Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

завтра 5 месяцев дневнику

30 января´08 9:39 Просмотров: 526 Комментариев: 6
Завтра, 31 января ДР у моего лучшего друга - Светланы!

А еще завтра будет ровно пять месяцев как я впервые открыла дневник на БМ. Он, еще тот, не сохранился, я удаляла его 2 или 3 раза. Нет, я не уходила с БМ, просто удаляла дневник по некоторым причинам, которые уже не вспоминаю, и хорошо...
Я помню свою первую заметку 31 августа 2007 года. Вот и сегодня (потому что завтра не хочу ничего вспоминать) я опять размещу здесь этот текст, написанный мною когда-то, глядя в летнее теплое небо. Тогда его никто не читал. Теперь его тоже никто не прочитает, а мне это и не нужно. Главное, что я читала его десятки раз, и что для меня он очень много значит и вызывает самые теплые ассоциации.

А так, всем доброе утро и хороших впечатлений от среды)


Життя без тебе

Присвячується сумному самотньому молодому чоловіку
у сквері навпроти театру ім. І.Франка

Я чекаю тебе цілу вічність.
Ти приходиш до мене в сни.
Я розтану хмаринкою в небі
Під солодкий мотив весни.
Коли лежиш весняної днини просто неба і довго-довго вдивляєшся у блакитно-прозорий безкраїй небесний простір, здається, що це небо існує лише для тебе одної, бо тільки для тебе одної тепер воно всміхається ніжно-золотавою усмішкою, танцює сором’язливо-цнотливими хмарками, милує дивакуватими казковими героями, і просто дає цінну живильну енергію.
Чому так рідко ти лежиш просто неба і дивишся у світ незвіданих думок і почуттів? Я ладна заприсягтися, що ти забув, коли востаннє просто дивився у небо!
Мрійливим та зажурливим танго стомлене сонце зникає в обіймах вечірньо-пурпурового коханця-небосхилу… Вже скільки часу вони разом уособлюють ідеал справжньої відданості і щирого кохання. Чому ми з тобою не сонце і небо?..
Вдивляюся у глибокі бездонні очі Землі. Колись такими очима дивився на мене і ти. Небесний погляд вічний і легкий. Чому ж твій погляд з часом став важким і нещирим?.. А згодом, і взагалі зник…
******
Зранку небесні очі сумні і заплакані. Що сталося уночі?.. Невже сварка з коханим сонцем? Адже тепер його нема… Подумати тільки: увесь час вони були створені один для одного, жили один для одного… Сонце пестило небесне полотно золотавими поцілунками, дарувало неповторний сонячний рум’янець, прибирало тендітне тіло у вишукані ніжно-блакитні, біло-плямисті, пурпурно-фіолетові сукні, балувало ватно-хмарними аксесуарами та прикрасами… Зараз же небо з’явилося в старому потріпаному сірому ганчір’ї, і було дуже лукавим і непривітним. А ще тільки вчора воно було таким прекрасним і мрійливим, огортаючи свою коханку лагідним повітряним мереживом, пристрасно цілуючи кожну з тисячі гарячих тоненьких рук…
Колись і ми з тобою були початком і продовженням один одного... Прокидаючись вранці на небесній повітряно-хмарній перині, ти дозволяв бешкетнику-вітру пестити моє волосся, дозволяв торкатися маленьким сонячним зайчикам моїх губ та щік… Ти завжди говорив, що ми створені бути разом усе життя. Ми з тобою, як діти, літали у невагомих повітряних експресах і сипали униз, на голови людей, білесенькі крупинки щастя. І довго раділи, коли люди на землі блукали у пошуках тих коштовних крупинок, і назбиравши цілу горсточку власноруч ліпили своє щастя… Чому ж ми не залишили горсточку того борошна і для себе?..
******
Самотнє понуре небо падає на голову. Хто здатен заспокоїти і втішити покинутого коханою? Кажуть, чоловіки не плачуть. Не плачуть ті, які ніколи в житті не кохали по-справжньому.
