Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Повтори

22 июля´07 0:44 Просмотров: 688 Комментариев: 10
І знову на допомогу приходить чарівний вордівський файл з дивною назвою "Етюдник.doc". Якщо в нього добре "закопатися", то можна знайти щось цікаве. І знову, створене мною минулого року. Перше моє закінчене оповідання. Закінчене, але не завершене. Поки що лишаю все, як воно є. Сподіваюся з допомогою небайдужих виправити всі помилки і доцькі недоліки.
Читати його доведеться дуже довго...
І знову я прошу вас стати суддями. 1 - "повний відстій!"; 10 - "геніально!".
Але спершу для створення атмосфери я згадаю один бородатий анекдот, який має прямий стосунок до завершення цього посту:
Зустрічаються два давніх приятелі:
- Я вже не матюкаюсь.
- Ха, а я вже не божусь.
- Та пиз**ш, б**дь, сука!
- От тобі хрест!!!


Один

...Над нами чорнильного кольору небо. Тундра заповнює все навкруги. Ми зупиняємось біля самотнього покрученого дерева, що його роками гнули до землі нестримні вітри півночі. На ньому повно різнокольорових стрічок. Ми довго стоїмо мовчки, і я вдивляюся в обличчя моїх супутників. Мені цікаво, про що вони зараз думають, і я весь час намагаюся уявити собі їх думки. Нарешті Ілля дістає пачку цигарок і кладе під дерево. «Це – духові…» - пояснює Ілля нам, ми схвально киваємо, і він обриває свої пояснення. Вже через декілька хвилин ми далеко звідти, Ілля знову веселий, розповідає нам про тундру, і про оленів, і про рибу, якої цього року так багато. Ілля – це російське його ім’я. Ненці ж кличуть його…

Він перегорнув ще цілий стос сторінок і почав читати з середини якоїсь із них.

...І знову чорнильне небо. Химерними силуетами здаються у напівтемряві чуми. Догорають багаття, заповнюючи димом все навкруги. Тихими голосами муркочуть свої дивні пісні ненці, коли йдуть проти ночі на своїх човнах у чорні глибини озера. Собаки ж їх, сидять на березі, схвильовані. Вони довго вдивляються вслід своїм господарям, а потім, коли вітер принесе дивовижні та невідомі запахи - здіймуться на ноги та уважно принюхаються. Вітер стихне, і собаки сядуть та почнуть скавчати, прохаючи ненців повернутись;врешті-решт, стомлені, вони лягають і кладуть голови на передні лапи. І довго лежать так. А в очах їх повно якоїсь невимовної туги...


Він знав її. Цю книгу. Але не міг її читати раніше, ніяк не міг. Він закрив книжку і поклав на стіл. Поглянув на мідного Ганешу, який стояв на підлозі у коридорі. Він давно спостеріг: його „вираз обличчя” щоразу інший. Сьогодні Ганеша був спокійним, немовби поринув у власні думки і не помічав нічого довкола. Треба йти зараз же. Він одягався. Від нього пахло сандаловим деревом, дорогим тютюном, обідньою кавою та богемним життям, і звали його Сноб.
Поки Сноб одягався та книжка все не йшла йому з голови. Як? Що? Як він, Сноб, знає книжки? Як він знає людей? Він не мав пояснень. Він взагалі давно вже не мав пояснень. Хіба тільки одне. Колись давно, Сноб думав, що розуміє світ і знає багато що про життя. Тоді він думав, що все просто – тягнеш-тягнеш за ниточку - і людина розкривається. І тоді вже розумієш її думки, знаєш почуття, вгадуєш вчинки. Але то було колись, і він давно вже не „тягне за ниточку”. Не хочеться і не треба.

Коли Сноб пішов, захоплений власними думками, все поринуло у безмежну тишу, тільки Ганеша дивився Снобу вслід та посміхався з напівтемряви коридору…

