Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Кохання: розплата за зраду

5 июня´07 12:48 Просмотров: 542 Комментариев: 2
Новела

Динамічний дзвінок порушив тишу в кімнті гуртожитку. Перед цим, Alex гуляв по безкінечних просторах інформації Андрієвого компа. Зараз же – швидко добирався руками до далекої мобілки на поясі, для відповіді.
-Перезвони мне...
Пішли гудки. Саша вклався в дві секунди – гроші не зняло. Пальці Alexa швидко почали бігати по клавіатурі, знаходячи потрібний номер у телефонній книзі. Йдуть гудки виклику. “Щось довго. Ні, взяв.”
-Після півночі...
Великий палець рефлекторно відключив зв’язок. Alex ще скачав кілька серій “Бригади”, попрощався з Андрієм і пішов до своєї кімнати. “Цікаво, що на цей раз?... Чому дзвонив Бунчик.”
***
Alex лежав на ліжку. Куди б він не кинув погляд, усюди до болю знайомий інтер’єр. Ніяких приємних спогадів, пов’язаних з цим загостреним поняттям “людського скворешника” – кімната 3х7. Тільки навідміну від нього тут проживає троє чоловік. “Який вбитий настрій. Ще й Бунчик зі своїм дзвінком. Ну ніякого бажання йому телефонувати. У цій атмосфері нічого не хочеться робити”. Тільки-но Alex про це подумав, задзвонив знову телефон. Кілька раз дзенькнув і замовк – це був маячок. “Що ж, тоді треба зателефонувати.”
-Да Саша, що сталось?
-Льошка? Привет, как там твое ничего?
-Навчаємось. Атестації, контрольні, немає часу вгору глянути. А тут ще й кожного дня увечері повертаєшся до свого “любого” гуртожитку. Дні так тягнуться, що аж жах... Сьогодні лише понеділок, а я вже хочу додому, до Софійки.
-Ясно. Льоша, мне надо чтобы ты был завтра на Майдане. Где мы там сможем встретиться?
-Давай на виході з метро “Хрещатик” біля входу в “МакДональдс.”
-А где это?
-Ти як вийдеш з метро - праворуч буде “Мак” от там і зустрінемось
-Хорошо. Кстати, там тебя будет ждать сюрприз.
Серце у Lexa почало битись швидше. Посмішка з’явилась на обличчі.
-Сюрприз – це Оля?
-Льошка, так не интересно. Я так и знал, что ты догадаешся
По мені пройшов розряд з легким секундним запамороченням.
-Саша, я просто добре знаю психологію людей, з якими спілкуюся.
“От лише горе – себе ще не вивчив.”
-Будем знать...
-До речі, вибач, що перебив. Скажи Олі, хай десь в обід пошле маячок. Щоб я мав з вами мав зв’язок. На Майдані буде море людей.
-Хорошо. До встречи.
Мобілка злавірувала й легко приземлилась поруч на дивані. Alex заплющив на хвильку очі, вдихнув глибоко повітря. По тілу знову пройшли дрижаки.
-Клас. Оля завтра буде в Києві. Хлопці, ви це чули?! Сашко, Оля буде в Києві! Супер!!!
-А Софійка?, - як завжди флегматично й виважено мовив сусід Сашко.
-Я не знаю, як це пояснити, але я втрачаю голову. Сашко, що мені робити?
-Відший її, бо з-за неї можеш назавжди втратити свою Софійку. Краще синиця в руках , аніж щось там у небі.
-Час покаже. Він усе вирішить.
“Хочеться вірити”. Alex розтягнувся на ліжку, потягнувся, розвернувся на лівий бік і дуже швидко заснув з думкою. “Завтра я побачу Олю. Цікаво, якою буде зустріч? Ми ж не бачились вже десь два місяці після історії з автобусною зупинкою”·.
***
Сьогодні 22-ге листопада. Рівно рік тому відбувались революційні події на Майдані Незалежності в Києві. Кому- кому, а Alexові є що згадати. Він не був на центральній площі України лише три дні. Хоча і в ці дні він перебував на пікетуванні “Whitehouse” у своєму рідному місті. Є що згадати. Похід на річницю був визначений одразу, коли про це стало відомо. “хочеться відчути дух Майдану, дух єднання української нації. Хто знає, коли ще можна буде це відчути?”
