Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

4-10

23 июня´08 23:11 Просмотров: 555 Комментариев: 0
4. Поняття і види сімейних правовідносин, їх суб’єкти
Норми сімейного права регулюють різні види сімейних відно¬син, унаслідок чого останні набувають якостей правовідносин, тобто відносин, які врегульовані нормами сімейного права. В сі¬мейно-правовій літературі традиційним є широке розуміння по¬няття «сімейні правовідносини». Воно включає: а) правовідноси¬ни між членами сім'ї (внутрішні сімейні правовідносини); б) пра¬вовідносини, які визнаються сімейними, хоча вони виникають за межами сім'ї (зовнішні сімейні правовідносини).
Внутрішніми сімейними правовідносинами вважаються ті, що виникають між членами однієї сім'ї, наприклад, відносини між подружжям, батьками та дітьми, які проживають однією сім'єю, пов'язані спільним побутом та взаємними правами та обов'язка¬ми. Зовнішніми можна вважати правовідносини між особами, які складали сім'ю раніше, або взагалі не були членами однієї сім'ї, однак пов'язані такими правами та обов'язками, які за своєю сут¬тю є сімейними. Це аліментні правовідносини колишнього по¬дружжя, правовідносини між дитиною та одним із батьків, з яким дитина разом ніколи не проживала, правовідносини між онуками та бабою, дідом, які не проживають разом, тощо. З цього видно, що сімейними в повному розумінні можна назвати лише першу групу правовідносин — правовідносини членів сім'ї. Відносини, які виникають за межами сім'ї, можна вважати сімейними пев¬ною мірою умовно.
Така класифікація сімейних правовідносин викликає не¬обхідність визначення поняття «сім'я». Це питання належить до числа вкрай дискусійних. Слово «сім'я» походить від слова «сьемь», що означає «робітник, слуга, домочадец». Таким чином, у первісному розумінні сім'я, це коло осіб, які визначаються як робітники, слуги та домочадці, тобто особи, пов'язані певними економічними зв'язками. Сучасне розуміння поняття сім'ї є більш складним і неоднозначним. Це пояснюється тим, що сім'я як соціальне явище має різноманітні прояви свого існування. У зв'язку з цим категорія сім'ї використовується різни¬ми науками — соціологією, демографією, психологією тощо. У праві існують свої підходи щодо розуміння сім'ї та сімейних відно¬син. Це пояснюється тим, що сімейні відносини потребують пев¬ного правового опосередкування, відповідної юридичної «оболон¬ки». Саме в цьому сенсі категорія «сім'я» набуває юридичного значення і використовується в праві.
Сімейне законодавство ніколи не містило поняття сім'ї. Ця обставина не була випадковою і не означала прогалини в законодавстві. В літературі правильно зазначається, що «законо¬давець не тільки не прагне до того, щоб розкрити поняття сім'ї, але і свідомо намагається відійти від надмірної формалізації цьо¬го поняття. У зв'язку з конкретними пи¬таннями, які поставали в практиці, Конституційний Суд України 3.06.1999 р. прийняв рішення про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї». На думку Конституційного Суду, визначити єдине поняття «член сім'ї», яке б мало застосовуватися в праві, неможливо, бо кожна галузь права тлумачить це поняття по-своє¬му, підкреслюючи ті чи інші ознаки сім'ї, які набувають певного значення для тих чи інших відносин. Зрозуміло, що різне тлума¬чення поняття «член сім'ї» не дає підстав для розробки єдиного поняття сім'ї в праві.
Разом із тим, у новому СК вперше зроблена спроба дати ле¬гальне визначення сім'ї (ст. З СК). На жаль, її важко визнати вда¬лою. Можна погодитися з висловленою в літературі думкою, що насправді в СК визначається не поняття сім'ї, а коло осіб, які до неї входять, — членів сім'ї. Що ж до визначення сім'ї, то в законі лише сказано, що сім'я є первинним та основним осередком сус¬пільства (ч. 1 ст. З СК). Законодавець уникає основного визна¬чення сім'ї, і це не випадково. Новий СК визначає сім'ю як первинний та основний осередок суспільства (ч. 1 ст. З СК). Таке визначення не є правовим, воно вирішує лише питання щодо місця та значен¬ня сім'ї в суспільстві. Тому в науковому плані, з урахуванням ст. З СК, можна вважати, що сім'я — це об'єднання осіб, пов'язаних між собою спільністю проживання, побуту та взаємними правами і обов'язками.
