Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Личаківський цвинтар

18 мая´07 15:32 Просмотров: 7822 Комментариев: 6
Личаківський цвинтар – один з найвеличніших і найпомпезніших європейських некрополів, заснований у 1786 році. Тут від перших років його заснування ховали осіб відомих, знатних, найбагатших – діячів культури, мистецтва, науки і всю політично-адміністративну еліту столиці Королівства Галичина і Лодомерія.
Зараз це музей на площі, яка перевищує 42 га. На його території є скульптури і архітектурні споруди відомих майстрів. Цвинтар налічує біля 500 скульптур і надгробків, які мають високу мистецьку цінність.
Тут знаходяться 11 документально зареєстрованих меморіальних місць поховань, серед них меморіал воїнам УГА, польські військові поховання 1918-1919 рр. та інші. На цвинтарі знайшли місце вічного спочинку відомі діячі.
Цвинтар набув статусу музею 25 листопада 1991 року.


--------------------------------------------------------------------------------

Таємниці Личаківського кладовища:


Коли в негоду, за стрімких поривів вітру, випаде опинитися біля гробівця непомітних в історії Розалії та Ванди Замойських — матері та доньки, трагічно загиблих 1902 року, — можна почути, як у цьому герметично зачиненому, одному з найбагатших гробівців на Личаківському цвинтарі у Львові дзвенять ланцюги, на яких підвішені труни. Розповідають, віка у трун кришталеві, крізь них можна побачити абсолютно не зачеплених тлінню Розалію та Ванду Замойських, на щоках яких пробивається рум’янець. Щоправда, значно рідше розповідають також інше: як кілька десятків років тому люди в міліцейських кашкетах відчиняли гробницю, й останки Замойських були вивезені на перепоховання.

Відтоді, коли на початку XVI століття на території сучасного Личаківського цвинтаря у Львові відбулися перші поховання, таких цікавих історій тут назбиралось ой як багато. Щоправда, як головний міський цвинтар Личаківське кладовище постало пізніше, 1783 року, коли Львівський магістрат заборонив поховання у місті біля церков. Тоді ще ніхто й не думав, що це кладовище стане одним із найцікавіших зібрань високомистецьких некропольних скульптур у Європі. Ба більше — одним із найяскравіших архітектурно-скульптурних та історико-меморіальних комплексів світу.

Катастрофічною для тутешніх цвинтарних історій загалом і для сучасної історії та культури зокрема стало нововведення Львівського магістрату в середині ХІХ століття, який приписував установлення на Личаківському кладовищі каменедробарки. Цей винахід людської цивілізації було призначено для перемелювання пам’ятників та надгробків на дрібне каміння, яке йшло на втоптування алей та доріжок. Більше того, з нього згодом були збудовані центральні цвинтарні брами та фундаменти під огорожею-муром. Знищенню підлягали могили, за які впродовж 25 років ніхто не вносив цвинтарній адміністрації плати і які ніхто не доглядав, а на їхньому місці робилися нові поховання. Через те трьохсотрічної давності надгробних плит на Личакові збереглося не так уже й багато, хіба що плита з вірменським написом і датою «1675» та ще кілька.

До речі, вагома ознака Личаківського некрополя у Львові — написи на пам’ятниках різними мовами. Зустрічаються тут латина, польська, німецька, голландська, румунська, грецька та інші мови. А чи не найдавніший напис українською є на могилі видатного вченого, історика та етнографа, члена-кореспондента Петербурзької академії наук, одного з керівників Ставропігійського інституту у Львові Дениса Зубрицького (1777-1862).

Проте, крім розпорядження про каменедробарку, в ті часи була й інша постанова Львівського магістрату. Талановитий місцевий фахівець із садівництва Бауер проклав дороги та алеї, висадив дерева. Він зробив із цвинтаря затишний парк, радив, як краще розташовувати поховання. Цікаво, що від часу визнання Личакова як головного міського цвинтаря ховали тут переважно людей, які вважалися привілейованими, — священиків, військових, відомих політиків, діячів культури та інших. Ця традиція зберігалась аж до часів радянської влади, коли цвинтар відкрили для масових поховань на всіх полях, звівши таким чином його до рівня звичайного кладовища з примітивними уніфікованими пам’ятниками з бетону та мармурової крихти.

