Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

На захист Голіафа (герої й антигерої)

9 апреля´08 0:11 Просмотров: 2130 Комментариев: 4
Якби один з титанів італійського ми отецького Відродження Мікеланджело Буонаротті (1475-1564) не любив так хлопців і не зобразив своєю геніальною рукою одного з них голого в мармурі та не назвав його Давидом, ім’я легендарного біблійного царя не було би таким відомим. Врешті той біблійний Давид не був дуже милим, хоч доволі гарним і сильним юнаком, який ще й умів музикувати. Але за своє доволі довге життя наробив дуже багатьом лиха і вчинив чимало гріхів, за які потім жорстоко страждав. Врешті (оскільки він таки був обраний) до нього дійшло, і він, спокутуючи свої гріхи молитвами, написав свої славно звісні псалми вимолюючи в Бога прощення. Але його діти зраджували його, грішили і передчасно вмирали, Бог дарував врешті Давидові життя, але не дав спокою і добра його нащадкам.



Скульптора привабило певне те, що у Давида спочатку просто закохався цар Саул, але потім почав йому заздрити і врешті жорстоко його переслідував, бо не міг домогтися його любові.
А Давида натомість поєднували ніжні взаємини із сином Саула Іонафаном, якого Давид щиро оплакував по його смерті, й навіть в одному із псалмів написав, що любив його більше за всіх жінок (Друга книга царств -1-17).
Однак кар'єра Давида почалась з того, що він став улюбленцем царя. Саулові якось розповіли про юного пастуха, який так грає на лірі, що навіть пташки замовкають. Це був Давид.
Саул звелів знайти цього пастуха і привести його до царського палацу. Виявилось, що Давид справді чудово грав на лірі. Й Саул від цієї музики почав заспокоюватись від марень, які переслідували його ночами. Давид жив у царському палаці. Але далі, коли назріла війна з філістимлянами, Давид викликався на бій з ватажком війська філістимлян, велетнем Голіафом і переміг його. Але переміг Голіафа Давид зовсім не силою, бо той був набагато сильніший, а хитрістю, підступно метнувши в нього камінь із пращі й вбивши його тим каменем.
Але йому було мало, він ще й відтяв власним мечем вбитого Голіафа йому ж голову і став на неї ногою, як переможець.
Філістимляни, вражені, відступили, а Давид повернувся до царського палацу переможцем, за що його невдовзі зненавидів Саул, хоч Давид згодом узяв за дружину одну з Саулових доньок, вочевидь сподіваючись посісти Саулове місце.
Взагалі Давид був ще та сволота. По смерті Саула й Іонафана він став царем і тоді, власне, і наробив купу бід і злочинів.



Чимало митців окрім Мікеланджело бралися до теми Давида і Голіафа, і часто зображали юного героя, який ногою стоїть на відтятій голові бородатого велетня, що мав би бути Голіафом.
Такий, наприклад, Давид - майже «гламурний» юнак (також голий хоч у капелюшку) у Школо Донателло (1386-1466). Це ще до Мікеланджело. Найсправжніший, як на мене, Давид у видатного скульптора, художника й архітектора Джана Лоренцо Берніні (1598-1680).



Бо Берніні творить свого Давида значно міцнішим і дорослішим, ніж його образ в інших митців, хлопцем із дещо грубуватим обличчям сільського пастуха. Деякі дослідники вбачають доволі відчутну схожість образу бернінівського Давида з автопортретом самого художника в молоді роки. Берніні зобразив Давида в ту мить, коли він вигинається, щоби кинути камінь з пращі. От у Давида якраз таке обличчя, яке відповідає його наступній біографії.
Бо флорентійці Донателло і Мікеланджело (його Давид заввишки 5 метрів стоїть перед палацом Веккіо у Флоренції) вочевидь ідеалізували голих пацанів, надаючи їм романтичного фльору.



Врешті ще варто згадати образ Давида у Мікеланджело Караваджо (1573-1610). На картині цього італійця, творчість якого визначають, як початок барокко, бачимо нахабнуватого і вочевидь тупуватого юнака із виразом обличчя, яке одразу нагадує вислів «молодий, а отже - жорстокий», і цей пацан (типу він Давид) тримає в руці відтяту голову Голіафа, в якій легко впізнається портрет самого художника Караваджо.