Щодо такої ознаки сім'ї, як спільне проживання осіб, які її складають, закон містить деякі винятки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, ро¬ботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина нале¬жить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не прожи¬ває. Втім, спільне проживання членів сім'ї є найбільш типовою та наочною ознакою сімейної спільноти. Спільний побут членів сім'ї має різноманітні види свого прояву — спільне ведення господар¬ства, відпочинок, спілкування тощо. Членів сім'ї пов'язують та¬кож взаємні права та обов'язки. Ця ознака є найбільш вагомою для юридичного визначення сім'ї. Члени сім'ї мають комплекс взаємних особистих та майнових прав та обов'язків. Так, батьки зобов'язані виховувати своїх дітей, захищати та представляти їхні інтереси перед третіми особами. Крім того, вони зобов'язані утри¬мувати дітей та забезпечувати матеріальні умови їх життя. Комплекс взаємних прав та обов'язків пов'язує також подружжя, усиновлювачів та усиновителів, інших членів сім'ї.
Підставами виникнення сім'ї є шлюб, кровне споріднення осіб, усиновлення, а також інші підстави, які не заборонені законом, і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. З СК). На відміну від Кодексу про шлюб та сім'ю України новий СК не містить вичерпного переліку підстав виникнення сім'ї. Тому сім'ю складають не тільки особи, які, наприклад, зареєстрували шлюб, а й ті, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу (фактичне подружжя). Таким чином, до членів сім'ї в першу чер¬гу належать подружжя, батьки і діти, які за загальним правилом складають ядро сімейного союзу. Подальше коло членів сім'ї може варіюватися залежно від конкретних обставин, починаючи від найближчих кровних родичів (висхідних, низхідних і бічних ліній спорідненості) і закінчуючи особами, які спільно проживають в одному будинку («під одним дахом») як члени сім'ї.
Сімейні правовідносини мають спеціальні та загальні ознаки. Спеціальними ознаками є ті, що характерні саме для сімейних пра¬вовідносин, і певною мірою виділяють їх серед інших цивільних правовідносин. Загальні ознаки, навпаки, характеризують спільні риси, які притаманні усім цивільним правовідносинам. Ознака¬ми, які притаманні сімейним правовідносинам (спеціальні озна¬ки) є: спеціальний суб'єктний склад (суб'єктами сімейних право¬відносин можуть бути тільки фізичні особи); своєрідність юри¬дичних фактів, які породжують сімейні правовідносини (шлюб, спорідненість, материнство, батьківство тощо); тривалість існу¬вання (сімейні відносини, як правило, є тривалими за часом); інди¬відуалізація учасників і неможливість передачі прав та обов'язків іншим особам; особисто-довірчий характер відносин.
До загальних ознак, тобто тих, що притаманні усім цивіль¬ним, у тому числі і сімейним правовідносинам, належать: рівність учасників правовідносин; автономія їх волі; майнова са¬мостійність.
Сімейні правовідносини, як і будь-які інші цивільні право¬відносини, виникають між особами, які є рівними між собою. Вони не є відносинами влади і підкори, які притаманні, наприклад, пра¬вовідносинам адміністративним. Навіть коли йдеться про відно¬сини між батьками та дітьми, то вертикаль стосунків не виникає. Батьки не мають владних повноважень стосовно дитини. В своє¬му ставленні до дитини вони зобов'язані виходити з того, що перед ними особа, яка має свої власні права та інтереси. Більше того, дитина має право на підвищений захист своїх прав навіть і проти своїх батьків, коли ті виконують свої батьківські обов'язки неналежним чином. В юридичному сенсі правовідносини батьків і дітей - правовідносини горизонтальні, відносини рівних сторін. У цивілістиці поставало питання: рівність сторін є ознакою відносин, що регулюються, чи вона є ознакою методу правового регулювання, тобто засобу, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини? З цього приводу висловлюються різні думки. Напр, М. Д. Єгоров вважає, що рівноправність це ознака методу правового регулювання. Він, зокрема, зазначає: «Якщо визнати, що сторона суспільних відносин, які входять до предмету цивільного права, знаходиться в рівному становищі і без правового регулювання, то стає безглуздим саме правове регулювання вказаних відносин методом рівноправ'я...»5. Таке пояснення не виглядає переконливим. Рівність сторін — це, в першу чергу, природна риса самих відносин, які регулюються. Якщо певні відно¬сини за своєю природою є відносинами рівних осіб, то право може лише закріпити таке становище, перевести його на мову юридич¬них термінів, створити відповідні механізми юридичного захисту і не більше. Зміст законодавчих норм визначається сутністю відно¬син, які регулюються, а не навпаки. Якщо норми закону моделю¬ються без урахування природи відносин, які регулюються, то їх ефективність буде невеликою. Тому рівність сторін, у першу чер¬гу, може розглядатися як ознака саме відносин, що регулюються сімейним правом. Знаходячи свій відбиток у правових нормах, рівність сторін набуває юридичного закріплення і визначає сутність правового регулювання сімейних відносин, тих юридич¬них засобів, які залучаються до їх регулювання.
