ДНЕВНИКИ

Будь-яка творчість вганяє у порівняння. Ти вимушений це робити. Це як пристрасть. Як манія. Одержимість. Тож ти дивишся на когось успішного і думаєш: йому пощастило, він нічим не кращий, а взагалі його роботи це перфектне лайно. Або: як же ж це круто, він неперевершений, Барт би стогнав. В українській літературі здебільшого перше - першоякісний шлак. Як і в кіно. Як іще багато в чому. Дикий ринок дає можливості пролізти у світ мрій. І страждають ті, хто не має так званих софт-скілів, типу комунікації. 

Тож часом я думаю: а за яких обставин я міг би бути таким самим зацінованим як, скажімо, хоча б Дереш? Якби він зник, і ще 50 авторів, я б втрапив до цього містечкового канону під назвою «сучукрліт»?

Це мені нагадує збірну з футболу якоїсь європейської карликової. Громадян так мало, що на відбірні матчі їздять поштарі, пожежники, поліцаї. 

Але навіть в Албанії чи Люксембурзі моїх талантів не стало б аби бути хоча б читомим. Просто я погано пишу. Знаєте наскільки погано я пишу? Навіть якщо на людство нападуть марсіани і більшість людей загине, а я емігрую до новоутвореного маленького азіатського королівства - я все одно не буду цікавим автором. Мене навіть колір шкіри та розріз очей не витягнуть, навіть якби іншопланетяни зробили мене іконічним красунчиком.