Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Без назви ( моя стаття )

21 января´06 15:41 Просмотров: 503 Комментариев: 4
Це історія з розряду тих, що зустрічаються у нашому житті на кожному кроці, може, тому і не притягують до себе такої уваги. Але все таки при згадці ще раз і ще раз продовжують дивувати і заставляти, нарешті, повірити у власні сили, здатніть змінити щось у власному житті і не пасувати перед будь-якими труднощами.
З Оленою я познайомилася зовсім випадково. Ну, жінка як жінка. Середніх років, середньої комплекції, не красуня, але і не потвора. Навіть навпаки—з якоюсь легкою родзинкою, яка хоч і не кидає чоловіків назустріч карколомним вчинкам, аби завоювати її серце, але заставляє обернутися і зрозуміти, що щось в цій жінці є таке, чого немає в інших. Словом, типова українка.
Життя її теж було типовим, як для українських жінок. Чоловік, хата, двоє дітей—хлопців-підлітків. З державної роботи розрахувалася—колись передовий лісокомбінат у одному із містечок Прикарпаття розвалився на очах, як і багато не надто великих підприємств колишнього Радянського Союзу. Порядкувала вдома—гроші заробляв чоловік. Любила домашній затишок—і була домашньою до неможливого. Труднощі її обминали—немов шкодували її, таку тендітну та вразливу.
Смуга неудач і нещасть розпочалася зненацька. Важко захворіла рідна сестра—“згоріла” за якихось декілька місяців. Рак груді виявився пізно діагностованим... Швагро не витримав “лихої” долі—дуже швидко знайшов собі іншу і перебрався до неї з чемоданом особистих речей, не зважаючи на те, що через його таку несподівану зраду в один момент без батьків залишилося двоє дівчат-школярок. І Тамарочку, і Віту Олена одразу ж забрала до себе.Вже потім, при знайомствах, жартівливо відповідаючи на запитання, казала:”У мене четверо дітей”—“А коли ж ви їх встигли народити?”—“А ви самі спробуйте—здогадаєтеся”. Та самій було не до жартів—приходилося вдвічі більше докладати зусиль, аби приділити дітям належну увагу. До дівчат після смерті матері був потрібен особливий підхід... Молодша ж закінчувала одинадцятий клас—стояла на порозі дорослого життя.
Кажуть, що біда одна не ходить—обов”язково іншу за собою водить... Олена згадує той день спокійно—істерика і сльози все одно нічого би не змінили... Тоді до неї прийшли додому і повідомили, що вона...винна просто немислиму, як для безробітної, суму, до того ж, у доларах... Ситуація прояснилася дуже швидко—чоловік, добра душа, позичив ці гроші для свого знайомого і зробив це від її імені... Пояснення, намагання достукатися до тверезих думок кредиторів нічого не дали. Відлік часу повернення боргу пішов... Як і пішов від неї чоловік. Чому він так зробив—вона і досі зрозуміти не може. Колись рідна і близька їй людина, батько її дітей... Просто тупо підставив її заради полегшення проблем якихось сумнівних друзів... Спихнув страшенний тягар на неї, безробітню, беззахисну, з чотирма дітьми на руках та хворими батьками, які захворіли ще більше, коли взнали про все...
Треба було шукати вихід. При чому швидкий—кредитори досить часто навідувались до неї із недвозначними натяками її невеселих перспектив... А проценти позики вже почали їй снитися ночами... Варіант був один: їхати за кордон, у ту ж Італію, і заробити на цей чужий борг... Як, куди, з чого починати... Олена і гадки не мала, а у голові було одне :кредитори з кожним разом попереджували все серйозніше і серйозніше...і її четверо дітей дивилися на неї, ніби хотіли сказати: ”Мамо, треба думати щось швидше... Мамо, ми нічого не тямимо, аби хоч якось допомогти... Мамо, якщо “їм” впаде “планка”...ці люди не зупиняться ні перед чим...”
А потім почалися важкі пошуки вирішення найдрібніших, найменших проблем, які заважали поїхати у ту саму “сонячну” і...таку ненависну Італію. Зробити закордонний паспорт...оволодіти хоч на найпримітивнішому рівні такою мелодійною і такою чужою італійською мовою...знайти турфірму, яка не просто би везла у туристичну поїздку майбутніх заробітчан-нелегалів, але і могла дати хоч якісь гарантії, що переправить їх через подвійний бар”єр на кордон... Позичити ( вона вже боялася і ненавиділа це слово ) гроші на всі-всі витрати... Остання проблема видавалася просто не вирішуваною: після тих несправжніх позик хто довірить їй ще раз велику, як для пересічного українця, суму грошей, повіривши, що вона віддасть ці кляті гроші, ще й віддасть з відсотками.
