Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Про платонічне кохання. (аналітика)

25 апреля´07 11:57 Просмотров: 677 Комментариев: 0
Черговий чоловік моєї чергової мрії. Я зрозуміла це, щойно тільки побачила його – ще на найпершому ранковому семінарі у залі засідань мерії Пшемишля. “Піотр Слаби, Президент Пшемишльської агенції регіонального розвитку.....” Це я списала з прес-релізу. Зрештою, це не так важливо, щоб запам‘ятати з першого чи з якогось разу.
Вродливий – не те слово. Я бачила вродливих чоловіків скільки завгодно – “майже” те саме, але та врода чомусь не може без печатки жлобства, чи низького інтелекту, чи то понтовиська више криші. Але ніякого жлобства - в цієї не юної вже людини, в якої зріле шляхетне обличчя, копиця волосся з просіддю (до речі, з нестямно вдалою та стильною стрижкою), мінімалістичні біла сорочка та чорний шкіряний піджак, і - очі, повні умовностей та ввічливостей, які досягаються лише з роками. Ніякого жлобства: лише ясний розум, успішність, нелюдське благородство та найвищі людські ідеали, які навіть не назвеш ідеалами, настільки вони щоденні, нормальні.... Польська шляхта, що тут сказати!
Все це я таємно, на відстані читала, як книгу, замість того, щоб слухати семінар. Кілька разів я пригадувала, що не варто так безсоромно розглядати обличчя незнайомої людини, і починала старанно записувати важливі речі для статей. Спочатку думала, що до кінця поїздки лише розглядатиму, проте.....

“Піотр” – це як у нас “Петро”. Так його часто і називали Петром, але правильно було б, якщо точно, “Пйотр”. Оце так імечко, ага. Під час відвідання польського лісництва ми разом відстали і заблукали, п‘ятеро нас чи шестеро, а коли нарешті вийшли з лісу, куди треба, “фуршет” уже давненько так розпочався. Ми зграйкою, українці і поляки, вмостились поруч на лавках за грубими дощатими столами, нашвидкоруч сьорбали лісницьку “зупу” й іржали, як давні друзі. Спілкуватися з людьми, які не знають твоєї мови, а ти не знаєш їхньої, – це таки ні з чим не порівнянний драйв.
- Петре, ви ж зовсім не їсте! Ми заговорили вас, так?
- Та нє, ніц....
- Ваша зупа вже стигне. Холоне, зупа холодна. Беріть ложку, швидко! Шибко!
Шибко – це “швидко” польською. Петро слухняно бере ложку і ніяково ховає посмішку.
«Мне бы только смотреть на тебя, видеть глаз злато-карий омут….» (с) Це нечесно, що він поляк, це просто нечесно....
- Анья, ківбаски?
- Тобто, ковбаси? О, ні, це забагато! Як ви кажете, ківбаска?
- Ну, ковбаса, ківбаса, майже одне! А це ж навіть не ківбаса – так, ківбаска!
Сміх висить над столом густий, як сигаретний дим.
- У вас в Україні так багато польських слів?
- Просто знаєте, є багато українців, які говорять польські слова, бо не хочуть говорити російською....
- Аааа, мос-ка-лі??? Я теж не люблю мос-ка-лі!
- Ну от, Петре, ви ж все знаєте!
Регіт майже істеричний. Так легко, приємно і бажано, що навіть мріяти не сміла і досі не смію. Нічого не треба, тільки сидіти отак і говорити, ще говорити з цією чужою людиною, говорити отак спонтанно і нечужо.... Я нічого собі не думаю. Я вже надто доросла, і думаю собі про геть інші речі.
І все одно я дурепа. Тільки б згадав назавтра, напіслязавтра, як мене звати! Просто щоб подумав про мене не неприємно і не порожньо, просто щоб погодився дати ємейл, а може, навіть сам запропонував візитівку чи попрохав мою, щоб через півроку, рік (довготермінові перспективи з області ірраціонального), побачивши мене знову, розплився в усмішці, просто.... От дурепа, навіщо?
Давно забуте відчуття. Нервове, енергомістке та нерентабельне платонічне кохання, яке принесло мені купу дитячих травм, яке я підлітком предала анафемі та вивела з функціонального вжитку – в більш зрілому віці повернулося. Нефункціональним, напівзабутим, харизматичним і вінтажним предметом антикваріату.
- Анья, ось у вас...
Невимушено торкається моєї щоки й змітає павучка. Мізерний дотик спроектувався в душі ударом в нокаут – як у дитинстві, тільки мило, ностальгічно і ні краплі не боляче. Звикла, абощо.
- Ой, Петре, а тепер він у вас.... Обережно, не вбийте його....
Його рука – тонка, благородна, елітарна. Мої прагматичні пальці п‘ють з неї тепло, як чай. Холодні, тендітні пальці, що звикли безперервно потребувати чийогось тепла. Лише мить тепла, але я вже доросла, і мені достатньо лише цієї миті.
І все ж одної миті замало. Сіро-зелені (нарешті, роздивилась), не українські очі щохвилини зустрічають мої, або шукають цієї зустрічі. Зараз, ще хвилинку, ще один погляд, на недозволену мить довший, – і стане геть непотрібен цей світ і ця розмова ні про що, і станеться страшна-страшна катастрофа. Я втрачу контроль ситуації і зруйную те крихке, іграшкове, недоторканне. Чого взагалі-то, якщо мислити здоровим глуздом, ніяким чином і не може статися – та хто тут, врешті, мислить здоровим глуздом?
«Мне бы только смотреть на тебя…..» Більше нічого, справді.

Справді, я виросла. Вже навіть не зумію бути такою, як у школі, з довгою русявою косою та сором‘язливими заморочками про валентинку до Вовки Гусака. Вовчині очі, до речі, теж були сіро-зеленими.
Виявляється, я вже достатньо знаю про цих нелегких створінь чоловічої статі, щоб море чужих очей стало моїм.
Проте моє становище досить стійке, щоб не потонути в морі, а антикризовий відділ легко справиться з усіма страшними катастрофами. Усі інші відділи та підрозділи також працюють на найвищому рівні.
Порядок денний другого дня, “розбір польотів”. Відвідини трьох заводів з екскурсією, запитаннями та усіляким промоушеном, надвечір – променада старовинним замком та парком. Вдала жвава бесіда з Петром - спочатку про деталі інвестування та реконструкції (взагалі-то, мені нафіг не потрібно, хто і коли вкладав бабки в цей парк), згодом про сім‘ю Потоцьких та старовинну панську Польщу, а перекладачка Ірина не встигає навіть зрозуміти, чи потрібна її допомога.....
Вечеря в готелі. Декілька красивих, в тему запитань для однієї з моїх польських аналітик, що їх писатиму уже в Києві. “Петре, мені дуже цікава ця тема. Бардзо цікава. Якщо я матиму іще запитання, чи можу я звернутися до пана мейлом?....” Це експромт, один із найблискучіших у моєму житті.
Зрадів, чи мені тільки здалося. Квапливо риється по кишенях у пошуках візитівки.

За п‘ять хвилин Піотр Слаби залишить нашу групу та вирушить самоходом (тобто, автомобілем) додому, до Варшави.
“Петре, ви – надзвичайна людина. Де беруться такі люди, як ви, і навіщо їх береться так мало?” Подумки, бо ж навіщо псувати короткий час непотрібними словами?
Пожаловаться
Комментариев (0)
Реклама
Реклама