Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Нувка і Чувчик

10 апреля´07 16:54 Просмотров: 435 Комментариев: 1
Нувка і Чувчик




Я прокинулась від поцілунку. Спершу я здивувалась, а тоді вже прокинулась. Бо цілувати мене було нікому. Однак, це не сон. Я розплющила очі. Два просто-таки велетенських витрішилися прямісінько на мене. Першим бажанням було закричати: «Рятуйте, гвалтують!». Не до місця згадалось обернене: «Гвалтуйте, рятують!». Кричати перехотілося. Очиська все ще дивились на мене. Я чекала реакції. Реакції не було. Тоді я посміхнулась. Нічого. Насупила брови. Анічогісінько. Примружила очі. Зморщила лоба. Жодної реакції. Нарешті, показала язика, закотила очі і перевела погляд на стелю, стіну навпроти, жахливу картину на ній, вікно справа, одягнене у тюль в дрібні квіточки, тумбочку з відчиненою шухлядою. Схоже на лікарню. Лікарня – це добре: гвалтівники тут не водяться. Молодець, що не закричала. Однак стіни світло-салатового кольору наводили на думку, що це не просто лікарня, а так би мовити, лікарня для невизнаних обдарувань. Певно, їх уже і не визнають.
Я знову подивилася в ті очиська. Там чітко простежувалось іронічне «Ну-ну... І не таких бачили».
- Чого тобі? – Спитала я. Я ж мусила щось спитати!
- Ти ще не передумала? – в тих велетенських, що продовжували мене нахабно розглядати (чи то про нахабність я вигадала?), блиснуло щось таке задиркувато-саркастичне.
- Не передумала що?
- Гвалтувати тебе, чи ні?
- Що-о-о? – я різко підскочила на ліжку. Той, кому належали нахабні ( я таки не вигадала), ледб встиг відсахнутися, уникнувши, можливо летального, зіткнення з моїм лобом.
У цей момент виявилось, що на мені не моя одежа, а чиясь напіврозстібнута сорочка. Похапцем натягнувши на себе ковдру, я дико заверещала – просто так, навіть не сподіваючись, що Той злякається і втече. На мій подив, спрацювало – Той зробив круглі очиська, покрутив пальцем біля скроні і покинув кімнату.
Я ще трохи поверещала і змовкла.
Поки я розмірковувала, щоб це ще втнути такого, звідкись з боку дверей почулося шкварчання і запах смаженого. Перша думка – катуватимуть розплавленим жиром! – трохи занепокоїла. І навіть не трохи.
- Гей, Дурнувата! Шуруй сюди! – почулося з-за дверей.
- А ти не обзивайся, сам дурнуватий!
- Сама ж казала так тебе називати!
- Я-а-а? – здивовано завила я з-під ковдри.
- Ти-и-и! – Перекривив мене Той, зазирнувши до кімнати. – То ти йдеш чи тебе занести?
- Дзуськи! – тицьнула я йому дулю. – Де ти бачив, щоб жертва сама йшла до ката?
- То ти, знач-то, жертва? – невідомо чого розвеселився Той. – Справді Дурнувата. Ну ти як хоч, жертва, а мені тра по справах. Сподіваюсь, більше не побачимось. – Обличчя разом з нахабними очиськами, задиркуватим носом та саркастично вигнутим ротом зникло з мого поля зору.
Через -надцять секунд почулося, як гримнули двері. Вхідні. Ну от, тепер я сама! Як сама? Він, що, більше не повернеться? Замкнув мене і залишив помирати з голоду? Негайно треба тікати! Підштовхувана цією думкою, я з рекордною швидкістю вилетіла в двері. – Як треба крос здавать, то вона вештається десь в іншому вимірі! Швидкість, тобто. Так от, вилетіла я в двері. Дякуючи небу, вони там одні були – вибирати не довелось. Я зібралася мчати десь далі, однак апетитно підсмажені биточки з яєчнею чекали мене на столі. Мене, бо більш нікого не було. Тут я і затрималась, цілком тверезо подумавши, що півгодини туди – пів сюди мене не врятують.
Ароматна кава налаштувала мене на ліричний лад. А може, то не гвалтівник, а принц? Може, то він не залишив мене помирати у замкненому будинку, а навпаки, поїхав за квітами і обручкою? Ага, тримай рота ширше! – Я тицьнула собі дулю в дзеркало. Там же ж, в дзеркалі, я помітила ще дещо приємне та принадне. Можна сказати, цілий комплект принадностей. Або так: укомплектовані принадності у вітальній кімнаті. Себто телевізор, DVD з системою домашнього кінотеатру та м»яка червона софа. Люблю червоний. І софи теж люблю, навіть не червоні. Але червоні люблю дужче.
