Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Нескінченно далеко

22 февраля´06 0:55 Просмотров: 674 Комментариев: 9
Ось вже десятий рік поспіль він час від часу приїздив до цого скверу. Приїздив зимою, приїздив восени, бувало, зранку, часом - під вечір. Але завжди робив одне і те саме. Опускав вікно у машині, відкидав спинку сидіння, клацав запальничкою (хоча, здається, були періоди, коли він кидав курити), зітхав і згадував, згадував, згадував...
Тоді їм було лише по дев"ятнадцять - двадцять. Дивно, але здається, на її вікні і досі - ті самі жовті штори. Цікаво, як вона тепер виглядає? Чув, мовляв, вийшла заміж, має доньку, яка, вже мала б ходити до школи, батьки, ніби здорові, та дідусь із бабусею ще живі. Ось і все. А вікна друга у сусідньому під"їзді вже давно замініли на сучасні, та й де він той друг? Живе десь чи то у Кракові, чи то у Варшаві, чи то розвівся вже, чи то знову з жінкою помирився. На Різдво чи то задзвонить, чи то напише, може й приїде, ну так все і розповість.
Але ж тоді, тоді все було зовсім інакше. Скільки було тих вечірок на дві гітари і три пляшки червоного. Скільки було книжок від Бьолля і до Саган, від Ремарка і до Міллера, від Ніцше і до Селенджера через Сартра, Бродського і Стуса в кишеньковому форматі. І все було попереду. Все було, наче у квітневому тумані. Все мало бути добре. Вона ж вчилася на факультеті іноземних мов. Вони і вчилися разом із тим другом, в нього ж і познайомилися, через неї ж на якийсь час і захиталася ця дружба, а потім минуло все, повільно, непомітно, перейшло, як хмара, перейшло і зникло. Господи, скільки ж тоді було амбіцій! Вони ж всі мусили кимось стати, хто лікарем, хто представником іноземної компанії, ще бозна ким, але ж, зрештою, кимось. Що з того, що в сусідньому гастрономі не було нічорта, крім оцту і черги за цукром по талонах, що з того, що в цей район ходив один-єдиний довбаний, а точніше - штук п"ять роздовбаних тролейбусів, що, набиті десь на кінцевій, проносилися мимо зупинки, як танки Т-34 в напрямку на Берлін, і що з того, що вона не раз після пар несла за сім зупинок сітки з картоплею з найближчого сільськогосподарського ринку (до речи, ковбасні вироби і м"ясо теж можна було побачити лише там, в семи зупинках від дому). Але ж все було попереду. Вона в цьому не сумнівалася, а він і не задумувався. Вони просто гуляли день за днем, місяць за місяцем у цьому сквері, кидали одне в одного осіннім листям, свіжим снігом, кидалися одне до одного із гарячими поцілунками, жадібно накидалися одне на одного в її кімнаті із вікнами на цей самий сквер, найчастіше вдень, коли батьків не було вдома. Та й що з того, що він не вступив тоді до медінституту і пішов до училища? Ну, казала її мама, що він для неї не пара. Але ж не при ньому казала. Все було попереду. Вона вчилася на німецькій філології. А до інституту він таки вступив, через два роки...
Напротязі всіх цих років в нього жодного разу не виникло бажання задзвонити до неї чи її побачити. Та й навіщо? Це ж все було тоді, тоді, коли все було попереду. Неймовірно, але з тамтого часу всі лавки в цому сквері вціліли, і навіть одного разу, якось перед Пасхою, встигли змінити колір.
Та одного разу вночі вона задзвонила сама. Звісно, дзвінок о такій годині міг бути тільки від неї. Де їй тільки вдалося взнати його мобільний? Та, зрештою, яка різниця. Її голос майже не змінився, а може, йому лише так здалося, тому, що вона майже нічого не говорила, вона лише дихала в трубку, можливо, плакала, а можливо, це взагалі був лише сон. Вона, як завжди в таких ситуаціях, була досить лаконічна і говорила прямо, безпосередньо, як дитина. Сказала, що хотіла би його побачити прямо зараз за адресою її бабці. Все.