* * *
- Привітулі, Сноб!
- А-а, це знову ти, мій друже давній!
- Що знову перед сном Гемінгвея начитався?
- Де твій Тоталітарний Друг, краще мені скажи.
- А чого це мій?
- Ой, я вибачаюся, спізнився, доброго дня, до речі, як справи, що ми вже тут без мене поробляємо...
- Та нічого, буває...
- Ой, а в мене як все добре, отримав гонорар, за свою першу, вчора почав писати книгу, а ти що, Андрій, сонату дописав і нічого не створюєш, розвиватися треба, бери приклад зі Сноба, рости, писати, писати, бо куди ж той світ без нас, інтелектуалів, скотиться, думати, це наша місія, не чекай поки успіх до тебе прийде, сам знаєш, а головне не базікай як Сноб, бо ця його мова, псує йому образ, проте ж він культурна людина, а не якийсь задрипаний селюк, картини пише не один рік вже, тільки говорити нормально ще не навчився, коротше кажучи, не сиди без діла...
Сноб „відключився”, сил більше не було далі брати участь у цій чухні,краще вже покурити.
- А про що книжка?
- Ну, пам’ятаєш, я вам розповідав минулого тижня, так я оце почав, думаю, до вересня закінчу, це, в принципі, реально, головне повністю реалізувати власний задум, точніше, на максимум, бо сам знаєш, повністю це неможливо, такий вже наш світ, думаю книжка хороша має вийти, не те що попередні дві, вони, в принципі, одноденні, основна мета була гранти отримати, та й гроші мені були конче потрібні, а це - справжня тобі нєтлєнка, як каже Сноб.
- Кому „здавати будеш”?
- Андрійчуку, я думаю, в нього тиражі хоч зараз нормальні пішли, та й знову ж таки, з точки зору фінансового підходу, але це – не головне, сам знаєш, ну можна ще і Полковнику, але людина занадто критично ставиться до сучасної літератури, постмодернізм, самі знаєте, для нього як єресь для Торквемади.
Андрій нарешті прокинувся, (цьому Сноб був дуже і дуже радий) зараз він має розпочати це все.
- Ну що, почнемо?


Два

Ну так от, пафосна картинка, прилітає шатл, сідає собі на червоний пісок, ставить прапорець в стилі „символ глобального суспільства”, астронавти там, лазять по планеті, беруть проби, значить, грунту, каменистих порід, їздять на всяких чудернацьких машинах, проводять експерименти, встановлюють пам’ятну дошку від імені усього людства, тільки встановили, і тут бац, один каже – „Капітан, ми зробили феноменальне відкриття”. А яке, значить, неясно.
Далі – летять собі шатли, не рік летять, не два, а цілих три. А на них, значить, колоністи перші. Прилітають, все просто супер, важко канєшно, але жити можна, на благо людства, значить. Знаходять там, на Марсі, поклади якогось металу дуже цінного. І от на Землю вже відправили телеграму, кажуть, прилітайте ще сюди, десять тисяч чоловік. І тут, у якійсь звичайній розмові відкривається та таємниця, значить, на Марсі атмосфера є, і з більшим, ну хіба трохи, вмістом кисню, і взагалі, дуже і дуже подібна за складом. Це всі взнали коли ті, значить, перші астронавти, на Землю через чотири роки повернулися, ледь не оскаженіли там, у тому шатлі, але витримали, підіймають бучу, значить, на Марсі кисень є, і його багато. І лід є, а так води нема. Жити можна там. Журналюги, значить, слюною бризкають, люди у стані загальної ейфорії, виробництво на десять днів зупиняється. А інтелігенти всякі розпинаються вже, кажуть, а давайте Марс заселимо, як це буде доборе для людства. Колумб Америку відкрив, як всі зразу харашо зажили, а тут – ціла планета, торгівля міжпланетна, культурний шок, мрія людства, коротше, казки розповідають.
І був там один тіп, дивний якийсь, псих, точно кажу псих. Так він зразу в контору цю, перший заявку подав, дві доби там, під конторою тою, наметі жив, але перший подав, бо дуже йому кортіло. Написав, „чому я хочу на Марс”, так і написав, хочу, мрія життя мого, геологорозвідку на Марсі проводити. А він значить геолог був. І розумний дуже, але псих. Але його в перший набір не взяли, бо всього 1000 добровольців, інші за наймом, а він за станом здоров’я не придатний. Але він там хабаря (ну, цеє, взятку) дав, і у другий набір потрапив.
Так от, прилетів, він, значить на Марс, вийшов з шатла і зразу каже „Ну от я і дома”, (і чого б це вдома?), а там, вже перше місто, люди прижились трохи вже, ще десять тисяч місць підготували для третьої хвилі. Ну, обжився він там трохи, приходить в геологічний центр Марса, дають йому завдання провести у такому-то квадраті розвідку геологічну ще з двома людьми. Вони, значить, взяли машину, харчі, намети і теплі речі й поїхали. Все б так нецікаво і закінчилось, якби не отака штука. Він, значить, сів собі на пагорбі, у вільний від роботи час, і радів від того, що він на Марсі. А від цієї радості він співати захотів. І він співав. Невідому нікому пісеньку, з невідомими нікому словами, і невідомо якою мовою. Просто співав, що йому хотілось. Ввечері це було.
А пісня була не проста, зараз зрозумієте чому. Вона, пісня, значить, за ніч досягла полюсів Марса, щось там трапилось таке, що ніхто не знає, що саме.
А зранку всі люди прокинулись, і дивляться – на пустельному Марсі течуть річки. Як? Ніхто не знає як. Але річки є. Потім вже і рослини з’явились, трава, дерева. І все невідомо як. Прилітають колоністи, думають, нема там нічого, на тому Марсі, а тут – Едем. Як воно все так трапилось?
І зрозуміли потім, наші, з Землі, познаходили, значить. Жили люди колись на Марсі, жили і всім було добре. Аж тут щось трапилось і їм тікати треба було. Вони і потікали на Землю, злились там з оточенням, а там значить уже австралопітеки ходять. Ну ті марсіанські люди осторонь тримались, значить, суперцивілізацію створили, пожили собі, аж тут знову, щось у них не пішло, щось там десь вихнуло, 25 мільйонів жертв. А ті, що вижили, почали жити разом з неандертальцями, змішались значить, прилаштувались до нових умов життя, коли нічого нема, і так утворилось людство, - наполовину з їх генів. А перед тим як тікать, вони, ну, люди з Марсу, послання залишили, прийдешнім поколінням, і законсервували там дечого, щоб повернутись, значить. А ключ – це пісня ота. От така історія...

