Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Сьогодні він...

15 марта´07 18:05 Просмотров: 394 Комментариев: 0
Сьогодні він не прийшов. Я чекала на нього із самого ранку, забороняючи собі знову і знову підходити до вікна, виглядаючи, чи не з’явиться з-за рогу знайома постать. Що може бути гірше, аніж чекати на когось, хто, можливо, на ранок навіть не згадає ані про тебе, ані про те, що трапилося вчорашнього вечора...
Дощ рясними краплями дріботів у вікно, немов благаючи пустити в теплу оселю. І від цього на душі ставало ще сумніше. Хотілося пожаліти і дощ, і мокрі дерева, що згиналися під поривами вітру, і людей за вікном, що мерзли на зупинці під самими моїми вікнами.
Хотілося плакати. Дивним чином серце охоплювала жалість до самої себе. Я уявила власну фігурку перед залитим дощем вікном, і вона здалася мені такою маленькою-маленькою.
Дощ стукав у вікно, прагнучи подолати прозору перешкоду, що відділяла його від мене. Мені стало шкода його і я відкрила кватирку.... Я знову подивилася на подвір’я, застелене осіннім листям, немов яскравою мокрою ковдрою. Вже третій тиждень свинцеві хмари висять над містом. Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть дахи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись надто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думки крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе схлипування дощу...
„Ні, ні, тільки не це!, - крик болю мимохіть вирвався у мене, - благаю, не нагадуй мені про нього!”. Згадка, немов блискавка, промайнула в моїй свідомості. Треба його забути! Негайно! Негайно! Заради власного щастя! Адже не один він на цілому світі, казала я собі, є інші, набагато кращі за нього, але.., але.., але... Завжди це „але”! Непрохана думка, що приходить до тебе іноді жорстоким зізнанням власного безсилля.
Дощ дивився на мене.
В моїй пам’яті ніби заворушилося щось давно забуте, а може не забуте, а те, що варто було б забути. Гарячі безсилі сльози обпікали мені щоки, затьмарювали зір. На якусь мить моє тіло згадало доторк його теплих лагідних долоней, смак його губ, що змушували мене шаленіти від бажання.
Він не може так мене залишити, просто не може... Я вірю: відкрию двері і знову побачу на порозі знайому, таку рідну постать. Вірю. Вірю, бо знаю, що це не може бути інакше. Це не самовпевненість. Звичайно, він може зустріти красивішу за мене, розумнішу і ще мало чого... Але я глибоко переконана, що... серця... саме такого серця не зустріне. Бо немає на світі більше такого, як моє... А він любив саме таке, як моє... Тисячами різних граней світиться кожне людське серце. І от тільки в нас, між нами, ці тисячі граней усі, до останньої, світилися однаково, гармонійно, співзвучно.
Розривалося серце. Я намагалася посміхатися крізь силу, але сльози душили мене, вириваючись стиснутим риданням.
Дощ востаннє глянув на мене... За мить я нічого вже не бачила...
Тьмяне вечірнє світло кидало розмиті тіні в кімнату. Із темних кутків поступово насувалася ніч....
Пожаловаться
Комментариев (0)
Популярные заметки IrenkaSh
Реклама