Я вдоволено посміхнулася – тут і влаштуємо свій оборонний штаб. Нехай те чувирло що хоч робить – я звідси не зсунуся, і зіслати мене в ту кімнату з зеленими стінами йому не вдастся.
Для початку треба швиденько тут усе обнишпорити – фу, яке неприємне слово, якісь шпигунські пристрасті! Оглянути. Так, оглянути – дуже благородне слово. Як раз для такої леді, як оце я.
Диво, але цей «огляд» зайняв у мене не більш як півгодини, найдовше я затрималась у ванній кімнаті - роздивлялась себе у дзеркалах, що займали усі стіни, стелю і навіть підлогу. Просто шик! У цій сорочці, хоч вона і велика, я виглядала дуже спокусливо. Було б непогано передягтися, але ж він спалив мої речі. Спалив? Що за дурниці мені ввижаються? А втім... точно спалив! – так роблять всі маньяки, щоб жертва не втікла.
На першому поверсі були вже згадувані вітальня, кухня і ота кімната, де я прокинулась. Скудно мебльовані. Ще одна кімнатка, як, до речі, і другий поверх, і горище, була пуста і нежила. Подекуди врізнобій стояли якісь недоїдки меблів (чи то пак недонески як похідна від «недонесені» або невинески від «невинесені»), а також купа коробок, неаккуратно поставлених прямо долі або одна на одну. В одній були якісь натяки на одежу, та ще зубна щітка у ванні, паста і якась смердючка замість парфюмів. Хоча, може мої йому б теж не сподобались.
Мабуть, Той тут не живе. Або вже не живе, або живе, але ще не зовсім.
Хотілось плакати. І пити. Тобто не просто пити, а пити цілеспрямовано і надмірно. До повної відключки. Хм!.. Знайоме якесь бажання.
У Чувирла не знайшлося не те щоб якогось коньяку, хоч поганенького, - навіть пива не було в холодильнику. Точно маньяк! Холодильника між тим не було також. Вдовольнилася кавою.
Декілька наступних годин я провела ціпеніючи від жаху та намагаючись затулити подушкою і очі, і вуха одночасно. Марно. Не тому що подушка маленька, а тому що «цікавість вбила кішку». Той Чувирло стовідсоткосовісінько маньяк – така колекція DVD з жахами, трилерами та іншою туфтою може бути тільки у маньяка підвищеної агресивності.
За якийсь час у шлунку з»явилось дивне відчуття. Спершу я подумала, що космоноги, про яких я саме дивилася, починають жерти мене з середини. Космоноги пішли, відчуття залишилося. То був банальний голод. На кухні ж, втім, як і в решті будинку, з їстивного були тільки батон і кава. Заручившись їх підтримкою, я знову почимчикувала на софу. Краще космоноги, аніж тиша.
Ближче до вечора – та ні, вже у сутінках! – я почула, як хтось шкребеться у двері. Точніше, порпається із замком. Судячи з того, що порпається той хтось довгенько, роблю єдино правильний висновок – грабіжник! Озброєвшись пательнею, завмираю біля вхідних дверей, не вмикаючи світла (не дурепа!).
Прислухаюся. Напружую кожен нерв, концентруюся. Вловлюю той момент, коли замок піддається. Повільно, дуже повільно і незграбно якось повертається ручка. Наступної миті я бачу, як у будинок ввалюється велетенський і бридкий космоніг. Від несподівано яскравого світла я сліпну і мружусь.
- А-а-а! Цур тобі! – чую переляканий голос космонога і ще якийсь брязкогуркіт. А я думала, вони не знають української. Це, певно, космоніг-мутант або ж космоніг-інтелектуал.
Хто ж з двох? «Цікавість вбила кішку» - я відкрила очі.
На підлозі в раскорячку сидів Чувирло, обома руками обхопивши якійсь об»ємний пакет, і важко дихав. Поряд незграбно прилаштувались ще кілька пакетів і дві коробки. «Кока-Кола» розлилась бульбашковою калюжею.
- Привіт, - кажу. Мама завжди вчила: щоб ти не думала про людину, спочатку привітайся, а тоді вже роби з нею, що забажаєш. Перша мить – дуже важлива: якщо ти подаруєш посмішку перед тим, як наступної вжити нецензуру, то цілком можливо, вона вже не стане тобі у пригоді.
Я саме ставила на місце пательню, як Чувирло, оговтавшись, залетів до кухні.
- Якого біса ти ще тут? – у його тоні явно простежувалась мінорна нота. – Я ж тобі сказав вранці: шуруй собі! Хто ти взагалі така? Ненормальна! Точно ненормальна! Просидіти весь десь в чужому будинку! Хоч би передяглася! Дурнувата! Єдине, що ти взагалі зробила правильно – це назвала себе дурнуватою!