І потрібно було кілька десятків років, щоб перетворити Личаківський некрополь на історико-культурний заповідник, з усіма відповідними наслідками щодо поховання тут простих смертних. Коли ж це 1990 року сталося, настав час згадати старі приписи щодо місцевих поховань. Скажімо, зовсім не випадково вздовж головної алеї, де сьогодні могили видатних письменника Івана Франка та співачки Соломії Крушельницької, основоположника нової української літератури в Галичині, керівника наукового гуртка «Руська трійця» Маркіяна Шашкевича та одного з провідних композиторів нової музики Василя Барвінського й інших не менш видатних постатей історії та культури, — раптом нецікаві з мистецького погляду пам’ятники практично незнаним сьогодні людям — Францішку Зарембі та Антону Пьорецкі. А справа проста: ці звичайні солдати армії Тадеуша Костюшка уславилися кількістю прожитих років. Одному судилося їх 112, іншому трохи менше — 106. Себто поховання планувалися так, щоб алеями цвинтаря було цікаво пройтися.

Утім, пересічного сучасника приваблює інше: поховані тут відомі люди. Володимир Івасюк та Олена Кульчицька, Іван Крип’якевич та Ірина Вільде, Павло Ковжун і Станіслав Людкевич, Володимир Гжицький і Михайло Яцків та сотні інших знаних особистостей, які знайшли свій вічний спочинок на понад сорока гектарах цвинтарної площі, де близько трьохсот тисяч поховань, понад дві тисячі гробниць, із добрих півтисячі унікальних скульптур та рельєфів.

Власне, ці скульптури та рельєфи, які, будучи самостійними мистецькими витворами, чудово вписалися б у будь-який парк, і є явищем, яке зберігає внутрішню чарівність тих, котрі вибули у вічність і є такими, що провокують пізнання та легенди. З’явившись на Личаківському кладовищі ще в кінці XVIII століття завдяки випускнику Віденської академії мистецтв, скульптору Гартману Вітверу, такі пам’ятники розповідають про спочилих мовою символів та алегорій. І саме вони і пробуджують людську уяву.

До речі, найбільшою популярністю на Личаківському цвинтарі з погляду міфічного ореолу донедавна користувалася могила єпископа української греко-католицької церкви Миколи Чарнецького, який, вважають, був чудотворцем і останки якого три роки тому були перенесені в інше місце. Щодня приходили сюди десятки віруючих різних конфесій та різних релігійних течій і навіть атеїсти в надії, що дух цього чоловіка їм допоможе. Як свого часу розповідав реставратор Личаківського цвинтаря Андрій Гузій, від якого, до речі, я й почула велику кількість цвинтарних легенд, він сам бачив, як мати несла до могили Миколи Чарнецького вже величеньку невиліковно хвору дитину. Інша мати вела до святого місця свого перестарка-сина, сподіваючись, що, може, хоча б Микола Чарнецький наштовхне його на думку колись одружитись. Багато людей приходили сюди (та й сьогодні приходять), тому що переконані: саме Чарнецький зарадив у важку хвилину їхнім знайомим. Повірила у посмертну чудодійність єпископа й молодь. У період шкільних іспитів та студентських сесій могилу доводилося додатково підсипати землею, бо кожен намагався забрати жменьку із собою.

Заворожуючий магнетизм випромінює фігура в натуральну величину молодої сплячої жінки, волосся якої розсипалося по подушці і з якої невимушено під час сну сповзло простирадло. З нею пов’язують кілька історій. Одні кажуть, що жінка, яку звали Барбарою, будучи заміжньою, закохалася в молодого хлопця, а коли довідалася, що він — ловелас, випила отруту. Інші — що зображена талановитим скульптором Юліаном Марковським молода особа працювала актрисою і так увійшла в роль, що померла тоді, коли за сценарієм вистави мала померти її героїня. Як було насправді, уже ніхто не знає. Але пам’ятник, на жаль, сьогодні не повний: в узголів’ї жінки стояв колись у людський зріст кам’яний ангел, який закрив рукою обличчя, однак сьогодні можна помилуватися лише фігурою жінки.

