Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

мої ессе

10 марта´08 23:03 Просмотров: 305 Комментариев: 0
за ці дні скільки всього в голові з"явилось нового, радісного, незбагненного, неочікуваного, приємного і недуже. шкода, якщо я що-небудь забуду з цього. тож я вирішив записувати сюди свої меморіз...
а потім, коли пройде багато-багато хвилин, я це прочитаю. можливо, навіть комусь... вголос...


- все своє життя ви знаєте, що помрете. чому ви зовсім не засмучені?
- не знаю, мабуть у нас просто не вистачає на це часу. - на питання доводилось відповідати лише мені.
мій гість просто таки був як маленька дитина. все йому треба знати, все я маю пояснювати. мені здавалось, що при зустрічі в мене мало б виникнути безліч питань, на які може відповісти хтось інший, наприклад, мій маленький гість.
- а що ви робите, коли про щось згадуєте?
- ну як це "що"? згадуємо, відтворюємо в своїй голові якісь важливі для себе події.
- ви ж щось робите при цьому. як ви це робите?
- звідки мені знати! - мене він трохи починав дратувати. - просто вміємо і все тут.
- а коли помираєте - теж згадуєте? - він трішки обігнав мене і, махаючи кудлатим хвостиком, зазирнув прямо мені в очі.
- не знаю! - по складах промовив я. - чого ти причепився, а?
мій гість трохи зашарівся. він був сповнений цікавості і нічого не міг із собою вдіяти. ми йшли далі мовчки. я трохи прискорив крок і мій новий знайомий просто чемчикував поряд похнюпивши погляд. ми йшли так хвилини дві, поки йому знов не закортіло щось спитати. я зкосу глянув на нього і перше ж слово застигло в нього на язику. мій новий знайомий виглядав пригнічено. він сподівався не на це. мені стало його навіть трошки шкода.
- я сподівався не на це. - самокритично промовив я. - я думав, що буде якось по-інакшому, але не так. чому ти в мене про все розпитуєш і нічого не розказуєш про себе.
- а тебе це дійсно цікавить?
- от дурко! - я по-дружньому штовхнув його в плече. - ну звісно ж цікавить.
- навіщо ти мене вдарив?
- не бери в голову. скажи, тобі хвіст не заважає?
- о, я так довго чекав поки ти про це запитаєш! - він зрадів. - тобі подобається мій хвіст? я і його можу змінити!
- чекай, що значить "і його"?
мій гість ледь не спіткнувся. він заблимав карими очима і відвернувся.
- що ще ти змінив?
- я не хотів... вибач!..
- що ти змінив?!!
- хочеш померти? - мене це питання абсолютно не налякало. воно сприймалось як просте "жуйку будеш?"
- а ти зможеш щось після цього змінити?
- я тільки це й вмію
світло нікуди не зникало, подих не перехоплювало, і ноги не підкошувались самі. я просто згадав, як колись йшов по цій вулиці сам, ввечері, повертаючись зі шкільної дискотеки. згадав і те, як за кілька метрів звідси мене і мого товариша намагались відлупцювти якісь недоумки, як ми їм наваляли. згадалося, як йшов я цією ж вулицею, але по іншій її стороні, з трояндою на побачення, як відчував себе таким незалежним і самостійним з такою квіткою в руці. ще чомусь згадалося, як колись на байках ми їздили тут мало не щодня, і як мій друг ледь не потрапив під авто. спогадів було так багато, дещо я вже майже забув, дещо пам"ятав, наче воно сталося вчора. і ставало на серці все тепліше й тепліше від кожного спогаду, мене затягувало все глибше.
але я знову повернувся в цей світ, знову стояв зі своїм гостем на тому ж самому місці.
- ми помираємо. - одними губами прошепотів я.
- так, ви всі помрете.
- нема нічого кращого, ніж спогади. особливо ті, давно забуті, які майже стерлися з нашої пам"яті. згадуючи щось ми помираємо, перестаємо існувати в цьому світі. мені завжди не вистачає часу, щоб згадати все до кінця. коли я помру - часу для цього буде скільки завгодно. але поки що я хочу жити, щоб потім було що згадати.
- нарешті ти зрозумів це.
- але мені треба було померти, щоб зрозуміти це. не знаю, що б я без тебе робив!
- хіба тобі потрібен я, щоб померти? повертайся скоріше, ти ж так хочеш жити далі. - величезний блакитний кіт простягнув мені пухнасту лапу.
він прощався. я обійняв м"яке хутро його шиї, він був вище за мене, тож мені довелося трішки стати на носки щоб дотягнутися до нього. мій новий приятель муркотів, наче маленьке кошеня. та мабуть він і був кошеням, тільки здавався великим.
- я тебе не забуду! ніколи!
- я знаю. йди.

швидка забирала ще одного пацієнта. надії н те, що він одужає після падіння з 16 поверху, не було. дихання пропало ще шість хвилин тому, пульс ледь пробивався. шансів у нього не було. та й яке життя може бути в нього після невдалого суїциду? навіть якщо й вижеве, залишиться в нього відбиток цієї події назавжди. і як таке потім згадувати?
Пожаловаться
Комментариев (0)
Реклама