Я здивовано кліпала очима.
- Ну, - додав він після короткої паузи, - чого витріщилась? Може ти тут взагалі жити зібралась, алкоголічка ненормальна?
Про алкоголічку це він вже перестарався. Я збунтувалась:
- Я тобі що, привид, крізь двері проходити, чи акробатка з вікон стрибати, а, може, космоніг – крізь розетки просочуватись?!
- Космо... що? – підозріло примружив очі Чувирло. – Геть понесло – глузд рознесло, та? А ну дивись! – він грубо схопив мене за лікоть і потягнув до вікна.
Одним ривком розпахнув його навстіж і силою перехилив мене через підвіконня. Я закрила очі і заверещала.
- Циц! Дивись кажу! Тут навіть головою вниз стрибати можна – нічого не станеться!
Треба віддати належне – це була чистісінька правда.
- Тай двері зсередини відчиняються... – Вже зовсім спокійно додав він. Побачивши, що я більше не опираюся, обережно витягнув мене з-за вікна і всадив на стілець. Сам присів на ноги навпроти мене.
- Ну, розказуй. Все буде добре. Я обіцяю – розберемося. Я буду питати – а ти відповідай, гаразд?
Я слухняно кивнула.
- Ти не пішла додому, бо думала, що я тебе замкнув?
В принципі, це була правда, хоч і неповна, тож я знову кивнула.
- Тепер ти в курсі, що це не так. Чому стояла в коридорі з пательнею?
- Я думала, це грабіжник – ти надто невпевнено і довго порпався з дверима.
- Угу, - Чувирло задумався, - Мав багато що нести. Ти певно помітила – я тільки вчора почав сюди переселятися. І одразу така халепа в твоїй особі. Ну добре. Чого ти не передяглася чи тобі настільки зручно у сорочці?
- У що?
- У свою одежу. Я її виправ і навіть попрасував.
- Ясно. А я думала ти її спалив. – Наш діалог мені подобався все більше. Такої чудної реакції, як у Чувирла, я ще ні в кого не бачила, хоча, траплялося, я говорила насправді дивні речі. А те, що я говорила зараз, - цілком прийнятні і логічно обгрунтовані висновки.
- Хм... Давай почнем з самого початку. Хто ти є?
- Ну-у, дівчина, здається. Хоч, може, вже й ні, - додала я, подумавши.
- А хто, на твою думку я?
- Не знаю. Але я назвала тебе Чувирлом.
- Як?!
- Чувирло. – Повторила я.
- Чого б це?
- Я думала, ти залишив мене тут помирати з голоду. Ти знаєш, що в тебе навіть випити нема чого? Тільки один батон? – Здається, він погано стежив за моєю думкою, судячи з виразу обличчя.
- Гаразд, це потім, проїхали. Скажи мені, - він говорив повільно і дуже односкладно, як з пацієнтом психлікарні, - ти знаєш, де ти?
- Так, у твоєму будинку. Ти ж сам сказав, що щойно переїхав сюди.
- Твоя правда. А що ти тут робиш?
- Взагалі-то цілий день переглядала твою колекцію жахів. Ти фанат?
- Так, тобто ні... Стоп! Я маю на увазі взагалі, як ти тут опинилась?
- А! – зраділа я його питанню. – Логічно помисливши, я вирішила, що мене приніс ти. Ти – тому що хто б ще, як не власник будинку, а приніс – тому що я геть нічого не пам»ятаю, одже, я була непритомна.
- Це все так. Але чому ти знепритомніла, що сталося до того?
- Та не знаю я! Відчепися! Я про це ще не думала!
- О Господи! – Чувирло схопився за голову. – Я зрозумів! Ти просто божевільна! Ти втекла з психушки!
- Ні! – Мені на згадку впали салатові стіни і тюль у квіточки. Захотілося вмерти.
- Сам ти псих! Ти що, не чуєш мене? Я НОР-МАЛЬ-НА! Послухай, я ж логічно мислю! Я-НЕ-МО-ЖУ-БУ-ТИ-БО-ЖЕ-ВІЛЬ-НО-Ю!
- Добре-добре-добре! Все гаразд! Я тобі вірю!
- Тільки не дзвони нікуди! Не відправляй мене до психів!
- Ні, я нікуди не дзвоню.
- Клянися!
- Так-так!
- Клянися! – я переходила на вереск.
- Клянуся! Клянуся!
- Якщо ти комусь подзвониш, я повішуся! І це буде на твоїй совісті!
- Та не буду я нікуди дзвонити! Іди собі куди хочеш!
- Не виганяй мене! Мені нема куди йти! Не виганяй, добре? Чуєш мене?
