Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Winter Hysteria

17 января´08 17:43 Просмотров: 296 Комментариев: 0
Істерика зими!


Ах яке красиве і тепле буває зимою... “літо”! Я маю на увазі сонце, яке просвічує наскрізь трошки сиплючий сніг... Ах, як приємно виходити на вулицю і відчувати подихи теплого вітру... Ах, яка ж прекрасна зима! Особливо в істериці! Це як агресивна дівчина... в усьому, з трішки сучим характером... Прекрасно! Природа з нами почала гратись! Це ж ідеально! Ми для неї стільки зробили, щоб вона з нами по прикалувалась, все життя її любили і зовсім не мучили. Не знищували її і не робили їй боляче... Ах, як прекрасно, тепер і над нами хтось по знущається... А завзяття. Праця, щира! Своє доказала!... Вирубали все що можна й що не можна! Втопили рідну землю у воді! Тепер і весни за це нам не буде! Навіщо? Ми ж її не хотіли... нам вона, ну щось в стилі... НЕ ПОТРІБНА! Так? Хай краще буде щось параноїдально нагадуюче зиму...
Зубожене природне явище - зима! Скалічена та убога, їй виділили лише пару днів існування, за це вона ще покаже себе. Головне щоб її істерика не дійшла до шизофренії, тоді нам ніде буде сховатись, повірте шизоїдна людина це погано! Але шизоїдна пора року, це навіть не жахливо, проти природи ми діти, якщо вона захоче знищити нас, то знищить не сумнівайтесь... Дійшла до істерики, бідна, восени почалась і сьогодні закінчилась. Ні снігу, ні льоду, тільки дощ. Нестримно плаче небо, не зрозуміло дерева живуть, зелене листя до січня з’явилось, квіти теж починають розцвітати...
Критичні дні у зими почались, промокла вся наскрізь, пройшла від дня до дня і зникла. І повернулась, потім знову зникла... і повернулась! Як хотіла, так себе і вела. Не померла не перегрілась... але з часом на завжди піде.
І Вона, у місячному сяєві, схожа на поблідлу, без шкіру кішку, доведе нам думку свою. А сьогодні, знову пішов сніг, я довго сміявся... маленькі білі часточки попелу від згорілого сонця. Яка жахлива іронія у легкого дихання зими, чи просто покарання для нас за наші гріхи? “Буря століття” - як у Стівена Кінга, прийде щось і проведе над всіма нами справедливий суд, раз і на завжди, щоб ми пам’ятали що можна робити, а що ні. В цій “Новій” для нас зимі. Сльози які ніколи не замерзнуть, очі які ніколи не випадуть від холоду, вода яка ніколи не стане снігом, чи льодом, мільйон мінімальних речей зими, які ми більше не побачимо... вічні години тепла...


Опалим листям під ногами,
вона красується між нами...
Посічена як інколи, деколи
на птаха трохи схожа...
Дрібна й не гарна в неї рожа


Прийшла нова зима, нова пустинь, тепер, знову буде холодно і померкло. Знову все життя піде кудись не туди...
Зв’язане веретеном обличчя, кому воно потрібне? Кому потрібно все це? Країна всипана снігом... час який тягнеться то нескінченно швидко, то нереально повільно. З дня на день і з дня на день. Як все це достало і як всього цього мало! 1663 кілометри крізь вікно, і по життєвий шлях.... сталева, залізна, холодна дорога, зв’язана між собою підданістью людей під впливом дороги... мільйони людей загублені в ніде залізних хребтів
- Давай напишемо собі нове життя, інше, не таке як воно зараз є, давай створимо свою окрему безмежність.
- І зникнемо? Зникнемо на завжди, і ніколи, ніколи не повернемось сюди. Ми просто відійдемо звідси...
Зникнемо як зникає щось що помирає зникнемо миттєво і ніхто не буде знати про нас, нас не було. Нас не було... і не буде, це лише чужа уява, лише уява.
- Так! Я хочу зникнути саме так! Будь ласка давай зникнемо...
Вартові вічності, залізні велетні пов’язані між собою на відстані 1663 кілометри нервами струму. Які звисають від тяжкої долі життя.
Зима продовжує бути. Крізь форточку вікна, єдине живе місце кімнати. Не жива, не жива сьогодні вона і все навколо неї. Але то було тільки сьогодні. Зараз - завтра, земля вже не вкрита білим ганчір’ям снігу і не підкошені дерева під його силою. Завтра земля вже чиста і чорна навіть в день. В природі істерика зими. Навіщо тут ми з вами, нас це вже не стосується.
Зима за істеричила, у неї почалась депресія! Параноїдально розкрите зелене листя на вулиці за вікном. Вони покриті маленькими гілочками не зрілості у відношенні до такого стану речей! Природа з розуму зійшла, ми мали їздити на лижах в снігу, а натомість ми гріємось під сірим небо зими. Довели, на кінець! Лишилось одне одного довести і в цьому безкрайому світі не лишиться нічого. Ще краще було б перемерти не від холоду зимою, а від тепла! Самому собі не повіриш, що зимою у теніс настільний на вулиці переміг когось...
Ой зимо, зимо! Куди Ти нас ведеш? Від холоду тепер, від твого, може вмерти надто багато не винності (не тільки людей але й усіх інших живих істот) Зимо! Зникни вже, досить. На дивились ми на Тебе аж тошнить... Краще Весну нам дай, аби зажили ми. Надто вже стягнула ти нас. Я прошу тебе, Прости нам! Не лишай мені погані спогади про Тебе, будь-ласка.