Кожен учасник сімейних відносин розглядається як особа, яка має відповідну майнову самостійність, власні майнові права, незалежно від свого віку та обсягу дієздатності. Завжди можна конкретно визначити, яке саме майно належить тому чи іншому учаснику сімейних відносин на праві власності або володіння, обтяжене воно боргами чи ні, які майнові права та обов'язки має особа щодо інших осіб тощо. Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої майнові права безпосередньо або за допомогою інших осіб, що не змінює основної концепції, відповідно до якої кожен учасник сімейних відносин має майнову самостійність.
Ще однією ознакою сімейних правовідносин є автономія волі їх учасників. Кожна особа в сімейному праві визначається як ок¬ремий суб'єкт права незалежно від свого віку та здатності здійсню¬вати свої права власними діями. Саме тому відповідно до ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини, яка була прийнята ООН 20.11.1989 р., дитина реєструється відразу після народження і з цього моменту набуває своїх прав. Інша справа, яким чином визначається воля дитини. Зрозуміло, шо вольові якості людини формуються не з моменту народження і потребують певного часу. З урахуванням цього природного факту, в праві існує чимало спеціальних ме¬ханізмів, які дають змогу, з одного боку, розглядати дитину як окрему вольову «одиницю», аз іншого — передати право форму¬лювати та визначати цю волю іншим особам, які за своїми при¬родними якостями здатні це робити — батькам, усиновлювачам, опікунам, піклувальникам тощо. Ці особи завжди мають діяти так, як би діяла сама особа, здійснюючи свою власну вольову поведін¬ку у власних інтересах.
За своєю природою відносини, що складають предмет сімей¬ного права, поділяються на два види: а) особисті та б) майнові. Відомо, що такий поділ є традиційним для цивільного права в ціло¬му і є основною класифікацією цивільно-правових відносин. Не є винятком і сімейні правовідносини. Норми права регулюють особисті відносини, які виникають, наприклад, між подружжям щодо зміни прізвища при реєстрації шлюбу, вирішення усіх пи¬тань життя сім'ї, між батьками та дітьми щодо виховання дитини, між іншими родичами та дітьми стосовно спілкування тощо. Май¬нові правовідносини виникають щодо спільного та роздільного майна подружжя, батьків та дітей, управління та розпорядження майном, взаємного утримання членів сім'ї та інших родичів тощо.
У сімейній літературі радянського періоду протягом деся¬тиріч жваво обговорювалося питання щодо співвідношення осо¬бистих та майнових правовідносин у сім'ї. Причому, це питан¬ня не було з числа абстрактних. Визначення місця особистих та майнових правовідносин у своєрідній ієрархії сімейних відно¬син було чи не найважливішим аргументом у спорі щодо само¬стійності або несамостійності сімейного права. Протягом три¬валого часу в сімейно-правовій науці вважалося, що домінуюче положення в сім'ї займають особисто-правові зв'язки. Майновим відносинам відводилася другорядна роль, їх зворотний вплив на стан особистих внутрішньосімейних стосунків прак¬тично ігнорувався. Д. М. Генкін, наприклад, зазначав, що осо¬бисті взаємовідносини членів сім'ї є основними, у зв'язку з цим майнові відносини у сім'ї в більшості випадків регулюються пра¬вом інакше, ніж майнові відносини цивільного права. Тому, якщо за буржуазними системами сімейне право є частиною цивільно¬го права, то в СРСР воно становило окрему галузь права1. Прав¬да, існувала й інша точка зору, згідно з якою недооцінка значен¬ня майнових відносин у сім'ї є невиправданою, бо проблеми сімейного права не можуть бути вирішені у разі відриву особис¬тих та майнових сімейних відносин2.
Останнім часом майнові відносини в сім'ї дістали значного розвитку. Цьому сприяє відміна багатьох заборон щодо кола об'єктів права приватної власності, розширення договірної ініціа¬тиви учасників сімейних відносин. Разом із тим, це не може роз¬глядатися як зміна самої сутності сім'ї, зменшення значення емо¬ційних та особистих зв'язків її членів. Інша справа, що більшість особистих сімейних відносин (на відміну від майнових) не є пред¬метом права. Тому розширення правового регулювання майно¬вих відносин у сім'ї не означає автоматичного звуження кола осо¬бистих відносин та зменшення їх значення в сімейному житті. Сьогодні, як і раніше, ці відносини просто знаходяться за межами правового впливу. Можна зазначити, що новий СК містить цілу низку статей, які закріплюють особисті немайнові права учасників сімейних відносин — право подружжя на повагу до своєї індиві¬дуальності, право на фізичний та духовний розвиток, право на розподіл обов'язків у сім'ї тощо. Ці правила не є правовими, вони мають характер моральних, а не юридичних норм. У СК вони знай¬шли своє закріплення скоріш як певні ціннісні орієнтири.