Може на обличчі цього хлопця і є якась тінь співчуття до мертвого і жалю за здіяним. Але лише тінь і не більше. Отут вже з Давидом все ясно. Начхав оцей Давид і на Голіафа і на кожного, хто ставав на його шляху.
Навіть якщо він колись його любив. Мав Давид, коли вже став царем, багато дружин і наложниць, купу дітей. І вже далеко не юним закохався у дружину відданого йому Урії, одного із найхоробріших і найкращих своїх воєначальників. Давид шукав способу вбити Урію, і врешті-таки знайшов - послав його із загоном у таке місце, де відомо було, що є ворожа засідка. Тобто, на вірну смерть. Бо дружина Урії Вірсавія вже була вагітна від Давида, а Урія давно не був удома, все на війні. Гріх Незабаром мав стати очевидним. І Урія загинув. Потім Давид одружився, попри те, що мав багато інших дружин, ще й з Вірсавією, але це вже був той гріх, якого Господь йому не пробачив.
Але хто сказав, що той Голіаф був поганий і чому? А може, то був великий і добрий дядько, сильний і дужий, якого доля винесла через його силу у чоловіку війська, і який виступив на герць, захищаючи свій народ, своє військо, і зовсім не хотів воювати, і насправді боявся, і тому закувався в лати і мав меча і щита. А в нього попри війну була кохана дружина і діти, яких він дуже любив, і вони гірко оплакували його загибель і проклинали підступність цього виродка Давида. На кілька століть затаврований прокляттями росіян був француз Жорж Дантес, який на дуелі вбив Пушкіна. Я не люблю Пушкіна, який написав антиукраїнську «Полтаву», хоч він і геній російської мови, і, власне, з його творчості бере початок сучасна російська літературна мова. Але взагалі, як згадували його сучасники, Пушкін з дитинства мав непередбачений препаскудний характер. Про це свідчать, зокрема, спогади, зібрані в книзі В. Вересаєва «Вокруг Пушкина». Його дуже маленький зріст творив у ньому гору комплексів і шалену потребу самоствердження. На період дуелі з Дантесом він вже посилав двадцять викликів на дуель, які з різних причин не відбулися.


Дантес був високий, світлочубий, дуже гарний і високо освічений дотепний молодий чоловік, якого свого часу всиновив нідерландський посол в Росії барон Геккерен. Існували різні плітки щодо взаємин Геккерена і Дантеса, але Дантес був зачарований дружиною Пушкіна Наталією Гончаровою і виявляв їй виразні знаки уваги. Пушкіна це так вкурвлювало, що він послав Дантесові виклик на дуель. Але Дантес тим часом вирішив одружитись із сестрою Наталії Гончарової Єкатериною Гончаровою - і Пушкін дуель відмінив. Але довго знести присутність красеня Жоржа Дантеса біля своєї родини він не міг. Пушкін шукав причини відкинути Дантеса назавжди. Причина появилась. Читаємо в щоденниках



