ДНЕВНИКИ

Ну, що я можу вам написати. Бедтріп це як зібрати усе, що тебе висаджує, переміксувати, підсилити, запхати у неприємний сеттінг, додати відчуття сорому та провини, а потім стиснути цей всесвіт у твоїй голові в максимально кітчевий дискурс, який занепастить та знецінить будь-що. Вуаля! Майже як святковий олів’є у дальніх родичів, тобі одинадцять, і твоя залежність від обставин і не бажання батьків йти додому до 3 ночі максимальна. Пекло. І найогидніше, що це не щось грандіозне у своїй монструозності, коли картини Босха оживають, і птах трахає Трампа орально у великому всесвітньому судилищі, а Луі Сі Кей жартує сидячи сракою на сковороді десь посеред океану тиші перед цунамі, це не помпезність останнього дня Помпеї, не фільм-апокаліпсис, навіть не останній Гел Бой (хоча вже ближче), а щось бридке. Різниця десь у сприйнятті. Якщо подивитися на роботи фотографів, які у 60-ті в Нью-Йорку працювали вночі разом із копами, то це не виглядає бридко чи огидно. Просто неприємно. Запхай це у контекст совку, і стрінешся із підступаючим блювотинням десь на рівні щитовидки.

Часом було смішно, було приємно, але було жахливо. Десь три години жорсткого горору та естетики відрази та огидного, наче експрес-екскурсія до страждаючого Середньовіччя «спесьяль пур муа».

Варто бути оптимістом. Варто щось з цього винести. Але що ти звідтам винесеш? Хіба що досвід так більше не робити.

Але головне відчуття з усієї цієї подорожі, що я не там, де мені варто бути, і я брехлива скотина, яка обманює людей, які люблять мене, і що я обманюю самого себе, бо боюся лишитися сам... бо боюся смерті.