Плаче небо. Кидається об бруківку важкими кришталевими краплинами. Ти піднімаєшся покинутою сонцем вулицею Архітектора Городецького, ховаючи обличчя від прохолодного докучливого вітру. Мокрий плащ, мокре волосся, сумні очі з прозорими мерехтливими перлинками… Ні, то не бризки дощу… Кажуть, що плачуть тільки ті чоловіки, які кохають по-справжньому…
******
Ти сидиш у пустому мокрому сквері навпроти театру. Не відчуваєш ні холоду, ані вогкості. Тобі все одно, що новий плащ від Ів Сен Лорана, увесь просочений небесними сльозами. Про що ти думаєш зараз?.. А над твоєю головою дивляться вниз спустошені сірі очі. Сповнені тугою і самотністю, вони озирають усе довкола, кожну вуличку, усі парки і закутки, невтомно шукаючи дотик золотавих гарячих рук… Про що ти думаєш зараз?..
******
Пам’ятаєш, як ми з тобою переходили річку по барвистій весняній веселці? Ти тоді ще зупинив мене серед цього божественного мосту і сказав, що сотні маленьких веселочок виграють у моїх очах проти сонця. А я говорила, що в моїх очах і у серці є місце тільки для тебе… Чому ми більше не здатні гуляти веселкою і помічати один одного в коханих очах?..
Вітер розгулявся. Розпорошує Хрещатиком торішні спотворені листочки, глумиться над голими тілами беззахисних дерев, дражнить твоє заплакане дощем волосся…, та тобі все одно… Про що ти думаєш зараз?..
******
Зранку небесні очі блакитні і чисті. Та небесне тіло здригається від страшного нестерпного болю. Воно жорстоко ганяє хмари над твоєю головою, кидається безпомічними тілами одиноких птахів…
В пустому сирому сквері на старенькій вологій пропахлій вчорашнім дощем лавці сидить нерухомо сумний самотній молодий чоловік. Забруднені черевики, заплаканий природою плащ…, і тільки шовковиста ледь засмагла шкіра обличчя та акуратно заокруглені нігті на пальцях рук говорять, що це не забута соціумом людина… Про що ти думаєш зараз?..
Місто прокидається від прохолодної весняної ночі. Вранішнє сонце піднімається над столичними вулицями і повільно розплющують очі старовинні київські будинки. Сонце заплутується у тендітних гілках дерев маленького скверу, чомусь не бажаючи віддатися пухкій голубій перині над собою в обійми. Складається враження, що воно навмисне спустилося так низько до землі, аби сховатися від могутнього небесного простору.
Не охоче, повільними незграбними «па» кружляє по бруківці стара розламана мітла двірника. Відверто вальсує з мерзотником-вітром під торішню платівку зів’ялого листя.
З відкритого вікна облущеної будівлі доноситься дешевий аромат чорної кави і влучні нецензурні викрики про недоспану ніч та чіткі плями від помади на комірі… Місто прокидається. І тільки сумний самотній молодий чоловік так само сидить нерухомо у сквері навпроти театру. Про що ти думаєш зараз?..
******
Пам’ятаєш, як на день мого народження, незабутнього лагідного травня, ти подарував мені букетик малесеньких ніжно-білих конвалій… Аромат того дива ще довго літав над нами хмаринкою у вигляді серця. Ти взяв одну гілочку божественної рослини і приклав до мого волосся. Ти сказав, що я схожа на ніжну невагому квітку, що назавжди розквітла у твоєму серці і весь час поїть твоє існування солодким нектаром… А потім прилетів яскравий лимонний метелик і поцілував крильми мій колосковий локон, на якому дивилися на світ маленькі оченята конвалій. Увесь той день ми з тобою гойдалися на сріблястому тоненькому павутинні між рожевим цвітінням соковитих яблунь. А коли сонце непомітно скотилося за небосхил, ласували смачними нектаринками на шовковистому килимі вечірніх матіол. Ти говорив, що то їжа справжніх богів, і що тепер нам під силу будь-які чудеса… Ми бралися за руки і замріяно кружляли у мріях і дитячих сновидіннях, під манливий гомін прибою, під дзвінку пісню лісових пташок; ми кружляли в обіймах неба, умиті ранковою росою, обціловані щасливим сонечком, приголублені ніжним вітерцем; ми дрімали на м’яких перинах із хмар, а на сніданок смакували повітряною цукровою ватою… Ти говорив, що ми завжди будемо разом і ніщо в житті не стане нам на заваді. А вітер підхоплював твої слова і розносив по всьому світу. Навіщо ти кидав слова на вітер?..