- Та я тебе взагалі звідси не випущу, тільки замовкни!
- Як не випустиш? – злякалася я. – То я таки мала рацію – ти маньяк? А я жертва! Тепер зрозуміло, чому я нічого не пам»ятаю! – Ти мене обпоїв! Ти знаєш хто?
- Будь ласка! – знесилено прошепотів Чувирло. Від мого вереску у вухах вже дзвеніло, тому я не могла чути його слів, але я зрозуміла їх з виразу обличчя і складених ніби у молитві рук.
У тиші, що здавалася неприродною після нашої гамірливої розмови, різко пролунав дзвінок. Ніби щойно згадавши щось, Чувирло зиркнув на годинник і підняв на мене злякані очі:
- Не дай Боже, ти ступиш хоч крок з цієї кухні! Я тебе власними руками задушу!
- Та ну! – Не повірила я. – Може, ти мене і наручниками прикуєш? До батареї?
- Може, й прикую!
Знову пролунав дзвінок.
- Циц! – Сказав, і зник за дверима.
- Ну-ну, - скривилася я йому услід. Якщо він сподівається, що я буду наче жертвенне ягня покірливо чекати своєї долі, то він глибоко помиляється. З наміром пояснити йому це якнайдохідливіше, я кулею вилетіла у коридор, на ходу вигукуючи:
- Якщо ти, любий мій Чувирло, думаєш, що я мовчки чекатиму, доки ти знайдеш ті наручники...
Незакінчена фраза повисла у повітрі, щойно я переступила поріг. Біля дверей стояли двоє: Чувирло, увесь такий винний, зніяковілий, пом»ятий; і вона – на шпильках, у червоній міні. Не люблю червоне міні. Тобто міні люблю, але не червоне. І червоне люблю, але не міні. Обоє дивилися на мене – розстріпану і в чувирловій сорочці.
Про що в цей час думала краля, здогадатись не важко. А дарма. Він не у моєму смаку. Так я їй і сказала. Певно, вона образилась, що я не підтримую її у її виборі, тому що вперіщила Чувирлові ляпаса і голосно гримнула дверима, закривши їх з того боку.
- Знаєш, Чувирло...
- Іди тусуйся!
- Тобто?
- Відвали тобто!
- А! А я тебе підтримати хотіла.
- Тусуйся кажу!
- Ага. Тільки знаєш що, я голодна. Ти б трохи совісті мав...
- Отам, в торбі. – Він кивнув на груду на порозі. – Слухай..., - додав він непевно.
- Я вся увага!
- А коли поїш, ти підеш звідси?
Він говорив таким жалісним голосом, що в цю мить я готова була пообіцяти все, що він попросить. В тому ж була і моя вина, що на цю ніч він залишиться сам:
- Звичайно ні! Я не покину тебе у такому стані. Іди відпочинь і ні про що не турбуйся – я буду поряд.
- Я так і знав!
Я от тільки не зрозуміла – це він так зрадів, чи як?
В торбах я знайшла кілька судочків з ресторанною їжею, пляшку вина, дві свічки у підсвічниках, набір келихів та різний мотлох, який, буває, переносять з квартири на квартиру. Думаю, та краля в міні претендувала на романтачний вечір при свічках. Хм, невже Чувирло забув, що тут я? Може, він збирався нас познайомити? Та ні, судячи з того, що він наговорив там на кухні, він і подумати не міг, що знайде мене все ще тут. А те що вона пішла... – мені зовсім не шкода. Дівчині, яка одягається у червоне міні потрібен хтось в чорній шкірі і сережкою в носі, а Чувирло носить сорочки. Тож вони не пара – ясно, як літній ранок.
Вирішила піти його заспокоїти. Чувирло робив вигляд, що спить на червоній софі.
- Чуєш, Чувирло, не журись так. З вас би вийшло нікудишнє подружжя.
- Звідки тобі знати?
- Вона носить червоне міні, а ти – сорочки! – пояснила я йому, намагаючись підібрати найпростіші слова. Він все одно не зрозумів, але задумався.
- Та ми й не збирались поки що одружуватись...
- Тим краще! – зраділа я. – Вино будеш?
- Послухай, Дурнувата, ти мене вже дістала! Відчепитися можеш?
- Запросто! – пообіцяла я і почимчикувала до кухні за вином.
Самій сумно.
- А я прийшла знов до тебе чіплятися! Сумно мені! – бадьоро протріскотіла я, повернувшись із пляшкою та келихами. Тоді плюхнулася поряд на софу.
- То як, Чувирло, пити будеш?
- Та куди тобі пити, алкоголічка ненормальна!
Я на його випади не зреагувала. Недочекавшись відповіді, він недбало кинув:
- Ну давай.
Я протягнула йому келих.