З точки зору визначеності у правовідношенні зобов'язаної осо¬би сімейні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютними є такі сімейні правовідносини, у яких фігура зобо¬в'язаної особи є невизначеною. Наприклад, подружжю на праві власності належить певне майно. Усі інші особи не мають правапорушувати право власності подружжя. Таким чином, особа, яка має обов'язок утримуватися від порушення права власності по¬дружжя, заздалегідь не визначена. Такий обов'язок покладається на будь-яку особу, яка в той чи інший спосіб стикається з майном подружжя. Правовідносини такого типу називаються абсолютни¬ми. Відносні правовідносини виникають у випадках, коли обидві сторони сімейного правовідношення є чітко визначеними. На¬приклад, один з подружжя, який є непрацездатним і нужденним, має право на отримання аліментів від іншого з подружжя, якщо той може таке утримання надати. З цього видно, що зобов'язана особа — другий з подружжя, є чітко визначеною особою.
Для сімейних правовідносин характерним є їх складний ха¬рактер, коли абсолютні та відносні правовідносини дуже тісно пов'язані між собою та існують, так би мовити, паралельно. На¬приклад, правовідносини між чоловіком і жінкою щодо їх спільного майна є відносними, бо обидві сторони правовідно¬син є чітко визначеними, кожен із подружжя зобов'язаний во¬лодіти, користуватися та розпоряджатися спільним майном, не порушуючи прав іншого з подружжя. У той же час щодо усіх тре¬тіх осіб подружжя виступає як єдиний власник, управомочена особа, якій протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб. У цьому сенсі правовідносини власності подружжя мають абсолют¬ний характер.

6. Здійснення сімейних прав

Учасники сімейних правовідносин мають різноманітні осо¬бисті та майнові права й обов'язки. Суб'єктивне сімейне пра¬во — це гарантована правом і законом міра можливої або дозво¬леної поведінки учасника сімейних відносин. Здійснення сімей¬них прав — це процес задоволення особою своїх матеріальних та духовних потреб на підставі юридичних можливостей, які вона має. Реалізація сімейних прав може відбуватися фактичними або юридичними способами. Наприклад, члени сім'ї володіють та ко¬ристуються майном, яке належить їм на праві спільної власності. В цьому випадку вони здійснюють свої майнові права безпосе¬редньо, тобто фактичними способами. В деяких випадках здій¬снення сімейних прав потребує застосування певних правових механізмів. Так, учасники сімейних правовідносин укладають між собою або з третіми особами різного роду правочини щодо розпорядження своїм майном, представляють інтереси інших членів сім'ї у суді, органах опіки та піклування тощо.
Учасниками багатьох сімейних правовідносин є неповнолітні або непрацездатні члени сім'ї. Тому законодавство передбачає спеціальні юридичні засоби, що спрямовані на забезпечення їх прав та інтересів. Відповідно до ч. 2, 3 ст. 14 СК, якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійсню¬вати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника. Сімейні права не¬дієздатної особи здійснює її опікун.
Особливі правила встановлені для неповнолітніх осіб, які самі є батьками дитини. Хоча неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно (ч. 1 ст. 156 СК), закон дає додаткові га¬рантії щодо забезпечення їх прав. Відповідно до ст. 16 СК, якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов'язані надавати йому допо¬могу у здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківсь¬ких обов'язків.
Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої сімейні права вільно, на власний розсуд, не порушуючи при цьому права, свободи та інтереси інших осіб і інших учасників сімейних правовідносин. Особа може не здійснювати свого сімей¬ного права. Таке нездійснення не тягне за собою припинення та¬кого права, воно продовжує існувати в нереалізованому стані. Наприклад, той з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, може не звертатися до другого з подруж¬жя з вимогою про надання утримання, хоча і має на це право.
Права учасників сімейних правовідносин можуть бути припи¬нені або обмежені строком. Наприклад, один з подружжя, який є непрацездатним, за наявності усіх необхідних підстав набуває пра¬ва на утримання, яке зобов'язаний йому надати другий з подруж¬жя. Разом із тим, вказане право може бути припинене у випадках, передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 82 СК право одного з подружжя на утримання припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу.