******
Небо щасливе. Хто приголубив його покинуте серце? Хто зігрів після холодної вітряної ночі? Про це можна тільки здогадуватися…
Блакитно-прозорий шовк сонно розтягнувся над твоєю головою. Заколиханий весняним вітром, він тріпотить у просторі різними відтінками небесної блакиті. І тільки з одного боку, де спокійно стукотить його щасливе серце, небо сміється тисячею малесеньких золотавих сонячних посмішок. Чому ми з тобою не сонце та небо?..
******
Якщо піднятися тихою старенькою вулицею Архітектора Городецького вгору, опиняєшся у чарівному маленькому сквері навпроти театру ім. Івана Франка. Мармуровий ще не пробуджений після зими фонтан і з десяток лавочок навколо – здавалося б, нічого примітного. Та серце завмирає не від цього. В жодному із парків міста більше не почуєш такої тиші, як тут. Величі і неповторності додає цьому скверу і відсутність великої кількості технічної цивілізації, і присутність дивовижного та такого бажаного театру.
Стоптаною століттями бруківкою молода дівчина іде столичною вулицею. Помітна легкість на душі і невагомість додає її стрункому стану неповторної та чарівної привабливості. Бешкетник-вітер куйовдить русяве волосся, лоскоче бліде обличчя, в невеселих зелених очах віддзеркалюється золотаве ще прохолодне сонце. Вологі рожеві губи ледь торкаються лимонно-шоколадного морозива.
Вона сідає на стареньку облущену лавочку навпроти театру і поринає у спокій, душевний солодкий спокій. Здавалося, нічого більше не існує у цьому житті, окрім неї та її думок. Враз тіло стало таким невагомим, що от-от вітер-пустун підхопить її у своїх обіймах і понесе десь далеко-далеко, до неба і сонця… Тиша. І тільки зрідка цей благодатний спокій перегукується з дивовижним скрипом священних дверей театру. В її руках два квитки на вечірній спектакль. Що вона робитиме з ними? З ким піде? Неважливо! Важливо, що вони тепер у неї є, і зовсім скоро вона полине у прекрасний і величний театральний світ.
Повз її очі проходить навколишнє життя. З’являються і зникають закохані, батьки і діти, старі й молоді… Повз її очі невпинно летить час. І лише вона незмінна, така ж замріяно-легка, як і тієї суботи. Незмінна вона, і театр.
І неважливо, що його немає. Вона точно знає, що якщо почекати довше, він обов’язково з’явиться, але навіщо? Невже щось зміниться від того, що вона знову його побачить? І вона іде. Іде зі світу мрій і спокою. Іде, не озираючись назад. Відколи вона навчилася так іти, може зрозуміти тільки він. Вона повернеться сюди іще не раз. Але сьогодні вона пішла.
******
Бліде, неяскраве, ще холодне весняне сонце причепилося на самому даху казкового будинку. Що приховують ці дивні створіння? Усі кажуть «химери». Не кожне око здатне побачити і не кожний розум зрозуміти велич і трагічність реальності, що спіткала ці «химери» у його снах.