* * *

- Паскуда ти, Сноб, паскуда, от розумна людина, а так розповів цей цілий роман, не просто оповідання, з глибоким сенсом, а такою мовою розповів, від стилю багато що залежить, від форми, врешті-решт, сам знаєш, адже ж художник, ця твоя розповідь хоч і має сенс, але не наповнена естетично, скажи ж Андрію, скажи йому, в чому тут річ.
- Нічого так, Бредбері майже (за сюжетом), але працювати і працювати, як говорить наш тоталітарний друг.
- У мене сьогодні дуже коротка.

Три

Колись дуже давно, у ті благословенні часи, коли людство ще не знало зла мобільних телефонів та розпачу великого міста, жив один видатний мудрець. Ім’я йому було Рамаш. Але окрім мудрості його, був у нього ще один видатний дар - дар оповідача. Треба сказати, що Рамаш був неабияким майстром слова, і знали про нього скрізь – і в пустелі, і на високогір’ях, і у рівнинах великих річок, і на островах серед безкрайого моря. Жив Рамаш бідно, бо багатство не потрібне було йому, жив у хижці біля лісу; спав на циновці, яку стелив на підлогу; їв лише хліб, рис та фрукти.
Дев’ять місяців на рік він споглядав та думав, пізнаючи глибини свого єства та безкінечність світу, а ті три, що лишались, він подорожував, ніс людям світло знань та мудрості своєї. І припасти до цього благословення божого бажали люди – приходили послухати Рамаша і королі, і бідні селяни, і блаженна молодь, що вивчала слова мудрості, і багаті купці.
Одного разу, коли тепло Сонця почало зменшуватись з кожним днем, а час Великих Дощів вже скінчився, і настав десятий місяць року, Рамаш відчув, що Північний Вітер кличе його, манить у довгу дорогу. Рамаш завжди слухався Північного Вітру, і цього разу сталося те, що трапляється кожного року: Рамаш пішов з дому, взяв лише свій посох та свою мудрість в дорогу.
Довго йшов Рамаш, багато селищ та міст пройшов, багато людей слухали його, багато людей прохали поради чи допомоги, багато дарів зі срібла принесли царі та купці (яке Рамаш відразу роздавав голоті), багатьом допоміг, багатьох вислухав, багатьох наставив на Шлях.
Але коли Місяць вже двічі народився та двічі помер з того часу, як Рамаш полишив свій дім, і от-от мав настати день нового народження Місяця, старий прийшов до міста. Місто це було найбільшим з тих, у яких бував видатний мудрець та оповідач. В цьому місті трапилось, що до Рамаша прийшов юнак, який вивчає слова мудрості. Юнак впав на коліна перед Рамашем і мовив:
- О, мудрець, Світло твоє Безкінечне, ти найвидатніший серед найвидатніших, усі мудреці світу перед тобою юнаки, як я юнак перед ними. Ти бачив більше людей, ніж слів, що є у всіх мовах світу. Твоя слава така велика, що за час твоєї подорожі обійшла навколо світу і наздогнала тебе тут. Ти знаєш життя краще, ніж сто старих, яким по сто років. Немає серед живих людини розумнішої та мудрішої за тебе, немає серед мертвих людини добрішої та більш благословенної за тебе.
- Підведися, юначе, - мовив Рамаш, - гімни співають королям, а мудреців краще слухати. Що турбує тебе?
- Вельмишановний Рамаш, благословенні батьки мої подарували мені ім’я Нокатан. Потрібна порада мені, від оповідача та мудреця. Біда моя у тому, що не знаю чи стану сам я оповідачем, хоч і маю вже десять історій про людей та їх долі. Як мені бути?
- Нокатан, принеси мені ті таблички, на яких твої десять історій.
- Величний Рамаш, вони зі мною.
- Залиш тоді їх мені, а завтра, в ту годину, коли Сонце знову змінить свій колір на червоний, прийди сюди ж, і я дам тобі відповідь.