Принци зустрічаються не тільки молодим та неодруженим... Орест зустрівся їй у житті зовсім несподівано.Вірніше, вона його трохи знала ще задовго до сумних подій, але вперто сама собі казала, що він їй “зустрівся” саме у критичну хвилину. Орест був директором одного із навчальних закладів району, його знали як непоганого господарника, розумного педагога та психолога і..хорошого сім”янина та батька. Правда, його дружина на той час перебувала на заробітках у тій самій злощасній Італії, але без неї лад давався і у тимчасово холостяцькій оселі... Подейкували, що у їхній сім”ї вже давно зникло взаєморозуміння,—але Орест ніколи не виніс нічого за поріг власної оселі просто на люди, збоку сім”я виглядала зразковою... Кажуть, що жінка здатна закохатись через почуття жалю до обранця. Чи властиво це чоловікам—всесвітня психологія міжстатевих стосунків помовчує... Сталося те, що сталося: кохання. Я виявилася ненавмисним свідком їхнього запізнілого роману—а вони, що годилися мені в батьки, так довірилися зі своїми почуттями, що просто немислимо було не зрозуміти їх запізнілого кохання... З того часу я гостро—раз і назавжди-- зрозуміла, як мені до болю шкода людей, які так пізно зустріли один одного у цьому житті... Оленині проблеми не випарувалися, але відійшли на задній план: коли говорить кохання, гармати мовчать... А він був старший за неї на чотирнадцять років... Кожного разу, при наших нечастих зустрічах, вона винувато дивилася мені в очі і, так і не змігши ні разу приховати щасливого погляду, казала:”Ти не повіриш, але він мені потрібен ВЕСЬ...з його смішними звичками та життєйськими принципами. Не вір нікому, хто зводить все до чистої фізіології!... Він мені потрібен як людина, а не тільки як...як торочать люди....Ти розумієш, про що я,-- ти ж доросла дівчина!” І я справді РОЗУМІЛА. Намагалася поставити себе на їхнє місце—але просто не могла втиснути себе в рамки їхньої ситуації, віку та обставин. Залишалося тільки споглядати цю непросту ситуацію збоку—і вчитися з неї на найменших дрібницях.
А потім сталося те, чого вона навіть і не думала просити у нього: Орест позичив їй гроші. Отак вийняв прямо з кишені велику суму в доларах і просто сказав:”Тримай.Заробиш—віддасиш”. Вона готова була і плакати від несподіваного полегшення, і істерично сміятися: те, з допомогою чого її вирішив врятувати Орест, заробила у Італії Орестова дружина—її незрима суперниця, конкурентка за жіноче щастя. Це були гроші, відсутність яких гальмувала їй отой вистражданий і каторжний у здійсненні план віддачі чужих боргів.
Я ще нічого цього не знала, коли вона подзвонила мені ввечері і, плачучи, сказала:”Оксанцю ( так, до речі, називала мене тільки вона ), прийди”—“Олено, можна завтра?Я зараз не зможу”—“Оксанцю, я завтра їду в Італію...” Я летіла до неї як на крилах... А потім вона, гола, сиділа у ванній і, плачучи і сміючись, розповідала нам якісь анекдоти. Не соромилася нас з Орестом ( він, ясна річ, останню ніч був з нею )—треба було змити старий бруд перед новим життям... Та й не було часу соромитися...хотілося сказати все, що вона не наважувалася розповісти мені протягом цього всього часу тривалих пошуків... Я оніміла і отак, майже німа, сиділа на стільчику біля ванни. Через якихось чотирнадцять годин Олена залишала Україну, своє містечко і своїх чотирьох дітей. І мене та Ореста... На щастя, у Італії її вже мали зустріти—про це подбав теж ВІН...
Перші листи почали приходити вже через місяць .Спочатку короткі ( та й про що могла писати людина-- ще непристосована до чужої країни з чужими, часто незрозумілими звичаями, в оточенні чужих людей,-- як тепер модно говорити, з іншим менталітетом ). Потім листи ставали все довшими і довшими—по них я ніби проживала все її життя там, у далекій країні. Життя італійців...їхній побут...вередливі бабусі та неохайні дідусі...набридливе спагетті, ранкова кава для господаря, прогулянки з старою, як світ італійкою-господинею ( дійсно, стільки не живуть ). Олені то везло, то не дуже: вона одразу знайшла роботу, але потім її підопічна захворіла і вмерла. Прийшлося шукати інше місце роботи. І на кожному з цих самих “місць” до неї ставилися у кращому випадку як до хатнього робота-служки—про відношення італійців до українських заробітчанок окремо можна писати цілі томи. Вдома ж чекали четверо дітей, залишених на немічних батьків і на самих себе. І чекав борг. Та в перші місяці було не до нього—треба було потроху звикати до нового місця. Вчити мову ( а вона чомусь “не вчилася”, як з гумором признавалася Олена ), вивчати таку “закручену”, а насправді примітивну психологію італійців-власників, пристосовуватися до всіх нічних забаганок ( часом просто не зрозумілих здоровому глузду при хотей ) каліки-італійки...”Добрий день, Оксанцю.Ось, вклала своє стерво у ліжко—і пишу тобі листа...”......”...а вона мені каже:”Видно, ви вдома непотрібні, що вас сюди вигнали...”...”Були сьогодні на прогулянці—відчуваю себе як у в”язниці.Тільки й радощів від цих двогодинних щоденних походеньок по околицях Мілана...”...”Дивні якісь ці італійці. Великдень, я прибралася по-святковому, нафарбувалася, пішла до церкви. А вони у якихось спортивних костюмах постояли-постояли під час відправи—і вже й другій половині дня на городах порпаються”... Як не кощунственно звучить, але якщо хочете розвинути почуття гумору—їдьте у Італію на заробітки... Одного разу Олена написала мені, що баба геть її знервувала підбором гардеробу для поїздки...у туалет:”Вона мені щось там пілікає ( іноді добре, що мова мені дається не так легко )—а я пересилила себе, обняла бабу і кажу їй по-українськи( все одно не розуміє! ):”Тихо-тихо, заспокойся, мій гаманець” А вона думає, що я щось там улещую її—і усміхається. Отака дипломатія...”. Тепер вже я, знаходячись тут, в Україні, і сміялася, і плакала над цими листами, над вмінням кепкувати з труднощів у, здавалося б, найскладніші моменти.