Полудень. Легкий і сповнений позитивної енергії, з повними грудьми життєдайного повітря, під знайомий скрип дверей, нарешті він вийшов на вулицю. Його «Ковток» майже дві години живив глядачів гумором і неперевершеною акторською майстерністю, але, здавалося, що він сам отримав ковток якогось дорогоцінного позитиву і творчої наснаги. Хотілося підстрибувати від щастя. «Невже це і є щастя?» - думав він, проходячи по алеї маленького скверу навпроти театру. Вже давно він не відчував такої легкості і внутрішнього задоволення та гармонії.
Прохолодний вітер обвівав блідувате щойно вимите від гриму обличчя, а скупе сонце вигравало в теплому рудому волоссі. За звичкою очі пильно оглянули увесь сквер. Її не було. Минуло вже вісім днів, а вона так і не приходила. Чи побачить він її ще колись?.. Хто міг відповісти йому на це запитання? В його уяві враз виник милий мало знайомий образ: русяве волосся, невеселі зелені очі, лимонно-шоколадне морозиво, і невимушений ніжний погляд. Здавалося, що ось-ось він обернеться і знову побачить її, як і тієї суботи, що їхні очі знову потонуть у безодні щирих сердець, як і тієї суботи… Та її не було. Що приховують ті зелені очі? Чому вони так глибоко закралися у його серце? Чому ось уже вісім днів не дають йому спокою? Може, то очі чаклунки, бо тепер щодня він шукає їх у цьому сквері… Серце раптом окутав сумний морок. День починався так вдало… А тепер ковток легкості і прекрасності життя враз кудись зник. Чому її нема?..
******
Кипить бурхливий вир щодення. Життя – мов театр. Тільки там, на сцені, артист владний підкорити собі п’єсу, владний змінити сценарій, а сцени життя повністю заволодівають людьми-акторами, і бідолахам нічого не лишається, як грати свою роль.
Є люди, котрі спроможні у всій драмі і трагічності сьогодення, побачити п’янку велич і неповторність буття. Ці люди здатні помічати красу там, де її не бачить ніхто інший. Вони такі ж, як і всі, тільки очі їхні, глибокі і ясні, видають чистоту і пристрасність сердець.
Майже кожного дня під знайомий скрип дерев’яних дверей виходить із приміщення театру молодий чоловік. Прозорі і мрійливі очі повсякчас шукають у сквері навпроти милий і лагідний образ. Не отримавши з бездонних зелених океанів такого жаданого живильного ковтка, чоловік зникає у навколишній круговерті. Про що ти думаєш зараз?..
І тільки суботнього чи святого недільного дня невеселі зелені очі шукають у сквері його погляду. Не знаходять..., та гарячий руденький образ у серці, ніби на яву.
Чому ми не можемо зустрітися знову? Що заважає потонути у глибині пристрасних прозорих очей, як і тієї суботи?
Вона не знає відповіді на це запитання. Мабуть, так просто має бути. Вони ще довго шукатимуть одне одного у сквері навпроти театру, та сценарій цієї драми написаний уже давно.
Вони щасливі!.. Їхнє щастя – тільки їх мрія. Вони не припиняють шукати прекрасні щирі очі, і весь час знаходять ковток душевного спокою і краплинку життєвої гармонії. Їхнє щастя – у їх пошуку.
Бо тільки шукаючи тебе у вирі спокус і самотності, я здатна відчути усю величність і красу життя без тебе.







Пожаловаться
Комментариев (6)
Отсортировать по дате Вниз
OJ_SS_brothers    30.01.2008, 10:02
Оценка:  0
OJ_SS_brothers
усе прочел, я любопытное!
кусь_за_ухо    30.01.2008, 10:02
Оценка:  0
кусь_за_ухо
но там нету ничего любопытного)
OJ_SS_brothers    30.01.2008, 09:54
Оценка:  0
OJ_SS_brothers
я уже половину прочел!
кусь_за_ухо    30.01.2008, 09:54
Оценка:  0
кусь_за_ухо
а зачем?)
OJ_SS_brothers    30.01.2008, 09:48
Оценка:  0
OJ_SS_brothers
много!
кусь_за_ухо    30.01.2008, 09:48
Оценка:  0
кусь_за_ухо
Я знаю, Виталик) Но там для чтения только начало заметки, а текст можно не читать, все равно никто не поймет ничего...это так, чтобы осталось и было где-нибудь... :)
Реклама
Реклама