Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Зарисовочко

26 января´08 17:11 Просмотров: 373 Комментариев: 0
Ранок.
Друга перерва.
Віконця висвітлюють зморшки на помаранчевому в’язаному світері, сині джинси наче підморгують лівою кишенькою… Чекаю, коли вже Дудник почне гнати про те, шо я не у формі. Все начебто добре.
Сходинки сяють сірим каменем савдепівського минулого, і чорними плямами теперішнього наплямкані жвачки… Все начебто звично.
Я і друзі. Весело. Ми тіки шо пили сік… Яблучний, здається. Звичні, але ще досі смішні жарти… Шматочки спогадів з першого класу, це ж другий поверх… Тут все починалось.
Позаду чутні крики малолітніх ідіотів, попереду видно дупки знайомих дівчат…
Все якесь рідне, моє.
Чудове…
Чувак зліва починаю шось розказувать… Шось цікаве. Всі замовкають.
Людина більш-менш вчиться… Думає, шо знає, куди піде вчитись. У нього є майбутнє.
Всі слухають.
Раптом… Раптом щось змінюється.
Крики позаду стихають. Дупки попереду так само.
Все наче трохи позбавили кольору… Все наче розмито і занадто повільно. Тільки не блюр, а щось інше… Уявіть, що до вашого зображення у голові додали трохи води.
Акварель.
Чувак зліва повільно, наче навіть трохи награно чіпляється за сходинку… І летить. Летить гарно, із здивованим виразом обличчя, із кривими кінцівками, із зляканими очима…
І падає.
Падає сильно, головою униз…
Кров. Її багато.
І начебто незрозуміло, як можна отак от впасти, і шоб так…
Досі це відчуття акварельної реальності.
Я кидаюсь до нього… Руки дерев’яні, мозок дерев’яний… Пульсує думка про швидку допомогу… І все у воді. У воді і крові.
І от все оце зникає.
Я встигаю побачити лише червону рідину, нерухоме тіло, і очі… Вони дивились униз. Але я їх бачив. Страшні, погані очі. Очі ненависті, незрозумілої люті…
На себе.
Він не досяг нічого. А міг. Він міг стати Людиною.
Він міг бути Людиною.
Але просто перечепився. Впав. Полетів на ці довбані сходинки, по яким всі йдуть на гору, ще з першого класу.
Вони спокійно ідуть далі. Всі спокійно йдуть далі, роблячи вигляд, що нічого не було… А може й справді не було? Може мені здалося. Лише здалося?..
І я ловлю себе на тому, шо теж просто йду далі. Я забиваю на отого чувака… Я забуваю про нього. Його не було. А може й був… Але нашо він мені зараз? Якшо попереду оці дупки, а позаду оті ідіоти…
Всі ми завжди забиваємо. Забуваємо. Коли начебто близькі нам люди починають падати. Ми просто дивуємось, трохи плачемо, і йдемо далі.
І вікно так само світить нам на одяг.
І так само весело…
Просто без них.
І ніхто не задумується про те, чи піднімуть тебе, коли ти отак впадеш? Чи допоможуть, чи підтримають?..
Шматочки спогадів з першого класу, це ж другий поверх… Тут все починалось.
Тут все й скінчиться.

Пожаловаться
Комментариев (0)
Реклама
Реклама