Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Крізь тернії

12 марта´07 13:26 Просмотров: 528 Комментариев: 4
Вантаживо "Хто я і що я". Читати тільки тим, кому свого подібного не вистачає.

День: п"ятниця.
Третій з п"яти моїх вихідних, геть несхожий на два попередні.
Я докінчила літрову банку малини і зрозуміла, що не варто вже відкривати другу, бо ніяка в світі сила не вмовить мене висьорбати ще літр цієї речовини, чомусь тепер нестримно огидної.
Тіло не почувається ганчіркою, і вже не хочеться щохвилини покласти його куди-небудь і довго-довго не підводити. Голова не починає тріщати від одного погляду на монітор. Я збагнула це тільки тоді, коли просиділа півдня, читаючи з ноутбука - і нічого. Плюнула і провела ще півдня, читаючи.

Книга: стара, до дірок зачитана (якщо так кажуть про електронний файл), в черговий раз напівзабута, і перечитувана щоразу, як забувається рівно наполовину.
В. Каверин "Юность Тани".

Книга не досить відома, з розряду другорозрядної, задньопланової класики. Таких книг тисячі тисяч мільйонів було написано в часи молодості моїх батьків, коли написання книг ще вважалося повноцінною престижною професією. Звичайна для літератури історія звичайної для літератури героїні. І навіть те, що історія основана на реальній біографії, не виділяє цей роман із тисяч мільйонів.
Проте....
Одного разу, прочитавши лише першу частину "Юности Тани", я таємно мріяла стати науковцем-біологом, так само як красива, затята, божевільна Таня Власенкова. Це не дивно: я була в сьомому класі і про що тільки не мріяла, обчитавшись книжок, хороших і не дуже. Цю чомусь досі перечитую - саме в той момент, коли забуваю про важливі речі. І чомусь досі починаю шукати схожесті журналістського пера з мікроскопом. Поки знову не збагну, що шукаю десь не там.
А на другому курсі університету викладачка спецкурсу медичної журналістики, завідувач якогось там центру боротьби зі СНІДом, мимоходом зізналася посеред пари, що на вибір її професії вплинула одна чудова книга про життя видатної вченої. Я тоді мало не звалилася під парту: еге ж, та сама....

Реалії: Життя, що зрештою видається героїчним - насправді ніяке не героїчне. Воно не складається з архізльотів і архіпадінь, надуспіхів і надкатастроф, глобального щастя, глобального горя, глобальних роздумів.
Романтика й поезія цього життя має складатися з дрібного, непомітного неозброєним оком і невідомого стороннім душам. Романтика дійсності - в тому, щоб робити, просто робити свою справу, коли бажаєш бути корисним.
Просто намагатися ще раз і ще раз, якщо не виходить, не опускати руки і не шукати причину невдачі у невмолимо близькому Кінці Світу.
А якщо щось вийшло - не оглядатися довго назад, не дошукуватись їх справжньої цінності, а продовжувати, йти далі, і лише зрідка згадувати ці успіхи, щоб не сумніватися, що ти на правильному шляху.
Просто добиватися, якщо заважають, не розуміють, не дають і не дозволяють.
Просто робити добро людям, яким віриш. Просто бути ввічливою і благородною до тих, кому не можеш вірити. Просто спокійно і гідно протистояти підлості, якщо підлість кимось зроблена.
Просто бути з чоловіком, без красивих патетичних слів про вічне кохання, просто вміти описати його очі в момент, коли він сердиться, і весело, живописно розповідати про холод, невдачі й соціальні потрясіння - справді веселі й живописні, коли він поруч. Просто, забувши себе, як риба об лід, вдарятися головою в біду, яка сталася з ним.
Просто....

Просто я знову забула деякі важливі речі. Значить, перечитала вчасно.

