюрма з купою напарників. В мене був цілий кошик мрій і всі вони наче померли менш, ніж за тиждень. Я побував в Парижі і стало зрозуміло як добіса складно переїхати туди і жити життям, яке мені подобається. Ще будучи там, мені написала друга режисерка, що зливається з проекту. Сьогодні відмовили два актори. Видно, маленький фльор гомосексуальності їх лякає більше, ніж так і померти нікому не відомим артистом у провінції. Я відчуваю себе один на один із цією глибою, зі строками, що підганяють мене, з фатумом.

Я бачу, як люди, з якими я працював, знімають, і не кличуть мене на монтаж. Я розумію, щось не так зі мною.

Мені тридцять. Мені не подобається Київ, хоч я і провів там останні чотири с половиною роки життя. Мені не подобається Одеса, бо це село, де можна просто потусити, але неможливо знайти профіків або просто потрібних людей. Тут всі сквозять дедлайни. Мені не подобається Париж, бо я там нафіг нікому не звалився. Але в іншому - чудове місто. Мені тридцять. Я лишився без основноі роботи. Мого щомісячного буферу запасної роботи навіть не вистачає на мій необхідний мінімум. І тепер немає міста, яке тримало б мене хоча б чимсь.

Мені тридцять. І все більше людей, що знали мене маленьким, помирають. Лише на днях з життя пішли двоє - бабця Мося і вуйко Микола. А ще ми по-бергманівськи чекаємо на смерть баби. 

Мені тридцять. І в мене немає коханої та дітей. Мені тридцять. І я лишився без мрій. І я сам. У місці, яке мені не подобається. Ще й заляпав нові кросівки - це вже щоб повністю заповнити банку невдахості. Тож де я?