Нічого дивного. Скільки людей сьогодні так далеко від нас, так далеко в часі, що ми навіть на пам"ятаємо їх рис, їх голосів, їх посмішок. Вони так далеко, що ми віримо, що втратили їх назавжди, віримо, що не побачимо їх більше ніколи. Вони так далеко, що ми просто ховаємо їх. Часами ми щодня проходимо під їх вікнами, проходимо мимо, а наші записники ретельно зберігають номери їх телефонів. Вони так далеко, лише на відстані однієї - двох кнопок на мобільному. Вони так далеко, що часто ходять тими самими вулицями, заходять до тих самих магазинів, живуть у сусідніх під"їздах.
Час призупинився, час неначе вагався, повертатися, чи ні. Поки він вдягався, йшов сходами, заводив машину, зупинявся біля магазину, кидав на заднє сидіння якісь пляшки та пакети, здавалося, що якась невидима рука десь крутить назад дещо погнуту годинникову стрілку із нальотом іржі. Ось цей самий під"ізд, (ці самі голубі дерев"яні ящики із вічно жовтими чудернацькими лопухами на підвіконнях сходової клітки), цей самий, до болю набридлий запах котячої сечі на хідниках. Ці самі двері, обиті довкола валиком сірого сукна привідкриті. А може, нічого й не було? Може надалі все ще попереду?
У темряві передпокою хтось кинувся йому на шию і він відразу відчув у себе на щоці волосся, таке незнайоме на запах, але дещо знайоме на дотик, чиєсь незнайоме тіло, але колись знайомий подих. Він не міг поворушитися, його руки були зайняті пакунками, йому не хотілося нічого говорити, та й не було, що казати. Він так і завмер у темній прихожій, їз тією знайомою незнайомкою, що висіла в нього на шиї. І запах парфумів змішувався зі слабим запахом алкоголю.
Потім в кухні вони пили за зустріч, за минуле, за спільного друга, за ті часи, коли ще все було попереду. Ні, за ці роки вона майже не змінилася. Її лице залишалося майже тим самим, лише очи були якісь сумні і потускнілі. Ще він машинально відмітив про себе, що її груди вже не так пружньо випирають під светром, та й стегна, обтягнуті голубими джинсами, дещо роздалися, втративши ту колишню дівочу стрімкість. Та й що з того?
А потім вона сиділа в ного на колінах і плакала, обнімаючи його за шию. Все ж мало бути так чудово. Все ж насправді чудово. В неї є донька, яку вона щодня збирає і відводить до школи. В неї є чоловік, військовий. Вона бачить його рідко, він якщо не на полігоні, то на кордоні, якщо не на кордоні, то ще десь у відрядженні. В них чудові стосунки, вони майже не розмовляють. А їм і нема про що розмовляти під час його нечастих візитів додому. Коли він мовчки їсть пізно ввечері на кухні, йому не хочеться розповідати ні про те, як набридають комари у соснових лісах біля польського кордону, ні про те, як якийсь капітан за п"ятьсот баксів з особи переводив по нахиленій гілці через контрольно - слідову смугу таджицьких та афганських нелегалів, а тим більше, він не має жодного бажання нічого чути ані про кельтський епос, ані про лірічну поезію Ніцше, ані про мемуари Марлєн Дітріх. Він просто мовчки їсть.
Вдень вона робить закупи, щось готує, миє підлоги, забирає зі школи доньку, годує її, робить із нею уроки, а деколи по суботах водить її у ляльковий театр, а часом у кіно на мультфільми.
Бабця померла позаминулої осені. Власне тоді вони переїхали з чоловіком і донькою від батьків до діда, тому, що його треба доглядати. Він лежить паралізований вже другий рік. Так, вона годує його з ложки, дає йому ліки, прислухається вночі із сусідньої кімнати, чи він дихає, міняє йому постіль і одяг і цілий час миє і миє все це лайно. Так, лайно, й що з того? Що з того, що наш обов"язок - мити за кимось лайно, тому, що, коли прийде на то час, хтось так само вперто, маємо надію, буде мити це саме лайно за нами. Все ж буде чудово!