_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _
Мені двадцять. Десь я чула, що це називається кризою двадцятиліття - можливо, все це нормально.
Минуле видається безплідним і бездарним. Майбутнє - чітко і зрозуміло окресленим в дуже-дуже загальних рисах. Сьогоденне бачиться каламутним чорним туманом, крізь який видно тільки якщо піднятись над ним повище. "Лицом к лицу лица не увидать, большое видится на расстоянье..."(с).
Я маленька, стою перед великим "лицом к лицу", як Дон Кіхот перед млинами. Віддала б усе на світі, щоб піднятися повище вертольотом і побачити топографічну схему свого Шляху. Вертольоту нема. Продираюся без карти, орієнтуючись на схід сонця. Я давно довела свою повну бездарність в орієнтації на місцевості, коли довго і безуспішно цьому вчилася.
Може, підвести голову і спробувати знайти Шлях по зірках? Я давно вже не бачу своїх зірок. А можливо, давно вже не хочу бачити, бо ж це таки важко: до них - ще й крізь тернії....
Крізь туман не видно, куди спливає стільки часу і сил. Он як я тепер з повагою про власний час. Про власний час на задоволення і відпочинок (слово "втомилася" також добренько вивчила), проте час на те, щоб заслужити відпочинок, і справді витрачаю, не цінуючи. Може, треба нарешті зізнатися собі в цьому?
Байдуже зізнаюся: роблю замало. І при цьому всерйоз вважаю, що роблю і так багато в свої жалюгідні двадцять. Іншим разом зізнаюся собі, що мої двадцять не такі вже й жалюгідні, але це іншим разом. "Досить з тебе і цього" - говорю світові (як це бридко - знову ділити дійсність на себе і світ). З відтінком того "досить", просто телефоную на роботу і залишаюся вдома хворіти на грип.

Щойно, стоячи в ванній з зубною щіткою, злякалася власного обличчя. Негарне, занедбане, схудле. Щойно багато начиталася з монітору про такі обличчя: в людей, які стріляли, творили революцію, голодували, любили і ненавиділи, віддавали останнє іншим людям і, головне, працювали, вимахували, забували себе, жили повноцінним життям лише над пробірками і паперами, боролися, звіріли, коли хтось заважав і витанцьовували скажені танці навколо робочих столів, коли виходило, виходило!
На чужий погляд може видатися, що я теж творила революцію. Мені нічого не варто прикинутися, що все було саме так. Слова "втомилася" і "час" я засвоїла гарно. Не варто мені вірити: я всього лиш три дні провалялася з грипом. Я не голодувала у жахливі 1920-ті та не стріляла в 1940-ві: найбільше моє нещастя і найбільша втрата - трохи зіпсоване хворобою Восьме березня.
Зараз збоку може видатися, що я теж звірію і стрибаю скажені танці. Проте я всього лиш пишу нікому не потрібні слова про мої власні дурнуваті почуття.

Вкотре в рішучих, героїчних словах виписую дорікання і зізнання собі в очевидних речах, про те, що моя біла заморожена смерть скінчилася, варто нарешті починати жити, йопть, пора!!!

_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _
Мила, романтична дівчино! Ви так гарно все викладаєте своїми гарними словами, але ж Ви дурепа. Ви так благали долю, щоб туман над Вашою смутною голівкою хоч на мить розвіявся, і Ви побачили хоча б трошки своїх зірок. Мушу Вас запевнити: Ви їх побачили. Вам і справді варто було перечитати книгу, яку Ви перечитуєте вже багато років. Високі, світлі зірки, непоборні ідеали й непереможні істини, які все ще набагато вищі за Вас, і тернії, що їх треба подолати - нарешті Ви побачили їх на мить у всій красі. Що скажете тепер? Про що далі благатимете долю, тупцюючи на місці без поступу вперед?
Саркастичний сміх. В черговий раз втративши сподівання, що слова хоча б цього разу миттєво перетворяться на дію.
Пожаловаться
Комментариев (4)
Отсортировать по дате Вниз
Ватель    14.03.2007, 01:35
Оценка:  0
Ватель
можливо і правда така річ - для кожного етапу в житті - свій час. Якось робимо помилки, женемось, бігаємо туди-сюди. Потім - виправляємо помилки і відпочиваємо пісял пробіжки. Ти відпочила. Побачила свій знак на дорозі. Он він там, неподалік, бачиш?
Пустельник_    14.03.2007, 01:35
Оценка:  0
Пустельник_
То привид. Летючий голандець)))))
charodijka    13.03.2007, 04:59
Оценка:  0
charodijka
..a po4uttja ne durni i vazhlyvishi za slova....
Пустельник_    13.03.2007, 04:59
Оценка:  0
Пустельник_
Так хочеться, щоб почуття не скінчилися самою лише писаниною.....
Реклама
Реклама