Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

світ це театр, люди в ньому - актори...

4 декабря´05 20:48 Просмотров: 702 Комментариев: 0
мабуть у кожного було своє минуле... так звані чорні та білі полоски. Можливо в моєму тоні звучить це писимістично, проте я не пригадую білих... яскраво білих. А так, сіра будність переважала... Сижу, стараюся когось, щось навчити... бажаю, щоб такого не траплялося з іншими... хоча сам влип і сил вже нема дьоргатись - і так затягне, і так потону... вже краще так, аніж мене завість візьме...


Дощі… грози… вітер… холодно мені,
Коли ж закінчяться ці дождливі дні?
Коли вітерець повіватиме тепленький,
Коли? Коли той сніг не маленький
З душі до ніг моїх впаде?
Та ні, нещастя мене завжди знайде.

Це просто прокляття моє,
Мені з ним неможливо розійтись.
Проходять дні і серце ниє
І нема де серцю дітись!
А на дворі безкінечно лиє,
Не перестає град об дахи битись,
Дощ вічно вже мої вікна миє…
Погода закінчує злитись,
Вітер між домами виє.
Стихії почали миритись,
А моє щастя вже могилу риє,
Душа вже йде молитись…

Дощі… грози… вітер… холодно мені,
Безкінечні ці дні…
Проходить день, проходить два,
Все хмари – сонця так і нема.
Нема і життя, і сили, і долі —
Кінець світу наближається поволі…

(це я написав рік тому... приблизно)
Пожаловаться
Комментариев (0)
Реклама
Реклама