Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

«Каждый умирает в одиночку». (с)

28 декабря´07 1:20 Просмотров: 268 Комментариев: 1
Зустріти Новий рік і померти – здавалося б, не варто так пов”язувати ці поняття.
Я перебільшую? Можливо.
Та все одно: є щось інфернальне в тому, що люди істерично прагнуть завершити всі свої справи до кінця року, “не лишати боргів”, абощо.
Передсвяткова маячня? Невинні милі клопоти? Так, але з кожним роком вони все агресивніші, зліші, виснажливіші. Люди бігають, стикаються, перечіплюються через один одного, лаються матом, і в кожного діє незмінний “закон підлості”: якщо є одне западло, то обов’язково прийде й інше. І так у всіх.

Різдвяний розпродаж западла – річ, яку неможливо пояснити.

“- Ну що, вже здала? Бачиш, а так довго боялася зайти, “вони бухають, вони бухають”...
- Ги, здала. Пропхалася до неї крізь бутерброди. Вона довго намагалася подивитись на мене синхронно двома очима відразу, а потім сказала, що я можу лишити їй роботу, гик, та до консультації її вже, гик, ніхто не подивиться, гик, гик....
- Ну а ти як думала? Ну уяви, оце я через дві години піду на свій корпоратив і буду там пити водку, і тут якась морда прийде і почне щось парити про випуск новин...
- Ну, все одно. Зате хоч цей борг не висітиме на наступний рік... Слухай, чия це фраза – про те, що кожен вмирає на самоті?
- Хемінгуей, здається. Хоча, не певен. Ремарк?”


Над людьми сумною хмаринкою марить слівце “востаннє”. Щохвилини я дивлюся на когось і думаю, що бачу його востаннє... цього року. Щохвилини хтось бажає мені щасливого свята, повільно йде і оглядається в дверях – а я все ще дивлюсь на нього з диванчика і знову махаю рукою.
Щохвилини з кимось розходяться мої стежки-доріжки, і хтось віддаляється на свою окрему стежинку – святкувати Новий рік на самоті.
Перебільшую? Авжеж.
Щойно купила на Лук”янівці кілька новорічних дрібничок, що їх так хочеться подарувати, коли бачиш людину – “востаннє”. Щоразу боюся, що подарунків виявиться більше, ніж людей, яким я їх подарую – і часом так воно і виявляється. Напередодні Нового року я завжди самотніша, ніж мені самій би хотілося. А щоб не було неприємно, я волію думати, що всі також самотні.

- Анка, давай лізти вже з цього інституту, бо задрав уже...
- Ні, ще мушу сидіти тут. Ну то з Новим роком, чуваки, чи шо...
- Оу, ні, ну що ти робиш! Стоп, ми що, вже не побачимось у гуртожитку??? Що ти наробила, Ан, я розчулений....

Зі сміхом намагаюся вчепити Сендерсові і Ano Dominie по малому дзвіночку, прикрашеному гілочками і стрічками. Врешті, один незграбно тулить на портфель, інший – ще незграбніше на манжет сорочки.
- За мною подарунок, та, мабуть, вже після...
- І за мною...
- Хто, цей скупердяй? Не вір йому. Зараз ще почне в тебе канючити списати тести…
- Ага, ті які ти вже давно списав!..


Сендерс побіг із моїм дзвіночком на портфелі – на дніпропетровський експрес. Ano Dominie принишк, посмутнів і, нарешті, припинив говорити до мене брутально зверхньо, що водилося за ним останнім часом, з тих пір, як він отримав підвищення на телеканалі. Він переписав тести, хоча вже точно не складе їх цього року, подзеленчав мені дзвіночком на манжеті - і, врешті, також втік, пиячити з колегами на корпоративі.

Я сама сиджу в холлі на диванчику з ноутом. Божевілля цих днів зростало у геометричній прогресії, і апогеєм його став сьогоднішній день: з самого ранку тягати за собою ноут, щоб врешті якусь годинку пограти на ньому в лайнс. Пишу хоч цей пост, власне, лише для того, щоб не гратися в лайнс.

Як правило, ще вчора і позавчора я кожної вільної хвилинки вмощувалась десь із своїм компом і працювала, кльопала ще якісь роботи цим дурнуватим викладачам. Та кльопати щось тепер – якось тупо, бо ніхто вже нікуди не біжить і нічого не кльопає. Кожної хвилини хтось виходить у темряву і сніг, урочисто прощається, цілується, вітає і бажає. Викладачі, студенти, прибиральниці, бібліотекарки.
Інститут затихає. Знайомі і незнайомі, нікуди не кваплячись, сидять на диванчиках, чекають на викликані таксі, а чи просто теревенять і ніяк не можуть розбігтися. Студенти-невдахи, в яких ще не вмерла надія вловити якогось викладача. Навколо бігають незвичні в цих стінах дітлахи – сьогодні в їдальні було свято для викладацьких малих. Поступово згасає половина ламп, і лише ялинка посеред холлу блимає, як і блимала, хоча й лавочки навколо неї давно порожні.
Пожаловаться
Комментариев (1)
Devushka_    28.12.2007, 02:08
Оценка:  0
Devushka_
:4: :4: :4: :1: :01:
Реклама