Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

Lacrimoza

9 января´05 19:01 Просмотров: 405 Комментариев: 3
Останнє зітхання. Остання купка землі. Останній віночок вже покладено на невеличкий горбик. Я ховаю своє кохання. Світла йому пам’ять...
Так, настав час і для нього. І поряд з ним я зараз сама. Не вперше, але вже точно востаннє. Та хто ще може бути поряд... Ти? Ні! Це ж я його ховаю! Тобі це непотрібно, Ти б і не зрозумів. А може Ти й досі не розумієш...
А воно померло. Це зрозуміло, цілком... Воно ж і не мало народитися на світ. Ось так нам з Тобою не пощастило... Чи пощастило? Не знаю вже...
Воно було, мабуть, небажаною дитиною. Принаймні, для мене. Коли я зустріла Тебе, я й подумати не могла, чим все закінчиться...
Ось так. Інструкція безпеки для дівчат – ніколи (ніколи!) не озирайтеся назад, ідучи темною пустою вулицею! Я ж могла не озиратися! Могла... А чому цього не зробила?..
Таки озирнулася, й не раз, а навіть тричі. І кожного разу бачила Тебе... Потім виявилося, що й живемо ми поряд, що в Тебе закохалася моя подруга, що Ти... Але це вже не цікаво, це подробиці його життя – мого кохання... А воно вже померло...
Правда, тоді воно ще навіть не жило. Мені ж знадобилося майже півроку, щоб зрозуміти... Ні, не зрозуміти, а сприйняти й змиритися : Ти – частина мого життя. Значна частина, якогось моменту головна... Недовго, бо інакше...
Ось тоді й народилося моє бідолашне тендітне кохання. Перше, тому й зараз так болить... Не треба йому було народжуватися, не треба! Просто в нього не було шансів на життя. Причина? Елементарна – надто ми з Тобою різні. Нам важко було поряд. Добре, але важко. Ми ж ніколи не розуміли один одного. Й розуміти не могли. Я це усвідомлюю.
І завжди ж усвідомлювала! Тому й дивно... Я знала з самого початку, що все закінчиться саме так. Воно й закінчилося, але зараз... Боляче?.. Скоріше, сумно...
Бо зараз я згадую його. Воно навіть маленьке, кілька днів від роду так хотіло жити! Й пережило таке, що інші почуття в багатьох випадках вбиває. Ти ж пам’ятаєш, про що я...
А зараз я сумую. Воно не змогло вижити... Не тому, що світ жорстокий. А тому, що так історично склалося... Воно жило, раділо життю... Усе в нього було добре! Щоправда, недовго, бо сварилися ми часто... Важко нам було, еге ж? Ми його виховували, і навіть час від часу здавалося, що воно буде жити дуже-дуже довго. Як герої казок про „і померли в один день”... Могло з ним, з нами, таке статися? Ні... Але так хотілося вірити! Мені... Бо воно просто хотіло лише жити...
Краплі на пелюстках червоних троянд... Волога на віночках... Дощ? Природа теж плаче? Навіщо? Це ж я ховаю своє кохання! І це мої сльози...
Я не за Тобою плачу, ні! Так я вже розважатися не можу. Я ж не часто плачу взагалі. Мої сльози – його. Я просто згадую, яке воно було радісне час від часу. Ти ж був моєю радістю... Не часто, але був. І це робило його сильнішим. Бідолашну дитинку, кохання таких не схожих людей.
Воно було, мабуть, нервовим. Ти такий... Я? Не знаю, але якоїсь миті твоя улюблена фраза: „Сонечко, не психуй!” – перетворилася на рефрен. Я не психую, я взагалі раніше не вміла цього робити! Ти навчив. Надто гостро я сприймала все, що стосується Тебе... Чому? Сам знаєш, я ж Тебе кохала...
Але й в нього були хвилини абсолютного щастя, хвилини затишку... Я ніколи й ніде не почуваюся спокійною, така вже я є... От лише поряд з Тобою... Абсолютний спокій, абсолютний захист, щось близьке, рідне... Ні. Рідне то вже занадто! Але схоже було...