- А нащо ти мене дурнуватою називаєш?
- А нащо ти мене Чувирлом?
- А як тебе звати?
- Юра.
Я задумалась:
- Ні. Чувирло звучить колоритніше. Тепер твоя черга. Чому дурнувата?
- Бо ти так відрекомендувалася.
- Коли?
- Вчора!
- Та ну! – дуже здивувалась я .
- Ти що, справді нічого не пам»ятаєш?
- Нарешті дійшло, - полегшено зітхнула я.
- А чому ти нічого тоді не питаєш? – поцікавився Чувирло.
- Та все якось то нема тебе, то кричиш... А ти розкажеш?
- Так і розказувать нема чого!
- Ну от і хто ти після цього? – Чувирло! – образилась я. Принаймні це виглядало так, ніби я образилась.
- Тихше, не булькай, як пузатий чайник. Вчора близько першої ночі вийшов на ганок покурити...
- Ти куриш?
- Не перебивай! Не курю, а тільки покурюю, коли зовсім погансько. Так от, вийшов, дивлюсь, а під ногами ти валяєшся, на холодному цементі. Уся ясась подряпана, бруднюща. Я подумав – погано дівчині стало. Хотів тебе підвести, а ти, п»янюща під зав»язок, давай ногами брикати, якиюсь каменюкою поцілити мене намагалась. До того ж верещала як різана, обзивала мене негідником, бридотою і гвалтівником. Потім заспокоїлась ніби і кажеш: «Знаю я, всі ви такі. І ти такий. Ну, чого роззявив рота, гвалтуй мене, як уже зібрався. Хочеш, я покричу, щою тобі веселіше було?» Ну і ще якісь такі дурниці молола. Ледь до хати тебе заніс.
- Нащо? – Поцікавилась я.
- Я вже й сам не знаю. Краще б там залишив. Одна морока з тобою! Поклав тебе спати. А одежу зняв і виправ – бо все в багнюці було. І де ти тільки вешталась?
- Ну, ясно. А Дурнувату ти як сюди приплетеш?
- Коли я спитав, хто ти така і як тебе звати, ти пробурмотіла щось на зразок: «Я ніхто і ніщо, і звати мене ніяк, бо я не існую.» Потім кажеш: «Якщо ти наполягаєш, називай мене Дурнувата. Принаймні то відповідає дійсності.» От така історія. Ти що, справді нічого не пам»ятаєш?
- Не-а, - похитала я головою.
- А як тебе звати?
- Називай мене Дурнувата, тільки якось лагідніше, добре?
- Не зрозумів...
- Що ти не зрозумів? – Зірвалася я на крик. – Не знаю я нічого! Взагалі нічого! Так, ніби я народилась сьогодні вранці!
- Це погано, - константував Чувирло, коли я трохи заспокоїлась. – Будем шукать.
- Що шукать? – нарешті і йому вдалося мене заплутати.
- Що, що? Твоє життя! Не прилетіла ж ти з космосу! – І додав так, ніби щось йому щойно спало на думку: - А що таке «космогон» чи «косгомон», що з ним ти порівнювалась...
- А! – Зрозуміла я. – То я твої жахи сьогодні цілий день дивилась! В мене ще питання одне.
- Ну, давай!
- А нащо ти мене поцілував вранці?
- Я-а-а? – Зробив круглі очись ка Чувирло, як оце він уміє. – То тобі здалось. Щоб я – тебе? Ні!
- А що, не подобаюсь? – спробувала образитись. Чого тільки спробувала, а не образилась? Бо ображатись було ні на що – я б теж себе цілувати не стала.
- Та якось... ні. – Не став брехати Чувирло.
- Ну і козел! – недбало кинула я.
- Гей-гей! Куди розігналася? Ще Чувирло – куди не йшло, але козел – то вже перебір. Ти мені за добу все життя зуміла зплюндрувати, а я тобі ще й компліменти сипати маю? Дзуськи! – він показав мені дулю.
- Йди до біса! – я вляглася на софу і повернулася до нього спиною.
- Чуєш, Дурнувата? Шуруй спати. – виявив через декіка хвилин свою присутність Чувирло, боляче тикнувши мене ліктем під ребра.
- А я вже сплю! – відповіла я, не обертаючись.
- Ти не дочуваєш? Іди в іншу кімнату, тут сплю я! – здається, Чувирло почав сердитись.
- Сам іди! – мені було ліньки.
- А не піду!
- А ти впертий!
- А який вже є!
- Ну і я не млямля. Буду спати тут!
- Господи! Ну чим тобі не вгодила та кімната?
- Господь про ту кімнату взагалі не чув і чути не буде, а я не хочу – бо там стіни салатові і тюль у квіточку! Не хочу – і не буду! Затямив?