Учасники сімейних правовідносин за власною волею вправі припинити свої права. В першу чергу це стосується тих прав, які мають майновий характер. Наприклад, за шлюбним договором та чи інша річ, що належить на праві власності одному з подружжя (за винятками, встановленими ч. 5 ст. 93 СК), може передаватися у власність другого з подружжя. Таким чином, майнове право одного з подружжя припиняється, натомість виникає право влас¬ності у другого з подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 190 СК той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (квартиру тощо).
Сімейні права тісно пов'язані із сімейними обов'язками. Суб'єк¬тивний сімейний обов'язок — це вид і міра належної поведінки особи. Свої обов'язки учасники сімейних відносин здійснюють різними шляхами. Переважно — шляхом здійснення активних дій: батьки зобов'язані виховувати та утримувати свою дитину; один із подружжя за певних умов зобов'язаний надати утриман¬ня другому з подружжя; патронатний вихователь зобов'язаний за¬безпечити дитину житлом, одягом, харчуванням та створити їй умови для навчання та розвитку. У деяких випадках виконання сімейних обов'язків, навпаки, полягає в утриманні активних дій. Наприклад, опікун не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами; той із батьків, з яким проживає дитина, не вправі чинити перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у вихованні дитини тощо.

7. Поняття та умови реєстрації шлюбу

Шлюб - один із найдавніших правових інститутів, що пояс¬нює існування на сьогодні різних теорій визначення його право¬вої природи. Основними з них у науці сімейного права прийнято вважати такі: шлюб — це договір; шлюб — це таїнство; шлюб — одночасно і таїнство і договір3; шлюб - інститут особливого роду.
Відповідно до ст. 21 СК, яка вперше дає поняття шлюбу, шлюб — це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у дер¬жавному органі реєстрації актів цивільного стану (далі — РАЦС). Виходячи з того, що будь-яке правове поняття повинне містити достатню сукупність ознак, наявність яких давала б змо¬гу розкрити його правову сутність, наведене поняття носить суто формальний характер. Аналіз його дає змогу дійти висновку, що існують наступні ознаки шлюбу:
а) це союз жінки та чоловіка. Це — фізіологічна ознака, бо СК дозволяє укладати шлюб тільки між особами різної статі, а звідси створення союзу двома жінками або двома чоловіками не тягне за собою виникнення у них прав та обов'язків подружжя;
б) це не просто союз жінки та чоловіка, а саме сімейний союз, що припускає спільне проживання і не тільки в фізичному сенсі, а й моральному, тобто спільний побут, взаємні права та обов'яз¬ки (ч. 2 ст. З СК);
в) це союз, який зареєстрований у державному органі РАЦС. Дана ознака конститутивна, бо передбачає обов'язковість державної реєстрації такого союзу, необхідність утілення його у встановлену форму, яка може мати тільки громадянський (світський), а не релігійний характер. Звідси витікає, що коли жінка та чоловік проживають однією сім'єю без державної реєст¬рації шлюбу, в них не виникає прав і обов'язків подружжя, хоча сімейний союз існує. Не змінює цього положення навіть і той факт, що вони укладають певний шлюбний обряд за звичаями тієї чи іншої народності, або шлюбний релігійний обряд (вінчання)3. Хоча у випадках, передбачених законом, шлюбу, що укладений за релігійним обрядом, надається юридичне значення. Це стосуєть¬ся шлюбів, що укладені за релігійними обрядами до створення або відновлення державних органів РАЦС (ч. 2 і ч. З ст. 21 СК).
Але чи можна вважати, що наведене поняття шлюбу розкри¬ває правову природу цього особливого правового інституту? В сучасній навчальній літературі є дві протилежні точки зору на цю проблему. Одні правники, наприклад, І. О. Дзера, вважають, що таке визначення хоча і не розкриває повною мірою зміст цього поняття, але дає його в тих межах, в яких відносини шлюбу підда¬ються регламентації сімейно-правовими нормами. Інші ж, зок¬рема, Ю. С. Червоний, не вважають це поняття вичерпним з пра¬вової точки зору і пропонують своє визначення, а саме: шлюб — це вільний, добровільний союз рівноправних жінки і чоловіка, спрямований на створення сім'ї, укладений з дотриманням умов і форми, встановлених законом, і той, що породжує взаємні права і обов'язки подружжя. Вважаємо, що слід погодитися з правниками, які поділяють першу точку зору. Поняття, що пропонує Ю. С. Червоний, по суті, нічого не міняє, бо він вводить до ознак шлюбу одну з умов його укладення — добровільність, а також оз¬наку, що характерна для вже існуючих шлюбних правовідносин, а саме право кожного з подружжя на особисту свободу (вільність), включаючи і право на припинення самих шлюбних відносин. Що ж стосується уточнення, що шлюб — це союз, який породжує певні права, то термін «сімейний союз», що дається в легальному по¬нятті, містить у собі й спрямованість на створення сім'ї, й поро¬дження прав і обов'язків подружжя.
