Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Загубитися в Петербурзі

15 мая´07 15:47 Просмотров: 264 Комментариев: 0
Здається, знову загубила себе.
Ніби день як день. Здавалося б, я просто сиджу на своєму ліжку схрестивши ноги. Мрію виспатись після чергової виснажливої поїздки - доби в автобусі. Жеру з коробки воістину “парадайз лост”, який не купиш ніде в Україні, - журавлину в цукровій пудрі. Змушую себе дізнатись про понеділкові пари чи піти в магазин по хавку прямо в хатніх шортах (в Києві зараз це можливо, що виявилось неабияким щастям)..... Все нормально, і все ж якось незручно сидіти, жерти і не хотіти, коли загубиш себе.
Де я? Та де ж я в біса поділася? Люди, чи хто не бачив тут мене?
Хоча, я певна, що не бачили, або бачили не тут. Я зараз далеко-далеко на північ звідси. Я загубила себе у давньому балтійському місті - суворому, нерухомому, звиклому до всіх на світі потрясінь та здатному пережити їх. У місті, усміхненому спокійно-холодною аристократичною усмішкою, сильнішою за найстрашніші лиха - з тою усмішкою, що не зникає навіть з мертвих, замучених вуст.

На арктичних снігах та неживих болотах, над убивчими крижаними хвилями, на майже скандинавському шматочку суші на одній широті з Аляскою та Гренландією, що засипаний снігом навіть на травневі свята, на якійсь неприродній, жорстокій річці Неві, що не прогрівається навіть влітку вище за 4 градуси тепла, під сталевим небом, що буває сонячним лише 35 днів на рік, - і серед того всього раптом опаньки, мегаполіс! Граніт, мармур та позолота, кажуть, постали три століття тому на кістках кріпаків та солдатів - мабуть, разом із кістками лишилися в болотах їх безсмертні душі.
Трагічна пишність та піднебесна загадка Романових. Холодно-задумлива ніжність Пушкіна й нестерпний морок Достоєвського. Болісна й багатослівна романтика декабристів, мовчазна, неприваблива проза блокадників Ленінграда. Некваплива рафінована ввічливість та дзвінка вимова сучасних пітерців. Справді, душі не йдуть звідси - вони лишаються назавжди тут, у болотах та снігах. Біля крижаної, скам‘янілої краси каналів, на яку можна дивитись вічно, але нізащо не можна торкнутись. Біля неможливо ефемерних, і все ж розрахованих на вічність, колонн та ліпнини на фасадах старого Петербурга. Ці фасади будовані за петровськими ще правилами - “під лінійку”. А з-під їх суворих, байдужих фундаментів тихо-тихо звучать тоненькі й живі паростки фортеп‘янних мелодій. Ті, хто раз дослухався і почув їх - от і попався! Він вже нізащо не зможе піти.

Мабуть, так само застрягла і я. І як же я могла так безглуздо себе загубити? Звісно, загублена і забута я, помахавши хустинкою автобусові з українськими номерами, - чи я почуваюся забутою в незнайомому місті, в чужій країні? Дзуськи. Навіщо витрачати час на банальні й безглузді ридання, якщо те, чого мені найбільше не вистачало, - і є той самий час?
Загублена в Петербурзі Я, певне, прогулююся Невським проспектом, як зухвалий гоголівський Ніс, і навіть не думаю про турботи іншої мене, що волає “Ей, ти, повернись!” - десь із Києва та не знає, як без себе іти в понеділок на роботу. Бідненька, ну і шкода ж мені себе - все, що можу я відповісти. Повернутись? Ага, зараз усе кину і побіжу!

Сама винна. Навіщо було так багато думати про це, пробиваючи місце цим думкам серед божевільного ритму екскурсій, цього невблаганного реаліті-шоу “Встигнути все”? Всього не встигла, а так хочеться, просто необхідно. Жити тут - ні, ніколи в житті, будьмо реалістами: за всією поетичною величчю - клімат, ціни, та й країна, з якої тікають журналісти.... Та хоча б тиждень... два... місяць? Відрядження, семінар, обмін - мрії заходять ще й не так далеко. Так, жити в цьому місті, чимсь займатись, по-діловому кивати цим фасадам і набережним із вікна щоденної маршрутки, але... Обов‘язково вільний час, щодня усамітнений час, обов‘язково! Купити на вечір квиток до Александрінського театру, іншим вечором завітати ще раз до пушкінської кафешки “Вольф і Беранже”, послухати живий рояль і повтикати на відображення вогнів у річці Мойці, наминаючи улюблений десерт веселого поета - печене яблуко.... А вибравши більш-менш ясний деньок, померзнути трохи самотою біля Фонтанки, спустившись до самої води отими затишними кам‘яними східцями. Прикласти вухо до вологого, вкритого мохом граніту - цікаво, що там чути? Рахманінов сьогодні, чи Шостакович?
Мрії, мрії. Дурень думкою багатіє, та я з думок навіть збагатіти не можу. Треба ж було за думками так безглуздо загубити себе!....

Щось я роз‘їздилась по закордонах. Мабуть, уже схожа на гнома-мандрівника з “Амелі”. То тут вона, то там, тільки фотки вивішує для всіх прикутих до дивану, халата й Інтернету! Готова сперечатись, що врешті хоча б один на сотню, навтикавшись моїх фоток, махне рукою, збере чемоданчик та крикне таксистові: “Міжнародний аеропорт!”....
Так і лишу скрізь по частинці себе - що ж залишиться для Києва, для власного осідло-прикутого життя?
Усе закінчиться тим, що я вже стану не я, а пачка фото з різних куточків світу. А куточками тими блукатимуть сотні частинок мене - Ніс, Вухо, Косичка, Лапа, Хвіст.....
Пожаловаться
Комментариев (0)
Реклама
Реклама