- А ти права мені не качай! Бо я звідси теж нікуди не піду! Затямила?
- Ну й добре! – мені чогось повеселішало на душі. – Будеш оберігати мій сон!
- Та ну тебе! – Чувирло плюхнувся поряд і повернувся спиною до моєї спини. На місці спини я б образилась.
Так ми і заснули, перекидуючись не надто люб»язними репліками.
А прокинулась я від поцілунку. Спочатку я прокинулась і розплющила очі, а тоді вже здивувалась. Бо це був не сон. Цілував мене Чувирло. Щоправда, уві сні. В тому, що він дійсно спав, сумнівів не було. Ну що ж, в обіймах просинатися приємно. Напевно, йому наснилась учорашня краля. Я не стала його будити – нехай хоч уві сні отримає шматочок щастя. З цими думками я задрімала знову.
Вдруге я прокинулась сама. В обіймах приємніше. Потилицею я відчувала чувирлову присутність. І справді. Достатньо було трохи повернути голову. Чувирло сидів на стільці поряд із софою, дивився телевізор і наминав млинці з чимось червоним. Варенням?
- Ти егоїст! Нудний, бридотний егоїст! – напевно, моя репліка здалась йому надто гучною, бо він аж підстрибнув і закашлявся.
- Слухай, ну чого тобі нейметься? Ти по-людськи спілкуватись вмієш?
- По-людьськи спілкуються тільки з людьми, ти ж бо свинюка! Я теж їсти хочу!
- Та не кричи так. - заткнув мені рота Чувирло. – Вставай бігом, чисти зуби – там у ванній знайдеш нову щітку, а тоді дуй на кухню. Я й тобі млинців прихопив. Ікра там у баночці на столі.
«Ага! То, знач, не варення, а ікра. От мажор!»
- І я тебе прошу, - не змовкав тим часом Чувирло, - вдягнися нарешті!
- А що, боїшся не втриматись? – ляпнула я перше, що спало на думку.
- Тьфу! – тільки й вистачило Чувирлу сказати.
- А де моя одежа? - заглянула я до нього, вийшовши з ванни.
- Там, де й була – в тій кімнаті, де ти мала спати.
- З зеленими стінами? – вжахнулася я.
- Ага, та сама.
- Ну ні... Сам туди йди! Вона наганяє на мене жах!
- Чого б це? Не кажи байок!
- Я туди не піду. А якщо ти хочеш, щоб я вдяглася, то йди сам. Бо мені і в сорочці добре!
- Слухай, Дурнувата, в тебе зовсім відсутнє почуття сорому? Ми абсолютно незнайомі люди, до того ж я – чоловік, а ти красуєшся напівгола!
- Тепер ти послухай: мені плювати, що ти там про мене думаєш! Я в ту кімнату не зайду! Ось так. – і для підтвердження слів я тупнула ногою.
Пробурмотівши щось на зразок «І за які такі гріхи звалилась ти на мою голову?», він поплентався за моїми речами.
- Чувирло! – покликала я його, поснідавши.
- Га-а? – озвався той страждальним голосом.
- Смачно дуже було, дякую. Ти мій рятівник.
- Ага. – без ентузіазму відгукнувся Чувирло. – Дурнувата, а ти не мож якось лагідніше мене називати?
- На приклад? Юрко-дурко чи Юрасик-дурасик?
- Ладно, забудь.
- Та ні, не плач, я пошуткувала! Тільки послуга за послугу – ти мене теж якось ніжніше клич, гаразд?
- Як? Ти ж імені свого не пам»ятаєш.
- Ну придумай щось, - порадила я. – Тебе от, наприклад, я зватиму Чувчиком.
- ?
- ЧУВ-ЧИК. А що, звучить!
- Який такий чубчик?
- Та не Чубчик, а Чувчик! – то скорочено від Чувирло із додаванням суфікса пестливості.
- Ти кумедна, - хихикнув новоспечений Чувчик. Якби в нього були вуса, я б написала дуже гарну фразу – «хихикнув у вуса». Але вуса він не носить. – Тоді знаєш, - Чувчик підозріло вишкірився, - ти у нас будеш... е-ем... О! Нувка!
- Це теж скорочене? Від Дурнувата? – недовірливо перепитала я.
- Авжеж. «Дур» і «ата» я прибрав, натомість додавши «ка» для мелодійності.
- А ти вигадник!.. – оцінила я його думку.