Умови укладення шлюбу
Під умовами укладення шлюбу слід розуміти обставини, на¬явність яких необхідна для того, щоб шлюб мав юридичну
силур. В теорії сімейного права розрізняють позитивні та нега¬тивні умови укладення шлюбу. Наявність позитивних дає мож¬ливість укладення шлюбу, що ж стосується негативних, то саме їх відсутність дає таку можливість.
До позитивних умов СК відносить:
— досягнення шлюбного віку (ст. 22 СК). Відповідно до ст. 23 СК право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку. СК, як і КпШС, встановлює особливе шлюбне повноліття тільки для жінок. Відповідно до ч. 1 ст. 22 шлюбний вік для жінки встанов¬люється у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років. Вста¬новлення шлюбного віку пояснюється не тільки тим, що особа, яка прагне зареєструвати шлюб, повинна досягти статевої зрілості, а це пов'язується з завершенням фізичного росту організму, а та¬кож і тим, що особа має досягти відповідного стану психічного, розумового, морального та соціального розвитку. Досягнення шлюбного віку повинно відбутися на день реєстрації шлюбу, а це означає, що подати заяву може і особа, яка ще не досягла шлюб¬ного віку, але досягне його не пізніше, як протягом одного місяця з дня подачі заяви.
СК передбачає можливість надання права на шлюб особі, яка ще не досягла шлюбного віку. Так, відповідно до ч. 2 ст. 23 за зая¬вою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано таке право, якщо буде встановлено, що це відпо¬відає її інтересам. У зв'язку з цим 3. В. Ромовська вважає, що та¬ким чином запроваджена відносно нова правова категорія «на¬дання права на шлюб» особі, яка не досягла шлюбного віку, інші ж правники, зокрема Ю. С. Червоний, наполягають, що, як і в ч. 2 ст. 16 КЗпШС у ч. 2 ст. 23 СК мова йде про зниження шлюбного віку. Вважаємо, що слід погодитися з тим, що йдеться саме про надання права на шлюб неповнолітній особі, бо щодо неї не вирі¬шується питання про зниження шлюбного віку. їй лише надаєть¬ся право на шлюб, якщо буде встановлено, що таким чином захи¬щаються її інтереси. Але за яких обставин може бути прийняте судове рішення? Виходячи з указаної норми, можна дійти вис¬новку, що це можливо у будь-яких випадках, якщо буде доказано, що надання права на шлюб відповідає інтересам неповнолітньої особи (фактичне утворення сім'ї, вагітність, народження дитини, тяжке захворювання тощо). З такою заявою може звернутися до суду лише особа, яка досягла чотирнадцяти років. Суд розглядає заяву за правилами окремого провадження, повідомивши про це батьків і піклувальників неповнолітньої особи.
СК не встановлює ні різниці у віці між особами, що бажають зареєструвати шлюб, ні віку, по досягненні якого особа вже не може одружитися. У дореволюційному законодавстві право на шлюб втрачала людина, яка досягала віку 80 років, незалежно від статі2;
— добровільність шлюбу (ст. 24 СК). Це означає, що шлюб ґрун¬тується на вільній згоді жінки та чоловіка, примушення їх до ук¬ладення шлюбу не допускається. Діяти вільно може лише дієздат¬на особа, тобто та, яка усвідомлює значення своїх дій та може ке¬рувати ними. Виходячи з цього, недієздатна особа, а також особа, що формально була дієздатною, але на момент реєстрації шлюбу страждала на тяжкий психічний розлад, перебувала у стані алко¬гольного, токсичного, наркотичного сп'яніння, в результаті чого не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, не має права на укладення шлюбу.


8. Обставини, що перешкоджають вступ до шлюбу

До негативних умов СК відносить:
— перебування хоча б однієї з сторін в іншому зареєстрованому шлюбі. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному зареєстрованому у відповідних органах шлюбі, а право на повторний шлюб виникає в кожного з них лише після припинен¬ня попереднього шлюбу (ст. 25 СК). Дана заборона відповідає принципу моногамії і належить до абсолютної заборони, тобто ніза яких умов цей шлюб не може бути дійсним. Слід зазначити, що сучасне сімейне законодавство не містить заборони на вступ до наступного шлюбу за чисельністю його попередніх укладень;
— знаходження жінки та чоловіка між собою у родинних зв'яз¬ках прямої та в деяких випадках побічної (бокової) лінії споріднен¬ня та відносинах, що прирівнюються до родинних. Так, відповідно до ст. 26 СК не допускається укладення шлюбу: між родичами прямої лінії споріднення; між рідними (повнорідними* інеповнорід-ними2) братами і сестрами; між двоюрідними братами і сестра¬ми; між рідними тіткою, дядьком і племінником, племінницею; між усиновлювачем і усиновленим; між дітьми, що були усиновлені усиновлювачем.