Наступного дня, Нокатан, попри клопіт удома та у навчанні, з нетерпінням чекав тієї години, що призначив йому Рамаш. Коли Сонце знову ж таки змінило свій колір, Нокатан знайшов те дерево, під розлогим гіллям якого вчора бачив Рамаша:

- Благословен твій Шлях, юначе.
- Благословен твій Шлях, мудрець.
- Візьми ці таблички назад, Нокатан.
- Блаженний Рамаш, чи до вподоби були тобі мої історії, чи стану я оповідачем?
- Я не читав їх, Нокатан. Я не знаю відповіді на твоє запитання. Відповідь на твоє запитання можеш дати тільки ти. Якщо ти прокидаєшся з Сонцем і думаєш перш про свою творчість, якщо ти в полудень відпочиваєш у затінку дерев і думки твої перш про твою творчість, якщо віддаєш себе ночі з думкою перш про твою творчість, якщо між снами своїми ти думаєш перш про твою творчість, то тоді ти справді оповідач.

Збентежений такими словами мудреця Нокатан подякував за пораду і пішов додому. Він довго не розумів справжнього сенсу цієї відповіді, але через кілька років Нокатан осягнув всю мудрість цих слів, і був по-справжньому вдячний Рамашу до заходу свого життя.

* * *
- Десь я це вже чув, це про якогось письменника, точно. „Дереш” звідкись же, тільки „рами” інші повісив, точно „дереш”. Яка нєтлєнка, коли ти вже написане переповідаєш.
- А сам, сам же ж ти, Сноб...
- Моя черга, вельмишановні друзі!

Чотири

Так от, у далекому минулому, чи у настільки ж далекому майбутньому, вже точно ніхто не знає, йшла на одній планеті війна. Війна кривава та жорстока, війна ця не знала жалю, а лише тільки біль. Людство цієї поділились на дві ворогуючі сторони, що були рівні за своєю силою. І тому війна ця тривала довго і дуже довго. І ось, в розпал цієї війни, трапилась одна історія, що залишилась в пам’яті поколінь, як і сама війна.
У одній із зон конфронтації сторін, там де стояв табір однієї з армій, почали траплятися дивні речі. Жінки та чоловіки, що воювали почали розповідати, що іноді ходить полем бою примара, ходить, і начебто щось шукає.
Офіцери одразу зрозуміли, що це зовсім не привид, а шпигун, якого підіслала ворожа сторона. Цілий місяць тривала таємна кампанія з пошуків та затримання примари. І от, врешті-решт, затримали жінку, і замкнули в казематі. День допитували, другий третій: „Хто ти, на кого працюєш, на чиєму ти боці, бо якщо ти не з нами, то ти проти нас”, а вона їм все торочила, навіжена: „Я громадянка планети Земля, я громадянка планети Земля ” . Четвертого дня старший офіцер не стримався, почав гамселити цю жінку. Вона і без того змучена була голодом, холодом, постійними страхами, недосипанням, стомлена війною, а тут ще і побої. Жінка так до тями і не прийшла.
І кинули її наступного дня, як кидали вже багатьох, і багатьох ще кинуть, до ями якоїсь, вщерть повної трупів.
Війна нескоро скінчилась. Одна зі сторін все таки перемогла, але такою ціною, що ніхто не був радий перемозі. Зажили люди у мирі та злагоді, цього разу вже надовго налякані страхіттям війни.
Через сто один рік, історики, що проводили роботу в архівах, знайшли записи про цю жінку, і були вражені. А ще через рік, після того як людство дізналося про свою безіменну жертву, на тому ж місці встановили пам’ятник.
Стоїть чорношкіра жінка, дивиться вдалечінь, брудна та змучена. А на обличчі – пекучий біль, біль людства. І напис там на постаменті – „Я – Громадянка планети Земля”…