Два тижні ми жили душа в душу. Анекдот на цю тему є: то він мені в душу, то я йому в душу. Він приносив іжу і зникав на цілий день, підозрюю, що на роботу. Хоча, мо і так десь вештався. А я дивилася жахи на червоній софі і в перервах готувала щось попоїсти. Вечері трохи закидали кпини один одному, трохи поглузували як похідна від «глузувати» один з одного і таке інше. Засинали спина до спини на червоній софі, просиналися в обіймах, і ще хвилин п»ятнадцять зранку сперечалися, хто перший поліз обійматися. Все було чудово, аж поки Чувчик не спаплюжив усю ідилію якось увечері. Заходить додому, і прямо з порогу:
- Нічим не можу допомогти...
Побачивши запитання у моїх зіницях, він пояснив:
- Я тут трохи намагався дізнатися, звідки ти взялася на мою голову, навіть з роботи відпросився на пару днів...
- Звідки, звідки! – перекривила його я. – З дупи! Хто тебе просив?
- Не зрозумів... Може, ти в мене назавжди поселитися зібралась? Теж мені, подаруночок!
- Ти теж не ангел. Але не смій більше шукати його, затямив? Бо влаштую такий гвалт, що довіку не розберешся!
- Кого «його»? – уточнив Чувчик.
- Життя моє! Вважай, що я народилася в той день, коли прокинулась від поцілунку! – поетично заверещала я.
- Та ж не цілував тебе ніхто!
- Брешеш!
- Не брешу!
- Ну й біс з тобою! – Я погрозливо гримнула дверима вітальні. Але вже через хвилину визирнула і перепитала:
- І що, нічого-нічого?
- Абсолютно. – Чувчик ствердно кивнув головою.
- А я курча стушкувала. – повідомила я його.
- От і добре. Накривай на стіл.
Я вже хотіла була гаркнути: «Сам накривай!», але за два тижні Чувчик навчився передбачати мої напади. Тож не встигла я рота відкрити, як він додав:
- А я поки салат зроблю і десерт розпакую.
«Це справедливо», - подумала я і не стала сперечатися.
За вечерею Чувчик намагався бути веселим, однак я бачила, що він стурбований. І навіть знала, чим:
- Знаєш, голубе, я добре знаю, що не можу вічно у тебе тусуватися. Дай мені кілька днів – я розберуся з документами і влаштуюся десь на роботу. А тоді піду, і ти мене більше не побачиш.
Дивно, але Чувчиковий погляд став іще сумніший. Може, не повірив своєму щастю?
- Чесно, - запевнила його я. – Знаєш, я зовсім не хочу вертатись до минулого, яким би воно не було. Я думаю, те, що зі мною трапилось – то знак долі, що варто все змінити. Все абсолютно. Починаючи з ім»я. Нувка мені до вподоби. – Я задумливо посміхнулась.
Запала лірична тиша. Мені здалося, що зараз він не збреше:
- Нащо ти мене поцілував тоді?
- Відчепись. – Грубо сказав Чувчик, встав з-за столу і вийшов геть.
Я не помилилась – він не збрехав. Він просто відмовився відповідати.
Коли я наступного ранку вийшла вкусити й добре прожувати шматочок вранішнього повітря, сталося непередбачуване. Ніколи не думала, що він мене знайде.
Прямісінько перед ганком і мною на тому ганку загальмував сріблястий мерс і звідти вискочив, як ошпарений, мій псевдо наречений, якого я уже два тижні як позбавила цього почесного звання, і без слів бухнувся переді мною на коліна. Сподіваюсь, йому стало боляче, бо сходи бетонні. Він забелькотів щось на зразок:
- Люба, мила, сонце моє кохане! Ну пробач, я заплутався! – ну і ще щось дурне у тому ж дусі. Він ніколи не вмів цікаво говорити, і цей раз не вийняток. Мені було прикро і неприємно на нього дивитися. Прикро – тому що колись я хотіла почути такі слова. І тепер хочу, але вже не від нього. А неприємно, і навіть гидко, бо нічого, окрім презирства не могла йому подарувати, ба навіть просто позичити. Зазвичай, коли під ногами тарган, ти наступаєш на нього:
- Іди геть. – перервала я його скигління.
- Тобто?
- Геть.
- Кохана?
- Ти мене чув.
- Що тут у вас діється? – На ганок вийшов Чувчик. А я й забула, що він сьогодні дома. Та це на краще.
- Дивись уважно. – Звернулася я до нареченого-таргана. В ту ж мить я схопила Чувчика за щоки і притягнула до себе, віп»явшись поцілунком у його вигнуті подивом вуста. Він спробував пручатися.
- Поцілуй мене, чорт забирай! – не відриваючи губ прошепотіла я.
Десь за хвилину я почула різкий гальмівний звук – тобто той, що спричиняють гальма, коли різко стартанути авто.
Ну от і все. Цю главу мого життя я назву: «Так я позбулася таргана».
Стривожений якоюсь думкою, Чувчик відсахнувся від мене:
- Хто це був?