Пушкіна: «О том, что Дантес предается содомскому греху, стало известно в свете мне первому, и я с радостью сделал эту новость достоянием общества. Узнал я об этом от девок из борделя, в который он захаживал». Пушкін пише листа Геккерену, де обливає його і Дантеса брудом і відмовляє їм від свого дому. Результат сподіваний - Дантес викликає Пушкіна на дуель. Далі - Дантес легко поранений в руку, Пушкін також поранений, але він згодом помирає.
Після того Дантес з Єкатериною Гончаровою виїхали з Росії у Францію. Єкатерина Гончарова була дуже закохана в Дантеса до кінця життя, і спершу народила йому трьох доньок і останнього - сина, при народженні якого померла.
Дантес більше не одружувався. Він знову зблизився з Геккереном, який пішов у відставку і жив у Франції до кінця життя. Дантес помер у 83 роки. Гекксрен - у 93.
Хто ж насправді Дантес? Герой чи ні? Адже він переміг того, хто його образив і зганьбив перед світом. І якби це не був Пушкін, усім було би наплювати на цю дуель.
То, може, Дантес таки Голіаф, який випадково забив підступного і злого Давида?
Так чи інакше, а виходить, що герой - це вбивця? Чи це справді герой? І хто такий герой у споконвічному значенні цього слова. І тут виникає парадокс, який мені здається цілком закономірним. У давньогрецькій мові слово «герой» означає «захисник», «оборонець», «вартовий», навіть у санскриті є схоже слово, яке означає «той, що стоїть постійно на варті». За радянських часів слово «герой» набирало особливо зловісного значення. Маленька потвора, яка донесла на свого батька, Павлик Морозов, канонізований комуністичною ідеологією, ніколи не був піонером, просто мале гівно, яке донесло на батька з образи за маму, бо батько щойно одружився з іншою жінкою. Батька засудили. Він відбув три роки на Біломорканалі і повернувся до села з орденом за високі показники на будівництві. За новішими даними (сайт «Известия» 12.12.2000 р.) вбили Павлика і його дев'ятирічного брата Федора енкаведисти (відомо, хто конкретно), щоби мати можливість викликати терор на місцевих жителів. Діда, старшого двоюрідного брата, хрещеного батька і дядька Павлика Морозова, енкаведисти відвели до лісу, звеліли викопати яму, роздягли догола і розстріляли.
Страшно думати про таку канонізацію героя, і про такого героя. Хто насправді герой?
Герой той, хто переміг себе, хто ставив ідею шляхетну і гуманну вище за власне життя. Наприклад, Че Гевара. Найбільший герой - Христос, який віддав своє життя за інших (Страсті господні). І що би хто не казав - це найвище - смерть задля спокутування гріхів інших.
А не Давид.
Один мій знайомий, російський поет, написав: «Все ругают мандавошек, а мне жалко этих крошек». Мені завжди було шкода Голіафа.

Юрко Покальчук
Мне нравится! Понравилось: 7
Пожаловаться
Комментариев (4)
Отсортировать по дате Вниз
Ая2008    11.04.2008, 16:59
Оценка:  +2
Ая2008
А мне хочется закончить словами Пушкина
Веленью божию, о муза, будь послушна,
обиды не страшась , не требуя венца,
хвалу и клевету приемли равнодушно
и не оспаривай глупца.
Ая2008    11.04.2008, 16:55
Оценка:  +2
Ая2008
Когда я читаю стихи Пушкина, моя душа трепещет в унисон его чувствам и замирает от восторга. И мне нет дела до других, которые видели в нем, в первую очередь, "препаскудную африканскую обезьяну." История все расставила на свои места! Он был, есть и будет всегда. А Дантес, каким бы прекрасно воспитанным ни был, навсегда останется убийцей Поэта.Кстати, о дуэли. их первая дуэль не состоялась, а Геккерен тайно и срочно заказал тонкую, пуленепробиваемую кольчугу, которая была готова через 2 месяца. Пушкин был превосходный стрелок.И, если бы он попал в пуговицу, на груди Дантеса осталось бы заметное повреждение(данные баллистиков). Но, доктор зафиксировал только легкое ранение руки от рикошета. Выводы напрашиваются сами!
Ая2008    11.04.2008, 16:42
Оценка:  +2
Ая2008
Вообще-то, хочется назвать эту статью пасквилем.Где автор, вроде бы, преследуя благую цель, защищая "униженных и оскорбленных", делает это своеобразными методами. По принципу "чем ночь черней, тем ярче звезды", а попросту поливает грязью "обидчиков". Вспоминается притча про Христа и грешницу и Его слова:"Кто без греха, тот пусть бросит камень первым".И не нашлось такого. У каждого человека есть свои достоинства и недостатки. Но, вот вопрос, что ты ищешь в людях? А увидишь, соответственно, то , что ищешь!
Когда я смотрю на Давида Микельанджело, я восхищаюсь работой мастера, который сумел увидеть и так здорово передать красоту человеческого тела!
тыква    09.04.2008, 21:38
Оценка:  +2
тыква
щодо стосунків Пушкіна та Дантеса є у Михайла Велера в "Легендах Невського проспекту" чудова історія, та в мемуарах Анни Керн теж багатенько можна довідатись...
щодо Давіда - так Біблія достатнє джерело його характеру: гидотою був, гидотою помер. Але завдяки Мікелянджело в нас є чудовий зразок чоловічої постави :01:
Реклама