“Єдине, що не може стикуватись – пари, які не відмінили в університеті попри оголошення 22-го державним святом. Отже, цього дня дилема: або йти на пари й не зустрітись з Ольою, не почути промови лідерів помаранчевих; або пропустити пари і отримати все перелічене вище. Але ж сьогодні контрольна з грецької. Що робити?“
Вихід прийшов сам по собі. Десь о півдні блимнув маячок з невідомим номером: “А ось і телефон Олі”. Через хвильку другий маячок: “Не зрозумів.” Пальці самі автоматично натиснули з’єднання з “невідомим” номером. Розмова прийшла досить виважено. “Янголятко” хотіло зустрітись. “Можливо не йти на пари, але ж грецька. Розв’язання знайдено – побуду на контрольній і на Майдан.”
***
15.35. Грецьку пройдено. Успішно. На душі відчуття виконаного обов’язку. Тепер попереду лише задоволення у тому числі й духовні. Одногрупник Андрій також збирався на головну площу держави. Йдемо разом. Заходимо до викладача англійської мови й говоримо, що маємо шалене бажання відчути те, що було рік тому. Перепрошуємо ще раз і зникаємо зі стін університету.
Надворі сильний дрібний сніжок, який просто засліплює очі. Зовсім не схоже на минулий рік. Андрій понтується в пальті, але без шапки – укладка може зіпсуватися. Проходимо через торговий центр. І швидше і подалі від набридливого снігу. Вже на Хрещатику. Телефонний дзвінок. “Льоша, ми возле большого екрана справа от сцены”. Народу море. Могутні українські чоловіки в помаранчевих жилетках створюють перший кордон. Міліція – другий. Ти ба, а де ці прекрасні люди були рік тому? Як в цьому морі дійти до “большого екрана справа от сцены”? Нема вже тодішнього доброзичливого люду, не так зараз просто й пройти. Андрій пробиває дорогу. Нарешті підходимо до все того ж “большого екрана справа от сцены”. Ну й де вони? Треба телефонувати. На величину нещодавно поповненого рахунку страшно навіть дивитись. “Оля, де ви?”. У відповідь:”Льоша, я ничего не слышу…” – гудки. “Як з ними зв’язатись, я що не побачу янголя?”. Мої роздуми раптом перебив Андрій: ”Олексію, мабуть я краще перегляну це по телевізору, причому в гуртожитку. Голова вже мокра і я замерзаю”.
-Зачекай трішки у мене є ідея, як з ними зв’язатись.
Захололими руками набираю ес-ем-ес. Ми біля банку, що поряд з “большым екраном справа от сцены”.
-Андрію, вибач, але я не пробачу собі якщо зараз не зроблю усе можливе, щоб побачити своїх бердичівлян.
... пройшло майже 10 хвилин з того часу.
“Треба йти дійсно в гуртожиток – сам замерзаю. І дух абсолютно тут не той, який я чекаю. Ніби на співбесіді по прийняттю на роботу. Всі конкуренти.” Оглядаюсь востаннє навкруги. Нікого з тих, кого б я хотів побачити немає. “Таки треба йти”. В цю хвилину краєм ока помічаю згорблену постать, що кульгає на дві ноги й повільно чвалає якраз поперек мого кругозору. Ніколи не був такий щасливий від того, що я бачу це... це... цього компаньйона.
-Андрію, ходімо швидше, я помітив своїх. Сашо, довго шукав?
“Компаньйон” взяв мене за руку й потягнув у натовп. Одногрупник поспішав десь позаду. О, нарешті бачу знайомі Бердичівські обличчя. Свої, нарешті. “Де Оля? Де в біса Оля?”... За огрядною спиною цього кінгконга не помітив, що тягне мене він прямо до неї. “Як себе поводити? От розумник, раніше не міг про це подумати. Я ж цього й боявся. Почалося. Втрачаю голову.”