- Тарган. – Не стала брехати я.
- І чого він хотів?
- Щоб я повернулася до нього.
- То ти його знаєш?
- Знаю.
- Тобто ти його пам»ятаєш?
- Але я його швидко забуду.
- Знаєш, хто ти після цього? – тремтячим від злості чи то від образи голосом спитав Чувчик.
- Не кажи, - я опустила очі долу. – Я сама здогадаюся.
- Шуруй додому, забудькувата ти наша! – Двері захлопнулися перед моїм носом. Нічого не вдієш, ключів я не мала. Доведеться діяти кардинально.
Коли Чувчик зайшов на кухню, я сиділа на підвіконні і матлихала ногами. Моє обличчя виражало максимально можливу приязність у тих обставинах, що склалися.
- Я мав здогадатися, що ти нікуди не дінешся.
Я продовжувала посміхатись і матлихати ногами – нехай вискажеться: полегшає.
- Ти мені збрехала.
Взагалі-то я не брехала, я просто про дещо змовчала. Але цю думку я залишила при собі.
- Можливо, твій наречений і образив тебе, але це не привід звалюватись мені як сніг на голову.
«Звідки він знає, що то був наречений?»
- Ти могла просто попросити мене залишитись. Та ж ні – ти влаштувала цілий спектакль! Та де там! Ти кожного дня мені новий влаштовувала! Не дивно, що ти так розлютилась через те, що я намагався знайти твоє минуле! А як мило ти щебетала: «Хочу почати все з початку! Почну з ім»я! Дай мені ще кілька днів!»
Я сиділа на підвіконні і старанно робила вигляд, що мені соромно. По-троху спрацьовувало.
- Ти досконало егоїстична особа! Ти знаєш, що він все місто на вуха поставив, шукаючи тебе?
«Та ну, а Чувчик-то звідки це може знати?»
- Ну нехай тобі на нього, на Натку, на людей загалом наплювати! – Строчив він, все ускорюючи темп. – Але ж твій Заєць! – Ти в курсі, що коти не вміють самостійно харчуватися у пустій зачиненій квартирі?..
- Стоп! – несамовито загорлала я. – Ах ти підлий брехун! То ти знав! І Натку знав, і Зайця... Ти... Ти... В мене слів нема! Ти що думав, як не маю маю пам»яті, то нехай і не буде? Нащо це тобі? Ти ж мене здихатись мріяв! Чувирло! Ти підло брехав в очі: «Нічим не можу допомогти! Усе вже перепробував!» Ну, чого вилупився? Не твої слова? Мерзота. – Процідила я на останок.
В цю мить Чувчик кинувся до мене. Але я прудко зіскочила з підвіконня на вулицю і рішуче націлилась потрапити за паркан, геть з його ділянки.
- Нувка! Дозволь мені пояснити!
Я зупинилась. По обличчю розтікалася задоволена усмішка. О, так! Спрацювало. Найкращий захист – це напад! До того ж набагато приємніше слухати вибачення, ніж вибачатися самій. Я знову насупила брови і повернулася обличчям до Чувчика:
- Що? – суворо спитала я.
- Я збирався тобі розказати, але потім... – він замешкався.
- Давай хутчіше, я спізнююсь!
- Я не міг тебе просто так відпустити, ну не міг, і все! Якби я тобі сказав, ти б пішла!
- Ну от, сказав. Тепер я йду. – Моя суворість лякала навіть мене. Але так було треба.
- Нувка! Залишся! – благально прошепотів Чувчик.
- Чому?
- Я... тоді... Я просто не втримався... В тебе таке прекрасне обличчя. Тоді таке натхненне, майже прозоре. Мені здалось, ти ангел. І я поцілував тебе.
- Та ну? – висловила я своє псевдоздивування. – То ти такий хоробрий сміливець, що цілуєш сплячу і беззахисну дівчину? Чого мовчиш? Так чи я щось наплутала?
- Ні...
- То чому ж, - вже зовсім лагідно спитала я, - ти не можеш зробити цього зараз? Стирчиш тут кам»яною брилею і...
Залишки фрази потонули десь у глибинах солодкого і пристрасного. На хвилину відірвавшись від мене, Чувчик спитав, зазираючи в очі:
- То як же тебе звати?
- А ти не знаєш?
- Я хочу почути це від тебе.
- Називай мене, - знизала я плечима, - Дурнувата. Або якось лагідніше.
Пожаловаться
Комментариев (1)
Yuri_V_    10.04.2007, 17:00
Оценка:  0
Yuri_V_
Уважайте других, используйте КАТ
помощь находится по адресу:
http://info.bigmir.net/l ist/2/48
Популярные заметки Resni4ka_v_glazy
Реклама
Реклама