ДНЕВНИКИ

Я сиджу на проспекті перемоги. Знаєте, той шматок ближче до цирку де є алея посередині. Тут з одного боку доволі молоді дерева, які ще навіть тіні не можуть давати – одразу відчувається руку зеленбуду, – зпилює всіх до ряду: безжалісно та асиметрично. З двох боків інтенсивний рух машин. Знаєте, коли летять як скажені, бо напилися кави, а всі громадські вбиральні, включно із Макдональдсом, зачинені, тож однією рукою затискаєш сфінктер, а другою перемикаєш на дев'яту передачу. Якщо ви колись були в Європі, то пам’ятаєте, що там не літають. Це так сильно врізається у свідомість, що не розумієш, чому має бути інакше. Звісно, сьогодні машин менше, ніж зазвичай, позаяк карантин. Тож можна розігнатися навіть в обід. Можна потрясти своїми яйцами на мотоциклеті, щоб весь район чув. В Європі і правда дивує, що менше дорогих машин, ніж в нас, що ніхто не ганяє, що немає мотоциклів зі скрученою вихлопною, що немає такого потоку автівок. Бо ж є нормальний громадський транспорт, бо є обмеження у в’їзді в центр, бо є просто якийсь глузд... і немає корупції та диких грошей. Наша біда не в тому, що ми страждаємо через галас, задимленість, небезпеку, бо отримали такий ментальний спадок від агонізуючої країни, якій варто було здихнути ще у 20-х. Наша біда в тому, що нам це ок. Ми не прагнемо жити нормально всі разом. Ми прагнемо заробити бабла, щоб відмежуватися. Не їздити людським громадським транспортом чи велосипедом, а купити власну автівку. Не привести до ладу територію біля будинку, а заробити на хату, щоб відмежуватися від усіх. Чому я відчуваю себе у цій країні, наче мене постійно годують лайном? Наче довкола тільки люди, яким тупо срати на оточуючих і вони це демонструють усім: від того, що не прибирають за власними собаками до цього сраного галасу. Мені здається, я був би готовий віддавати половину своїх заробітків, тільки б все це припинилося. Проте я ніколи не зароблю стільки грошей, щоб вилікувати кожного з бидло-українців.