Один

Коли Сноб вийшов звідти, з тої „забігайлівки” для богеми, було вже пізно, і тільки електричне світло ліхтарів продовжувало день. Сноб пішов потихеньку додому, надіючись сьогодні ще попрацювати. Було тихо і спокійно, і повітря було чисте та тепле, - якось дивно для серпневої ночі у великому місті. Сноб почував себе препогано. Серце вже не боліло, як вчора, але все одно, було якось паскудно. На вулиці не було нікого, жодної машини. І коли Сноб вже бачив вікна власної квартири, то зробилося йому зовсім зле. Він впав на холодний чорний асфальт, впав і лежав. Секунди здавалися йому годинами. А потім Сноб побачив порожнє, жахливе, чорне небо. На небі взагалі не було зірок. Асфальт боляче впивався у спину. Сноб задихав частіше.
А потім він побачив чотири знайомих до болю обличчя. Сноб все силувався згадати, де він вже бачив цих людей, але не міг.
Сноб помирав. А над ним стояли чотири химерні постаті – юнак та мудрець, дивак з червоним піском на кросівках та стомлена жінка. Люди з його перших, справжніх полотен.
- Залиштеся, залиштеся після мене, а я відпочину трохи, там...
тільки і прошепотів Сноб


ПС. Дякую, за те, що спромоглися дочитати до кінця (якщо, звичайно, спромоглися). І ще одне - розташуйте, будь ласка, чотири стихії у тому порядку, у якому вони вам більше подобаються (1-ою має бути та, яка подобається найбільш, останньою - найменш). Якщо захочете, я потім вишлю вам на мило, що це означає. І яка ви натура...
ППС. Знаю, знаю, я обіцяв собі більше цього не робити. Як я цього не люблю!!! Ці всі "напишіть, будь ласка" і "дайте відповідь, будь ласка". Але як легко ми порушуємо обіцянки дані самим собі.... Легше, ніж поставити крапку. Оцю.




Теги: брєд
Пожаловаться
Комментариев (10)
Отсортировать по дате Вниз
Sky_violin*    25.07.2007, 21:01
Оценка:  0
Sky_violin*
я встретила нищую, без глаза, побитую и пугливую..мне больно-потом...
G_I_Joe    25.07.2007, 21:01
Оценка:  0
G_I_Joe
Ясно.
Ну не хочеш, так не хочеш. Нічого не поробиш....
Sky_violin*    22.07.2007, 21:06
Оценка:  0
Sky_violin*
не счас
G_I_Joe    22.07.2007, 21:06
Оценка:  0
G_I_Joe
Хм.
Я все ще чекаю оцінок.........
Буду вдячний, якщо вони з'являться у наступному коменті...
Sky_violin*    22.07.2007, 21:03
Оценка:  0
Sky_violin*
я вражена
G_I_Joe    22.07.2007, 21:03
Оценка:  0
G_I_Joe
А оцінку???
Будь-ласка, ласка, ласка....
І про стихії теж, плз....
meet_james_bond    22.07.2007, 14:01
Оценка:  0
meet_james_bond
Да, я поняла)) это другое) мне больше всего понравились про Марс и войну) четвертое и второе)
А стихии...
Огонь, воздух, земля, вода.
Или огонь, земля, воздух, вода? Вот здесь уже сама определиться не могу. В общем, огонь ближе. А тебе?

За рассказ 8)
G_I_Joe    22.07.2007, 14:01
Оценка:  0
G_I_Joe
Дякую. І за 8 теж дякую.
Вогонь
Вода
Земля
Повітря
meet_james_bond    22.07.2007, 13:40
Оценка:  0
meet_james_bond
4, 2, 3, 1)
Занимательно, понравилось) Читала и правда долго))
G_I_Joe    22.07.2007, 13:40
Оценка:  0
G_I_Joe
Дуже дякую. Мені важлива твоя думка з цього приводу.
Гм, так ти мені поставла 4,2,3 чи 1 бал???
Щось я не зрозумів.
А стихії?
Де ж вони?
Я мав на увазі воду, вогонь, повітря та землю.
Реклама
Реклама