-Привіт. Як справи? Як життя? Навчання?
-Ничего, потихоньку.
Що за ... Чому так холодно. Чи дівча набиває собі ціну?
-До речі. Забув познайомити усіх. Андрію – це славнозвісна Оля, а це Саша, мій “шеф”. Народ – це мій одногрупник Андрій.
Мій одногрупник поважно, навіть занадто, привітався з усіма – понт такий. Після цього вибачився й сповістив, що мусить їхати в нашу “штабквартиру на Ломоносова”.
***
Show must go one·. З неба сипалось щось середнє між дощем і сніом. Не просто сипало, а настирно забивало все лице й думки. Попадаючи в очі, жахливо різало. В ту хвилину хотілось опинитись десь у теплому й приємному місці, а вже тоді спостерігати дійство на Майдані по TV. Сашко бігав, метушився, клопотався, щоб в людському коридорі на своїх місцях стояли члени нашої молодіжки з партійними прапорами. Так як усі мої надії на цей день розсипались, а інших планів на вечір не було, я допомагав “молодіжному лідеру”, він же “компаньйон”. Час при цьому процесі спливав трішки швидше. Я просто вирішив покластися на цей “вир”. У цьому “вирі” я “зігрівся “не Майданними методами””, перекурив (хоча нічого приємного у цьому не бачу).
За час, що пройшов, я кілька раз окидав поглядом бердичівлян, хоча й шукав я не їх. Оля стояла то з дідусем, то з невідомим мені чоловіком, то ще з якимось невідомим заморишем в окулярах. Але з цього випливало лише одне – навіть крадькома кидаючи погляд у мій бік, вона ну ніяк не підходила сказати щось більше, ніж відповідь на питання: “Як справи? Як життя? Навчання?”
Раптом до Сашка підійшли дві дівчини, які, виявляється, в політиці щось розуміють і, взагалі диво, подають ідеї щодо молодіжки й хочуть працювати. Від такого знайомства я був приємно вражений. Ми з Олександром, як завжди, кинули кілька несуттєвих дотепів. Компанія закурила, я теж приєднався до товариства. Поспілкувались ми ще близько трьох хвилин і відбулася подія, яка змінила вечір кардинально. Мене раптом потягла за спину невідома сила. Обернувшись, я рефлекторно обійняв тіло, що мене так безцеремонно тягло. Тіло, яке навіть під дублянкою можна було з легкістю передбачити. Цю інформацію давали мені мої відчуття дотику. Чи можна було щось говорити, коли інформацію почали видавати мої очі???
Я бачив Олю, яка притискувалась до мене. Ого! Яка переміна? Мабуть дівчина взагалі змерзла. Але й те не може бути причиною, що могла викликати таку різку зміну відношення. Чому я такий недовірливий? Життєвий досвід показує – якщо цього не робити, прийде час, коли людина, якій ти довірився, тебе зрадить морально, інтелектуально, або в “інший можливий спосіб”. Боже, що я втрачаю? До мене притискується одна з найкращих моїх знайомих. Знайомих? Ні, від думки про знайомих не тріпоче серце, навіть від найкращих. Щось більше? Серце каже “так”, розум – “ні”. Коли ж серце починає говорити, розуму ледве вдається керувати тілом. Рука так і лежала у янголятка на талії.
-Как здесь холодно. Когда будет конец?
-Як мінімум після виступу Юлі та Ющенка.
-Хочу в “МакДональдс”.
-Можна, але ми не встигнемо, або потім не зможемо знайти своїх.
Оля опустила очі. Просто невинне дитя. Мабуть, тому я й назвав її янголятком. Раптом Оля запитала:
-Как там твоя ненаглядная?
-Та ніби все нормально. Зараз у Бердичеві. Саша їй пропонував, щоб приїздила сьогодні, але перший курс – всього боїться. А по коледжах в регіонах жмуть сильніше ніж у будь-якому університеті.
-Какие планы на завтра? Ты с нами?
-Ні, на жаль, я на гуртожиток після закінчення. У мене ж завтра пари, а сьогодні лише вівторок. Два дні тому приїхав з дому.