Палаючий погляд смерті

Мій брат сказав про це так:
- Збирач смертей, знову прийшов задовольнити себе, ми його наступні жертви...
Впевнені у собі ми були такі наївні, а як гуляли!
Чотири.
Після смерті написано не багато, але скільки можна після смерті створити, тим більше якщо залишаєшся живий...
Ми не чекали що нас доведе наше студентське життя. Але воно все ж довело. П’ять дорослих хлопців в одній кімнаті. Скільки в нас було життя, ще й друг по поверху Китаєць, ото хлопець. Ми і кліпи знімали на телефони і дискотеки робили в кімнаті, з повною дискотечною обстановкою. І весело було в нас, і сумно і були дівчонки хороші – мої доці, внучки, сестри, жони. Були і галімі до жаху. Але одного разу все це скінчилось і почалось 2 тижні страху, який залишить після себе слід на все життя...

Палаючий погляд смерті
Мертві тіла, в твоїй голові,
В якій є, тільки чорні думки.
Одні сірі кадри в твоєму кіно!
Один ти на війні, з чорним та
білим...


У цій війні ти програв,
Ти сам вибрав цей шлях...
Тобі дали шанс іти по дорозі
життя
Але ти виніс собі наказ, вмерти!
Нема вже, дороги назад...


Зрозумій що зараз нема
Нічого легкого в житті
Нема місця де б ти сховався
Знай що:
Твоє життя – це смерть,
Твоя душа – це річ,
В якій є тільки війна за життя...


І ти не розумієш, що це те, що
Вб’є тебе! Це...
Те що зламає твоє життя!
Зрозумій, що тобі кінець!!!


За три дні, ми четверо, чотири здорових хлопця злягли. Кожен потроху відчував себе гірше і гірше. Ми прокидались з тим що до смерті лишався крок, температура тіла була 40. Ще 1-2 градуси і ми по одному горіли б.
- Ми помремо?
- Не знаю... але мені страшно.
- Нам усім страшно, виділився.
Кожен раз лягаючи спати, ми домовлялись, що якщо комусь стане погано, будить усіх. Страх перед тим що хтось з нас загнеться був більший за все навколо. Ми не могли нікому сказати про те що з нами. Нам дзвонили батьки і ми прямо брехали, не бажаючи їх розстроювати. Адміністрація гуртожитку в якому ми жили казала що ми симулянти, а лікар і швидка без грошей з нами не спілкувались. Всі навколо від нас відмовились. Допомагали лише друзі, справжні друзі. Ті кому ми були не без різниці і ті хто для нас були золотими, золотими, бо не лишили нас подихати! хоча після дня проведеного в нашій кімнаті, вони теж злягали від невідомого вірусу...
Інквізиція природи над людьми. За те що ми робимо по відношенню до природи вона нам повернула так само. Посипані проміннями не скінченого болю ми відійшли вище за інших, ми пройшли інший шлях, по розбитій дорозі. Те що чекало нас там, було не таке як пишуть про нього в книгах. Коли дивишся на величезний цвинтар де тільки ново вириті ями, ти бачиш світ трошки інакше аніж звикло. Ось так ми почали спочатку зникати...
Не добудований собі надгробний пам’ятник без напису ініціалів, але з виритою ямою, бо нема вже їх, забули, хто ми і звідки. Забута дата народження і тільки перша цифра дати смерті обережною не впевненою рукою написана. Для кого ми вирішили писати її взагалі? Які ми слабкі щоб віддати життя, з абсолютною впевненістю говоримо про те що ми можемо його знищити, а самі... боїмося, бо не знаємо що попереду нас іде, і десь там в середині нашого існування воно чекає нас, як завжди... Сиділи на гробах, з лопатами, під впливом ярко викрашених клоунів і бісів, ми копали ями, болісно, вбиваючи в погруддя лезом, ми перекидали скривавлену землю политу слізьми. Напивались, курили і тікали від своєї душі... Потім без єдиної думки, вкриті іржавою фольгою, лягали на дно, накривались дошкою слави і йшли у вічність, щоб весною з’явитись на щасті життя... або прогнити в землі не потрібними нікому колодами бруду, а знали, знали що нас, саме нас чомусь зроблять паперовими і відішлють у рабство техніки, будуть на наших трупах писати мемуари і великі не скінченні романи про любов... картки, великих і маленьких розмірів... відіслані в комору, старим перекладачам, давно не зрозумілої мови. Ці записи виведені, нашим життям, за для їхнього блага переходитимуть з кістяних пальців трухлявих клітин до інших менш старих, щоб з часом понищити всіх нас. Одною широкою інфекцією страху...
Покинуті як вперше, маленькі діти самих себе. Побиті, мов ніколи не митий, постійно брудний посуд, ініціативою вперті, до не схочу. Ми повернемось на новобудову щоб знову творити життя. Ні інквізиція, ні могильний стан, в нас не вбив нас. Ми майже стали такими собі, діточками на показ, для тих хто існує поза цим простором.
Пожаловаться
Комментариев (0)
Реклама
Реклама