Одразу біля головного входу до Личаківського цвинтаря багато хто здивовано звертає увагу на кам’яне погруддя чоловіка та двох псів біля нього. Річ у тім, що там, де хоронять людей, місця тваринам не було. Можна на пальцях полічити надгробні пам’ятники світу, де окремим елементом є постать собаки. Хіба що в Лондоні великий кам’яний пес, який стереже могилу Тома Саєрса — чемпіона світу, останнього з великих боксерів боїв без рукавичок. Та ще в Софії в Народному музеї надгробна стела, де біля постаті померлого — зворушливий силует собаки. Можливо, ще десь. Але це швидше поодинокі винятки, аніж закономірність.

То що ж мало статися, щоб похованим у Львові подружжю Терези та Йозефа Івановічів зробили таку поступку? Погано прочитувані на гробівці їхні імена, швидше за все, нічого не скажуть сучаснику. Та й за життя ці люди були не особливо примітні. Відомо тільки, що Йозеф Івановіч вивчився на медика, усе життя сумлінно виконував свою справу. А зацікавлення його особою якийсь час згодом спровокували його чотириногі улюбленці Плутон та Нерон і скульптор Павло Евтельє, що належить до найплодовитіших майстрів, які творили скульптурну архітектуру Личаківського кладовища.

Минули десятиліття, а й сьогодні не залишає байдужим зворушлива легенда про двох відданих псів Плутона та Нерона, які по смерті свого господаря у 1877 році вирушили услід за похоронною процесією і добровільно залишилися біля його могили. За переказами, собаки відмовлялися від будь-якої їжі і так, по обидва боки свіжого захоронення, завершили своє існування. Саме під враженням цього епізоду скульптор Павло Евтельє за згодою родини померлого спорудив пам’ятник, який і сьогодні приковує до себе увагу. Хоча існує й інша версія цього надгробку: господар настільки любив своїх собак, що сам зробив замовлення на майбутнє поставити на сторожі їхнього з дружиною родинного гробівця (Тереза Івановіч померла на сім років раніше) кам’яні силуети улюблених псів — як символи вірності та відданості.

З’ясувати, як було насправді, уже не можливо. Відомо тільки, що в той час кам’яні собаки на могилі Івановічів викликали осуд суспільства. Але сучасна їм епоха відійшла у минуле. А Плутон та Нерон і сьогодні несуть незмінну варту вічного спочинку свого улюбленого господаря.

—Кожна легенда, окрім правди, містить частку вигадки, — каже Андрій Гузій, — як, зрештою, у кожній вигадці є частка правди. Мандруючи стежками Личакова, людина зазвичай сама вибирає, який підхід їй ближчий. Як, зрештою, у житті завжди тільки сам вибираєш, за яким принципом жити...

Личаківське кладовище займає понад сорок гектарів цвинтарної площі. Тут майже триста тисяч поховань, понад дві тисячі гробниць, понад півтисячі унікальних скульптур та рельєфів

by NiVaL






















by BearJunior
Пожаловаться
Комментариев (6)
Отсортировать по дате Вниз
Glory*    15.10.2012, 22:04
Оценка:  0
Glory*
Тоже осталась под впечатлением после посещения этого кладбища-музея.
Mr_Manson    04.07.2007, 12:41
Оценка:  0
Mr_Manson
ну буду надіятись, що мене заведуть туди))
Mr_Manson    04.07.2007, 12:37
Оценка:  0
Mr_Manson
ну в не ділю є плани побувати у Львові...
якщо мене заведуть туди, то побуваю :01:
Лореляй*    04.07.2007, 12:37
Оценка:  0
Лореляй*
класно тобі.....сподіваюсь,колись туди ще раз з*їжджу,а краще й не раз)
Mr_Manson    04.07.2007, 12:30
Оценка:  0
Mr_Manson
і я туди хочу...але тільки подивитись :01:
Лореляй*    04.07.2007, 12:30
Оценка:  0
Лореляй*
)там дуже красиво,дуже раджу побувати
Реклама
Реклама