Заборону реєстрації шлюбів у цих випадках можна поділити на заборону абсолютну і заборону відносну3. Заборона абсолютна характерна для шлюбів між родичами прямої лінії споріднення. Родичами прямої лінії споріднення визнаються особи, які похо¬дять один від одного - батьки і діти, онуки і баба, дід тощо. Абсо¬лютною є також і заборона шлюбів між деякими з родичів побічної лінії споріднення, тобто тими, хто має спільного предка, а саме заборона шлюбів між рідними (повнорідними і неповнорідними) братами і сестрами. До побічної лінії споріднення відносять та¬кож і двоюрідних братів і сестер, тіток і дядьків тощо.
Закон забороняє укладення шлюбів між двоюрідними брата¬ми і сестрами; між рідними тіткою, дядьком і племінником, пле¬мінницею, але ця заборона відносна. Заборона укладення шлюбів між родичами прямої і побічної лінії споріднення має як соціаль¬но-етичні, так і фізіологічні передумови.
Закон забороняє укладення шлюбів між усиновлювачем і уси¬новленим та між дітьми, що були усиновлені усиновлювачем. Ця заборона пов'язується з тим, що між ними виникають відносини, що прирівнюються до відносин між батьками і народженою ними дитиною. Між тим, з цього правила існує виняток. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною уси-новлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, що були усиновлені ним (ч. 4 ст. 26 СК). У випадку скасування уси¬новлення допускається укладення шлюбу між усиновлювачем і усиновленою ним дитиною (п. 5 ст. 26 СК);
— визнання особи недієздатною (п. З ст. 39 СК). Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хро¬нічного стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Дана забо¬рона належить до абсолютної. Згода — обов'язкова умова одру¬ження, а особа, визнана недієздатною, не усвідомлює значення своїх дій, а отже, і не може усвідомлювати наслідки даної згоди на одруження. Крім цього, шлюб, укладений з психічно хворою лю¬диною, являє небезпеку для дітей, які можуть народитися в цьо¬му шлюбі, отримавши у спадок психічну хворобу;
— тяжка хвороба, або хвороба, небезпечна для другого з по¬дружжя і (або) їхніх нащадків. Це відносна обставина припинен¬ня шлюбу.

9. Державна реєстрація шлюбу

Юридичне оформлення шлюбу відбувається шляхом його державної реєстрації, яка має конститутив¬не (правостворююче) значення, бо тільки шлюб, зареєстрований у встановленому порядку, породжує правові наслідки. Держав¬на реєстрація — обов'язковий елемент шлюбу, який встановле¬ний для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чо¬ловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а та¬кож в інтересах держави та суспільства (ч. 1 ст. 27 СК). З моменту реєстрації шлюбу виникають права й обов'язки чоловіка і жінки як подружжя.
СК містить певні новели до порядку реєстрації шлюбу. СК надає можливість за вибором жінки та чо¬ловіка подати заяву про реєстрацію шлюбу в будь-який з держав¬них органів РАЦС (ст. 28).
Заява за встановленою формою, за правилом, подається осо¬бисто жінкою та чоловіком (ч. 2 ст. 28). Між тим, передбачена і можливість, за наявності поважних причин для цього, подачі но¬таріально посвідченої заяви через представників.
При подачі заяви вирішується день реєстрації шлюбу. За пра¬вилом, реєстрація відбувається після спливу одного місяця від дня подачі заяви (ч. 1 ст. 32 СК). Але якщо реєстрація з будь-яких причин не відбудеться у визначений день, така заява після спли¬ву трьох місяців від дня її подачі втрачає чинність (ч. 4 ст. 28 СК).
Заручини. Подача заяви про реєстрацію шлюбу породжує для жінки і чоловіка стан заручених — нареченої і нареченого. Зару¬чини були добре відомі ще у давні часи і вважалися угодою, яка була спрямована на укладен¬ня шлюбу.
Відповідно до СК подача заяви не створює обов'язку для на¬речених брати шлюб, хоча і закріплює обов'язок особи, яка відмовилася від шлюбу, відшкодувати другій стороні витрати, що їх вона понесла у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлю¬бу і весілля, наприклад, вартість весільного одягу, каблучки, зав¬даток за весілля в ресторані (ч. 2 і ч. З ст. 31 СК). При цьому не має значення, хто реально поніс ці витрати — сама особа, що ба¬жала зареєструвати шлюб, її батьки чи інші родичі або навіть і знайомі.