Та яка різниця, на що воно було схоже? Того вже нема! Й ніколи не буде... Бо нічого в цьому світі не повторюється... А моє кохання вже померло...
Насправді, якщо вже бути чесною, воно мало померти давно. Це ж була хвора дитинка, яку я вперто тримала на штучному живленні, раз за разом витягуючи з того світу. Скільки разів я це робила? Скільки разів ми прощалися назавжди? Шість? Сім? Вісім? І все це – протягом часу лиш трішки більшого від року... Але кожного разу Ти казав, що не можеш без мене... Це ж правда була, я знаю. Сама без Тебе не могла. Друзі дивувалися: як Я – ну дуже горда дитина (а ще егоїстична та з хворобливим самолюбством) це терпіла... Якби мені про мою ж поведінку розповіли ще два роки тому, я б довго й голосно сміялася! А потім – послала. Далеко! А ось Тобі я пробачала все, навіть те, що не пробачаю в принципі. Таке от феноменальне було в мене кохання...
Непогано ми розважилися, не всім це вдається... В передостаннє це було найжахливіше. Тоді я повірила, що це точно кінець. Ми помирали разом. Кохання навіть трималося краще. Настільки було важко, що я навіть використала ні в чому не винну людину. А може й винну. Ніхто ж не просив називати мене дівчиною його мрії. Так мене обзивали двічі. Йому я, за його словами, розбила серце... Ти організував той ж самий діагноз мені... Не дай Боже, хтось зробить це втретє. Страшно уявити, у що це все тоді реалізується...
Але Ти знову повернувся, і я зайнялася реанімацією кохання, якому так в житті не щастило... Витягла, через свій біль, через страждання на справді ж лівого хлопця, але витягла, змогла. І була щаслива ще кілька місяців. А воно вже, мабуть, сподівалося на довге й щасливе життя. Чесно?.. Я теж повірила, що воно таким буде.... Дарма, адже зараз я його ховаю...
Ти його вбив? Можливо... Так може здатися... Але насправді вбила його я. Саме я, і дуже простим способом.
Це ж почалася чергова криза, черговий розрив, чергова істерика без причини. Ні-ні, я пам’ятаю! В усьому винна буваю лише я. Як ж Ти мене видресирував, хтось дуже Тобі не подякує! І знову моє біднесеньке кохання опинилося під крапельницею. Я знала, що могла його витягти, як це робила знов і знов. Ти ж цілком ймовірно можеш знову з’явитися в моєму житті: ось він я – кохайте. І я ж кожного разу погоджувалася...
Осінній вітерець здіймає листя. Я йду й не повертаюся. Я вимкнула штучне живлення мого кохання. Я сама вирішила, що йому так краще. Краще – не жити... Йти вперед, не озиратися... Віддати минуле минулому, а тих, хто не повинен був народитися – світу мрії. Я йду. Я буду повертатися, я буду мовчати поряд з ним, приносити йому квіти. Я буду пам’ятати його. Але не зараз! Лиш тоді, коли я зможу згадувати, щасливі моменти життя мого кохання, а не те, як я його ховала...
Я йду, знаходжу в собі мужність не озиратися... Боляче, сльози, уламочки серця болять як тоді, навесні... Але йду, вибач. Бо якщо не втримаюсь, знаю – залишуся поряд з ним назавжди, нікуди вже від нього не піду. Я так вже не хочу, бо не поминки ж – усе моє подальше життя!..
Пожаловаться
Комментариев (3)
Отсортировать по дате Вниз
Osiris+    04.04.2005, 18:54
Оценка:  0
Osiris+
Украинский ;-(((( Малороссийство. больше половины ( и причем не худшая) speak by Russian, so what are fur..
pva25    10.01.2005, 19:57
Оценка:  0
pva25
Jakscho ce zaraz-to trumajsya...Chas-tvij kraschuj drug.Jakscho ce vzhe munylosya-to jdu dali i ne ozurajsya.
  (аноним)  10.01.2005, 19:57
Оценка:  0
Це нібито минулося. Принаймні, в часовому просторі. Але фантомних болей позбутися важко...
Реклама