ДНЕВНИКИ

Чому нам так подобається впізнавати себе в кіно? В літературі? У діях і думках персонажів? Чому нас так захоплює думка: слова цієї пісні, я ж так само думав, я міг її написати?

Вже більше п’ятидесяти років казати слова «я тебе люблю» - несмак. Але ми продовжуємо це робити. І впізнавати себе в цьому. І в поразках ми частіше знаходимо себе, ніж у перемогах. І Гофман, Гете, Саган та По - наскрізь ми, а не... Холера, не можу згадати жодної гідної щасливої книжки без драм та з гарним фіналом. Тож постає питання: а нам взагалі таке цікаве?