В неї нема роботи, ніякої. Декретна відпустка переросла у відпустку по догляду за дитиною, а догляд за дитиною плавно перейшов у догляд за дідом. Вона шукає роботу, вона згідна на будь - яку роботу. Вона може прибирати, мити, готувати, давати дітям уроки німецької та англійської, й замітати вона може, і редагувати книжки, і перекладати, і прати вона може теж. Їй так потрібна хоч якась робота, яка б дозволяла їй доглядати за дідом та донькою.
Вони пили шампанське і домовлялися зідзвонитися. Вона просила його, в міру можливості, допомогти їй знайти відповідну роботу.
Так вони розмовляли у півголоса до світанку. Час від часу, вона виходила до кімнат дати дідусеві ліки і подивитися, чи спить донька. Потім вона і сама заснула, сидячи в нього на колінах. Він заніс її до великої кімнати, обережно поклав на канапі і вийшов, тихенько зачинивши за собою двері.
Він не задзвонив їй ані наступного дня, ані наступного тиждня, ані через місяць. Та й вона більше до нього не дзвонила. Вона була так далеко, нескінченно далеко, за якихось триста метрів від цього скверу, в домі, де жила колись її бабця, на відстані кількох кнопок у мобільному телефоні.
Мне нравится! Понравилось: 1
Пожаловаться
Комментариев (9)
Отсортировать по дате Вниз
Шпачонок    10.05.2006, 18:52
Оценка:  0
Шпачонок
Надо учиться жить дальше, не оглядываясь ...
Новая_Жизнь  (аноним)  30.03.2006, 12:41
Оценка:  0
Новая_Жизнь
как часто мы откладываем всё на потом, на будущее, а именно в эти моменты от нас уходит настоящие, мы его теряем, по той простой причине, что не ценим, потому что думаем, что всё там, впереди...
Новая_Жизнь  (аноним)  30.03.2006, 12:39
Оценка:  0
Новая_Жизнь
сумно...
lifefly    28.02.2006, 17:33
Оценка:  0
lifefly
Что имеем -не храним, потеряем-плачем, А если есть возможность вернуть- страшно боимся... знать бі только, чего именно....
Кроха-Лу    22.02.2006, 16:21
Оценка:  0
Кроха-Лу
...Мені Дуже сПодоБалоСя....НавітЬ нА ХвиЛинку ЗдаЛОся, Що всІ цІ ПодіЇ вІдбуВалИсЬ сАме З тоБою))))....МоЖлиВо я ПоМилЯюСя, А МожЕ............................. .................. ТобІ КраЩе ЗнаТи))))))))))))))))....ОднИм СлоВоМ ФайНо, я В ЗаХОплеНні!!!!!!))))))))))))).... .......
Полiнезiя    22.02.2006, 13:08
Оценка:  0
Полiнезiя
ні, про неї я добре пам'ятаю...
аж кортить деякими речами з нею поділитися...
ледь себе стримую)))
Полiнезiя    22.02.2006, 09:52
Оценка:  0
Полiнезiя
це в продовження теми?
гарно...
іноді так страшно відпускати людину саме через це - що в одну річку двічі не зайдеш... і що не буде ніякого "потім" і тим більше "попереду"
не варто зіштовхувати спогади з буденністю
краще берегти те, що близьке нам сьогоднішнім
Lwowak    22.02.2006, 09:52
Оценка:  0
Lwowak
Да, как многое мы бы бросили, если бы не боялись, что это уто-нибудь подберёт))) Але про Марківну, все-таки треба пам"ятати)))
Red_Kitty  (аноним)  22.02.2006, 01:04
Оценка:  0
Red_Kitty
далеко... на відстані кількох кнопок в мобільному. І в мене є такі люди. Буває, хочеш подзвонити, а потім щось зупиняє... А, насправді, так хочеться це зробити.
Реклама
Реклама