А ще у Мілані Олена потоваришувала...ні, просто поріднилася із такими ж заробітчанками, як сама. ”Оксанцю, прислали мені з дому діти оселедця. А ці дур...нерозумні італійці нічого ж не тямлять у цій смакоті.То я купила чорного хліба, обдзвонила дівчат—і запрошую їх “на оселедець”....”А Новий рік ми зустрічали у...гаражі. Таке собі напівпідвальне приміщення—але почувалися там, як у себе вдома, головне, ніхто нас не чіпав. Нам там було добре. Випили по двадцять грам. Співали...до речі, співали про тебе-- “Гуцулку Ксеню”, а ще “Несе Галя воду”. А я і слова з того-всього позабувала”... А ще: ”Оксанцю, почала потроху віддавати Орестові борг...Правда, цього місяця ні копійки не вислала дітям.Але ти Орестові не кажи.Бо заверне мені ті гроші назад...”
Останній її лист був такого змісту: ”Ти знаєш, Оксанцю, якби мені хтось розповів, що мене “підставить” чоловік, я поїду до Італії, аби віддавати ЧУЖИЙ борг, і Новий рік, і День народження буду справляти у гаражі—їй-Богу, покрутила би біля скроні пальцем.” У мене тоді були, здавалося б, невирішувані проблеми з роботою—Олена написала: ”Оксанцю, тримайся.Тільки не падай духом. Тобі у житті повинна зустрітися людина, яка отак просто, НІ ЗА ЩО, допоможе тобі вирішити твою найболючішу проблему. Якщо мені зустрівся Орест—то і ти КОГОСЬ зустрінеш. Вір у це, ДУЖЕ ТЕБЕ ПРОШУ”.
А потім наші шляхи розійшлися. Я переїхала до Івано-Франківська і втратила оту ниточку контакту з Оленою. Передбачаю, що вона і досі знаходиться в Італії і за ці роки загартувалася, змужніла і...нарешті віддала отой свій клятий борг. А я у Івано-Франківську дійсно несподівано, просто без всякої логіки, зустріла ту людину, яка допомогла мені вирішити основну, яка була на той момент, проблему мого життя,-- працевлаштування. Олена була права.Хоч, можливо, і сама тоді про це не знала достеменно. Але тепер і я можу з повним правом сказати будь-кому, хто не в силі пробити лобом ту стіну під назвою “життєйські проблеми”: ”Не треба впадати у відчай. Вам скоро зустрінеться людина, яка змінить ваше життя у кращу сторону. Вірте у це. А якщо не можете повірити—просто трохи почекайте”.

Оксана Ковтонюк
Пожаловаться
Комментариев (4)
Отсортировать по дате Вниз
BookashkA    23.01.2006, 11:41
Оценка:  0
BookashkA
Оксаночко, стаття симпатична, гарна мова, соціально спрямована, жива.
так у мене є ряд зауважень власне "текстових":
великий текст бажано би розбивати на підзаголовки - так простіше читати.
Багато емоцій - їх краще трошки "притушувати". І я б не радила давати поради - і будь якому випадку "під це" можна підвести, але...
ти молодчинка:))
Байкер_Ледi    23.01.2006, 11:41
Оценка:  0
Байкер_Ледi
Дуже...ДУЖЕ! дякую за рецензію!Мені вона д...ДУЖЕ важлива!Мені ж ще вчитися, як мідному котелку!:)))А емоції...це моє нездоланне:)Я знаю-знаю:)
Полiнезiя    23.01.2006, 11:18
Оценка:  0
Полiнезiя
дякую за статтю, Оксано
Байкер_Ледi    23.01.2006, 11:18
Оценка:  0
Байкер_Ледi
Будь ласка:)
Реклама
Реклама