-Ну Лешечка, мне так скучно.
Цього разу не вийде. Це скільки я посплю вночі? Пощастить, якщо 4-5 годин.
-Пожалуйста.
Починається новий вибір. Мінуси – не виспатись, не підготуватись до семінару, буду кататись в поїзді найгіршого класу 4 години. Плюси – 3 години з янголятком наодинці. Що ми маємо – 3:1 - так говорить розум. А серце? Алеx посміхнувся.
-Біля тебе місце в автобусі вільне?
-А это проблема? Освободим.
-До речі, де буси?
-На Набережной.
Ми так і стояли обнявшись. Схиливши голову, просто шепочучи це один одному. Обернувшись, я побачив, що майже половина людей навколо дивиться вже давно не на сцену, а на нас. Секундне зніяковіння і... шалене бажання поцілувати в губи це спокійне й таке прекрасне янголя. Ні, стримався – поцілував лише щічку. Ну чомууууу? Чому так знущаюсь над собою?
***
Відбулися виступи лідерів Майдану. Натовп з шаленою енергією скандував “Юля!Юля!”. Вийшов на трибуну новий Президент України, а Помаранчева площа з подвійною силою продовжувала ”Юля!Юля!”. Це був заклик народу до об’єднання двох титанів, двох образів, інь та янь, чоловічого та жіночого, що в силу підступів людських “випадково” розірвалося. Пан президент же холодно мовив (настільки, що маленька й підступна голочка української ментальності проникла далеко аж до серця й боляче кольнула): “Ну ще раз крикніть “Юля!” і я почну”. Наша організація постояла ще з півгодини й вирушила до місця збору на Набережну.
***
Я йшов поруч свого хвилинного щастя й не хотів відпускати її руки, навіть на мить. Ми піднімались на Печерські кручі древнього і водночас сучасного міста Кия. Ліворуч – Софія Київська, праворуч – Михайлівський Золотоверхий і, звичайно, як же без столітньої бруківки. У той же час неонові вогні додавалои надзвичайних, неповторних вражень від нашої столиці. Як класно! Романтично, сентиментально... От такі роздуми були у Lexa. Попри це, колона наближалась до фунікулера. У мене на поясі почав вібрувати назойливий і такий непідходящий, в даний момент, мобільний. Руки автоматично витягли його. Очі побачили на моніторі: “Софія, my dream love”. Я відпустив тендітну ручку Олі й відійшов на кілька кроків вперед.
-Привіт сонечко, як у тебе день пройшов, розказуй?
-О, день ще не закінчився. На Майдані було так класно. Погано, що ти не приїхала. Зустрів своїх бердичівлян. Погодка трохи підкачала, та здається все нормально. А як у тебе?
-Та, ми сьогодні з Елінкою трошки прогулялись, а зараз так сумно.
Ну чому так усе складається. Софійці зараз сумно. А я до цього моменту навіть не згадував про неї. Розважався з моєю білою, пухнастою, крилатою і просто святою подругою. Боже, це ж образ – Оля проста земна дівчина. Та й попила ж у мене крові зі своїми друзями з коледжу. Це ж Софійка змогла мене вивести з цього загіпнотизованого трансу. А я!
-Маленька моя, я зараз підходжу до фунікулера, а там нема зв’язку. Обірветься наша розмова. Я як тільки звільнюсь одразу перетелефоную і все розкажу. Добре, Сонце? А зараз, як будеш лягати спатки, нехай тобі присниться твоє янголятко. Давай, до зв’язку. Добраніч. Люблю тебе.
Насправді у фунікулері прекрасний зв’язок. Я перший раз збрехав Софійці. (Я ще не знав, що з цього моменту брехня поллється нестримним потоком, який призведе до втрати Софії через оту саму неправду.)
У вагончику нашого поїзда Оля була поруч з дідусем. Я трішки недогнав їх, а тому нас розділяло кілька хлопців з нашої партії. На виході ми знову взялися за руки і так ішли, розмовляючи, до самого автобуса. З маленькою перервою, коли забігли в “МакДональдс”, щоби трішечки підживитись. Швиденько вийшли з біленькими пакетиками в руках, на яких карколомними гірками виднілась жовта літера “М”. Нарешті заскочили в наш “бус” і зайняли місця.
