Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Поема про Сонце Частина І

24 февраля´07 11:08 Просмотров: 380 Комментариев: 0
Море лагідно огортало берег,
Сонно шурхотів по піску вечірній вітерець.
Життя текло розмірено,
В раз і назавжди прийнятому ритмі.
Раптом хтось крикнув:
- Дивіться!
Сонце заходить!
Всі звернули свої погляди,
Повні тривоги і відчаю,
На захід.
І одразу ж з усіх сторін підхопили:
- Сонце!
- Сонце заходить!
Похмура, синювато-сірого кольору хмара
Піднімалась з води в тому місці,
Де повинен бути горизонт
І своєю верхівкою прикрила
Край золотаво-оранжевого диска.
На цей час Сонце
Вже втратило свою денну силу.
На нього можна було дивитись
Як на яскравий ліхтарик –
не мружачись і не боячись пошкодити очі.
Кожної секунди
Сонце все глибше і глибше занурювалось у хмару
І чим далі меншим і тоншим ставав вогненний слід
На дзеркалі води,
Тим сильніше густішав зловісний морок,
Тим голоснішими ставали стогін і плач.
Вітер міцнішав,
Щосекунди розгойдуючи море,
Котре пінилося свинцевими хвилями.
Набігаючи на берег,
Хвилі випльовували все,
Що мали в собі.
Здригаючись від ударів
Пісок судомно ковтав мертві тіла
Риб, камінці, галузочки.
Пожбуривши чергову порцію,
Хвилі з бессилим шипінням відступали,
Щоб повернутися знову і знову.
Завивання вітру
Піднімалося все вище і вище
І було незрозуміло
Як воно ще тримається на такій височині.
Тим часом рух Сонця
Став настільки очевидним,
Що швидкість його здавалась неймовірною
От уже видно тільки половину...
Чверть...
Все менше...
Менше...
- Стійте! Зупиніться!
Так і хотілося крикнути,
Коли над хмарою зосталась
Лиш золота стрічечка
І ще стільки ж золота
Погойдувалося на хвилях.
Та горло стиснув залізний обруч.
Кожному, хто хотів щось сказати,
Миттєво завивало рот піском,
- Ааааа!!!!!
Нелюдський крик зірвався з уст,
Змішався з вибухом урагану,
Пршкріб морозом по шкірі
І вдарив у барабанні перетинки
Перекинув весь світ,
Перекрутив його навиворіт
І жбурнув у Безмежність.
Згас останній промінь
І настала жахлива тиша.
Ви можете уявити собі
Нічим не порушувану тишу?
Ні?
І не треба...
Кричіть, свистіть,
Робіть що завгодно,
Тільки аби не тиша...
Найжахливіша...
Але зараз звуки пірнули у небуття
І навіть море зачаїло подих,
А може просто вмерло з горя.
Страх перетворився у байдужість.
Всі були до того перелякані,
Що просто перестали боятися.
І тоді хтось сміливий і гострозорий побачив,
Що хмара не безмежна
А Сонце лиш заховано за
Свинцевого кольору занавісом,
Тільки трохи більшим
Від самого Соннця.
Дивний чи то писк,
Чи то скрик
Загримів над берегом.
Радість вихлюпнулася з грудей
І облила всіх крижаною водою:
- Виходить!
- З'являється!
- Сонце з нами!
І тоді світ вивернувся вдруге
І впав на Землю
Майже таким як і був до того.
Тільки Сонце тепер виглядувало знизу
І не зменшувалося, а збільшувалось.
- Сонце з нами!
..........................................
- А далі? -
Запитаєте ви мене.
Закрийте очі,
Заткніть вуха,
Затисніть ніс пальцями
І міцно зтуліть губи
І ви зрозумієте, можливо, що було далі...
Та хіба це так важливо?..
Пожаловаться
Комментариев (0)
Реклама
Реклама