ДНЕВНИКИ

Ледве минуло два тижні, а я вже хочу розійтися. Наскільки це жахливо, якщо акцентувати на тому, що я перебірливий у стосунках і не кидаюся у прірву «просто так»? Тож це була не забаганка, а хіба що спроба. З одного боку, нам було добре, і коли я пишу добре, то це щось штибу «це був найкращий секс у моєму житті» - коли я вперше почув таке від дівчини  кілька років тому, то спочатку я думав, що в неї просто давно не було сексу, потім, що співпало, далі, що жінки прибріхують, врешті, дуже швидко зрозумів, що слова українець і гарний коханець суто історично не дуже добре в’яжуться, тому на жахливому фоні я може й нічого.

А ще ніхто нікому нічого не обіцяв. Тож чому це мене гризе, щоб просто сказати: вибач, Елейн, щось пішло не так, мені шкода, давай не гаяти час одне одного? Я не хочу брехати, не хочу терпіти, не хочу ніяковіти щопонеділка і щосереди на наших заняттях. Чому в нас так не прийнято? Чому ми морозимося або просто починаємо вести себе як скотиняки, щоб нас самих кинули? Чому в таких обставинах дівчина здається жертвою, а хлопець заручником? І хтось обов`язково лишається ображеним. Чому причини розійтися мусять бути вагомими, а не на рівні відчуттів?