-А Буня в нашому автобусі?
-Нет, он в районном.
-Да, Санчик буде ображатись, що я не з ним.
-У него сейчас с флагами свои проблемы.
(Невідомі нам молоді люди, що поїхали від молодіжки “ненароком” віддали прапори якимось “чудовим київським хлопцям”. Звичайно, Буня, як керівник молодіжного крила, мусив відповідати за зникнення штандартів.)
***
“Знищивши” бігмак, я вирішив все ж розпитати, що відбувалось за той час, доки ми не бачились. Оля підняла руку, показуючи рубець, на який падала тінь сусіднього крісла, а тому розгледіти його не вдалося .
-С девчонками сельскими разговаривали. Поехали мы с моим парнем в какой-то клуб в районе. А одна из местных девочек хотела мне рассказать, что это их территория и, мол, нечего заглядывать на пацанов. Толкнула меня. Я упала на битое стекло, от которого и остался этот же шрам. Ну, а я новой «подруге» разбила первым попавшимся под руку кирпичом голову. На том и разошлись.
-О-о, хорошая девочка. До речі, як там твоя філософія з протилежною статтю поживає? Всі деталі відносин залишились на своїх місцях?
-Просто если мы в даную минуту вместе и нам хорошо и приятно - то тогда мы вместе. Если же мы на большом расстоянии, то почему по отдельности должны запрещать сами себе в класном времяпровождении?
-Так, логіка в тебе залізна. Нічого не скажеш. Це стосується й даної секунди?
Alex загадково, змовницьки посміхнувся. Оля відповіла на це приемним тоном, хоча майже пошепки.
-Я думаю: в этом автобусе должны выключать свет.
Ну нарешті. Все, цього разу я точно зрозумів, що не стримаюсь. Та й навіщо, адже це був так довго очікуваний і здавалось вже неможливий перебіг подій. Стільки ж чекати в мене не вистачить терпіння до слідуючого кроку назустріч янголятку.
-Маю на це надію.
Весь цей час ми стояли з-за маленької завади – автобус зламався. Тому я з кожною хвилиною простою, втрачав еквівалентну кількість часу сну. Майже, як по замовленню спочатку задзвонив телефон янголятка – Мама. Тоді я поговорив з “тещею” (як її значно пізніше назве мій дідусь), розповів про враження від Майдану роком потому. Після цієї розмови зателефонувала моя мама, яку я просто вразив звісткою про поїздку додому. Єдиною відмовкою цього разу, як і завжди, було: “Приїду додому про все розповім”. Одразу після розмови з “домашніми” автобус рушив. Ми розповідали один одному про події недалекого минулого, проведеного окремо. Згадували вражаюче наше літо, всіх друзів, що супроводжували ці спогади. Усе це сильно сприяло почуттям, які були просто суперовими і такими теплими та приємними.
За вікнами ікарусу блимали неонові вогні столиці. Автобус віз нас додому. Я розумів, що все-таки трішечки посплю. Хоча натомість відчував – відлік до розлуки почався на хвилини. А так не хочеться втрачати дарма кожної секунди поруч. Коротка зупинка за Києвом і ми рушаємо далі. Нарешті світло в автобусі відключають. Потяг один до одного відчувається одразу. Навіть у повітрі. Розум намагається чинити спротив. 5 хвилин...10 хвилин...15 хвилин. Все, почуття перемогли, остаточно. Я на своїх губах відчуваю ніжно–шовковий дотик губ мого коханого янголятка. І чому зараз надворі так холодно і всі ходять у теплих куртках та дублянках? Все одно навіть через цей одяг кожен мій пальчик відчуває тіло, таке бажане, але яке ніколи не стане повністю рідним та близьким. Це єдине, в чому розум завжди отримуватиме перемогу над почуттями. Мабуть тому, я й розумію, що в моїх руках зараз знаходиться величезний скарб, від якого залишиться лише маленька його частинка – щастя,.. спогад про щастя,..і почуття кохання...назавжди.
