Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

колись було від серця)

13 февраля´08 23:28 Просмотров: 266 Комментариев: 0
Вимучила себе.. тобою вимучила…Думала, позбулася цього безглуздя назавжди, як сну кошмарного.. стала над водою, прошепотіла рятівні слова: «куди вода – туди й сон!!!!», бліда, перелякана, хапаючись за ручку крану, немов за вислизаючу нитку свідомості. Але ні… не допомогло…
Бачила тебе сьогодні знову, такий щирий, такий усміхнений, живеш, дихаєш, їси, повнішаєш… невже тобі їсться і спиться, тоді, коли я отак напівісную в цьому потойбіччі?
Вже не можу.. слова плутаються, дивлюся в дзеркало – там мара, лякаюся свого відображення у нічних очицях спітнілого метро, хіба я можу продовжити своє життя… якщо останнє биття його пульсу відчувалося у твоїх доторках.
- Як поживаєш, маєш гарний вигляд. – таке розважливе спілкування, така данина ввічливості, викоханій у тобі разом із тією патологічною прискіпливістю до чистоти вбрання, що мабуть, втолочилося у твою кров, материними руками, які любовно розгладжували кожну рисочку на білосніжних сорочках улюбленого сина.
Хотіла смерті тобі… хотіла, не збрешу, бо ж кому збрехати, коли нікого поруч не лишилося. Подруги махнули рукою – сходиш з розуму - сходь, мама лише плаче, дивлячись на цю затяту самозгубу... не їжджу до неї, дзвінки неприйняті складаю у свої самотні нічні сигарети… чоловіки!!!! ГОСПОДИ, які ж чоловіки, хіба у моєму житті є місце іншому …коли ТИ – випив мене до дна, мов терпке вино із дешевої склянки?!
Хіба я можу тепер дивитися на інших, хіба можу без остраху і якоїсь сороміцької гидливості хапатися за чийсь глибоко чоловічий оцінюючий погляд?! Я боюсь тих поглядів, немов патлатого Бабая, яким бабуся залякувала безліч років назад мою безталанну, безстрашну… до безкінечності довірливу дитячу душу.
…Не дивіться на мене… не треба, не чекайте кокетливих поглядів, таємничої усмішки, прихованого заклику до зваби у моїх очах… ви помиляєтеся, хіба ж це очі?! Ви не бачили ЦІ ОЧІ. Ні, може й бачили, ще пів-вічності тому…у жінки, що летіла, крізь це замучене місто, так, ніби в неї замість тіла, було кришталево чисте повітря, наче вона не вдягала, це тонке, виточене з гінкого верболозу, але цілковито земне тіло, у земну одежу, не фарбувала п’янкі полум’яні губи у блідо-рожевий колір, аби стишити і хоч трохи приховати криваво-червоні відблиски шалених поцілунків. Ви бачили її, хоч вона не бачила нічого і нікого, вона проходила крізь стіни, натовп, прослизала, ледве торкаючись розпеченого асфальту… І у неї були ОЧІ.. Так, так, то були справжні ОЧІ, такі бувають тільки у немовлят і у справді закоханих жінок, світлі - до самої глибини душі і, водночас, темні та бездонні, щоб змогли приховати від допитливих поглядів байдужих заздрісників своє таке живе, таке до тремтіння у пальцях дорогоцінне щастя…
Я кохала так, що ти злякався, не міг не злякатися…сховався в тінь, бо воно пекло тобі, нагадуючи кожної хвилі, що ти не можеш і…НЕ ЗМОЖЕШ, ніколи ТАК кохати… Тобі заказано, наврочено, тебе зчарували чиїсь карі злодійські очі, ще коли ти малим горобеням ніс вродливій золотоокій мамі квіточку з сусідської клумби. Тоді у твоїх очах, було стільки ж безкінечної любові, як і в моїх, коли нашими несамовитими ночами, я вдивлялася, у різьблене обличчя, приймаючи твою метушливу чоловічу душу у своє серце-клітку. І, мабуть, саме тоді…коли ти був беззахисним, бо любив до безтями золотооку жінку-богиню, і зім’ята ромашка у пухких дитячих пальчиках була найдорожчим, найпрекраснішим її подарунком, саме тоді, чужа тьотя із майже чорними очима і розбитою долею…прокляла твоє щире маленьке серце, заказавши йому любити…бодай іще одну мить свого життя.
Я знала це, як знають смертники…з розпачем і смиренністю до невідворотності прийнятого кимсь рішення. Я знала, і все одно летіла у це п’янке одиноке кохання з острахом і щирим захватом, наче та схиблена молода дівчина, що стрибала на наших очах з Кримської кручі у прохолодну і небезпечну воду. Тоді - я затуляла очі і казала, що вона - мабуть, божевільна, а ти сміявся з мого страху…А тепер я розумію, що така сама і ти – моє синьооке море, у яке я стрибнула – з височенної кручі, забувши, про всі страхи на світі.
…Прости мені… я бажала твоєї смерті, як спасіння від переламуючого болю, як сну, що ніяк не йшов у моє захололе ліжко…а потім…схаменулася…Схаменулася, чуєш!!! Коли зрозуміла, що дивлюсь на маленьке щасливе хлопченя, яке несе зім’яту квітку усміхненій мамі…і у мене – карі…карі… майже чорні очі…
Пожаловаться
Комментариев (0)
Реклама
Реклама