***
Янголя спало в мене на плечі. Шовкове золотаве волоосся зникало десь за спиною, ніби дитяча ніжна шкіра обличчя і довгі красиві вії, заплющених очей – мабуть, це і є та краса, яка може приворожити будь-яке чоловіче серце. Ледве відводжу погляд на вікно нашого автобуса за яким розкинулися безмежні поля з далекими лісовими насадженнями Житомирщини. Дивно, місяця не видно, але сніг на полях, наче того ж кольору, що й небо. За вікном глуха ніч, друга година після півночі – надворі, наче вдень. Незрозумілий кашель хоче вирватися з моїх грудей. Ні, цього не можна допустити, це може порушити такий солодкий і приємний сон, на даний час мого щастя. Відчуваю слабість після стількох подій, пережитих за день. Шалено хилить на сон. Та коли наступного разу я зможу надивитись на мою красуню? Ніякий Да Вінчі не зміг би зобразити це бездоганне обличчя з усіма емоціями, що вирують у моїй душі, споглядаючи його в напівтемряві нашого ікарусу.
Ми вже поблизу Житомира. Скоро кінець цій пригоді, що відбулась випадково. Раптово закінчується. Не повернеш вже мить такого трепетного почуття, можливо, в чомусь ще такого дитячого й невинного, а у чомусь такого первісного й спокусливого. Час пішов на секунди... Кроносе· зупинись! Ні, він нікого не чує. Оля прокинулась.
-Где мы?
-Скоро будемо в дома. Вже в Житомирі.
Після цих слів знову поцілував мою Єлену Троянську. Дивно... Адже дійсно можна таку провести аналогію.
Лешечка, ты такой горячий. У тебя кажеться температура.
Та, це на мої почуття так організм реагує. Ти ж насправді мені до цього часу так само подобаєшся, як і три місяці тому. З першого дня нашого знайомства 24 серпня на мітингу біля пам’ятника Шевченка. Не повіриш, але як ти кажеш, моя “ненаглядная”, весь час сама мені про тебе нагадувала. Тому й не міг забути, хоча іноді дуже хотілось.
Янголя знову заснуло. Або зробило вигляд, що спить. Через пів години ми вже вїзжджали до Бердичева. Тому змушений був забрати руку, що обіймала Олю, яка знову, як тільки я вийду за межі цього автобуса стане просто Ольечкою – такою бажаною і такою далекою. Я накинув куртку, одягнув шапку, вийшов у прохід між сидіннями і побачив позаду Оліного дядю. Хоча я весь час протягом переїзду знав, що сів він десь там. Але що в цьому поганого? Всі ми люди зі своїми почуттями. Тай байдуже мені, що він подумав. Не зміг я собі відмовити в останньому поцілунку. Так хотілось залишити відчуття дотику цих шовкових губ якнайдовше. Потім - попрощався, передав вітання “мамі” і вийшов... Вийшов з автобусу в холодну і таку некомфортну реальність.

P.S. У своїх відносинах з Софійкою Lex, звичайно, розповів їй про незаплановану поїздку посеред тижня додому, уникаючи “деяких подробиць”. Софійка ж ще з більшою силою почала свої постійні нагадування мені про “кохану Олю”. Відносини протривали ще всього-навсього місяць-півтора. Пізніше Lex дізнався, що Софійка також “не зовсім чесна” з ним. Отак, великий розрив почався з маленької брехні про фунікулер. Далі відбувались події не менш цікаві, але це вже інша історія...
© Побережний Олексій











Отака вона перша творчість. Чекаю на відгуки.
Пожаловаться
Комментариев (2)
Отсортировать по дате Вниз
УльтаЛиа    05.06.2007, 13:25
Оценка:  0
УльтаЛиа
интересно :4:
alexey_NTSA    05.06.2007, 13:25
Оценка:  0
alexey_NTSA
Дякую, за визнання :)
Реклама
Реклама