Але, якщо наречений (наречена) відмовився від шлюбу внаслі¬док протиправної, аморальної поведінки нареченої (нареченого), приховання нею (ним) обставин, що мають для того, хто відмо¬вився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність ди¬тини, судимість тощо), то понесені витрати не підлягають відшко¬дуванню.
Права та обов'язки органу РАЦС при отриманні заяви. За¬кон покладає на орган РАЦС певні обов'язки при отриманні зая¬ви про реєстрацію шлюбу, а саме — визначення дня і часу реєст¬рації шлюбу та ознайомлення наречених з правами й обов'язками їх як майбутнього подружжя і батьків та попередження про відпо¬відальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу (ст. 29 СК). Права та обов'язки наречених при подачі заяви. Подача за¬яви покладає певні обов'язки і на самих наречених. Вони повинні повідомити один одного про стан свого здоров'я (ст. ЗО СК). СК встановлює правові наслідки у вигляді можливості визнати такий шлюб недійсним.
Можна вважати, що СК уперше ввів можливість для осіб, що одружуються, провести медичне обстеження ще до укладення шлюбу, що спрямовано на попередження ймовірних спадкових захворювань, небезпечних для народжуваних у шлюбі дітей, а та¬кож серйозних захворювань самих чоловіка та жінки. Порядок здійснення добровільного медичного обстеження осіб, які пода¬ли заяву про реєстрацію шлюбу вста¬новлений Постановою КМУ від 16 листо¬пада 2002 р. Результати медичного обстеження є таємницею і повідомля¬ються лише нареченим.
Час реєстрації шлюбу. До умов, що регулюють порядок реє¬страції шлюбу, відносять час та місце реєстрації шлюбу. Як вже вказувалося, час реєстрації шлюбу обчислюється одним місяцем із дня подачі особами заяви про реєстрацію шлюбу (ч. 1 ст. 32 СК). Місячний строк встановлюється з тим, щоб перевірити сер¬йозність намірів цих осіб, а також слугує цілям попередження реє¬страції легковажних шлюбів. Реєстрація шлюбу призначається з урахуван¬ням побажань нареченого і нареченої на певний день тижня з вка¬зівкою на конкретний час реєстрації.
За наявності поважних причин керівник державного органу РАЦС дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу місячного строку (п. 2 ч. 1 ст. 32 СК). СК не містить переліку таких поважних при¬чин.
СК вперше передбачає можливість реєстрації шлюбу безпосе¬редньо в день подання заяви. Така реєстрація можлива лише за наявності особливих обставин, а саме у разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також у випадку безпосередньої за¬грози для життя нареченої або нареченого внаслідок тяжкої хво¬роби, що підтверджується відповідними документами. Між тим, на наш погляд, наречені можуть погодитися на реєстрацію і в будь-який інший день.
Уперше СК встановлює і те, що реєстрація шлюбу може бути відкладена. Це відбувається за рішенням керівника державного органу РАЦС, але не більше ніж на 3 місяці і пов'язується з отри¬манням відомостей про наявність перешкод до реєстрації шлюбу (порушення умови одношлюбності, добровільності, дієздатності, досягнення шлюбного віку) (ч. З ст. 32 СК). Про таке рішення повинні бути повідомлені наречені.
Місце реєстрації шлюбу. За правилом, шлюб реєструється у приміщенні того державного органу РАЦС, куди й було подано заяву про реєстрацію шлюбу (ч. 1 ст. 33 СК). За бажанням наре¬чених реєстрація шлюбу відбувається урочисто.
Але закон надає можливість нареченим за їх заявою зареєст¬рувати шлюб і в іншому місці, а саме за місцем їхнього проживан¬ня, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншо¬му місці, якщо вони не можуть із поважних причин прибути до державного органу РАЦС (ч. 2 ст. 33 СК). Йдеться про виняткові обставини, які повинні бути підтверджені документально.
Незважаючи на наявність у СК можливості подачі заяви про реєстрацію шлюбу через представника, інститут представництва є недопустимим при безпосередній реєстрації шлюбу, тобто при¬сутність нареченого і нареченої в момент реєстрації їх шлюбу є обов'язковою (ст. 33 СК). Присутність обох наречених при реєст¬рації дає можливість зайвий раз переконатися у добровільності їх вступу до шлюбу, а також свідомо зробити вибір прізвища. Закон дозволяє нареченим або обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя, або надалі іменуватися дошлюбними прізви¬щами; приєднати до свого дошлюбного прізвища прізвище наре¬ченого, нареченої. Причому, якщо обидва з наречених бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно буде починатися. Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше це випливає із звичаю національної меншини, до якої належать наречений і (або) наречена. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого (ст. 35 СК).
Державна реєстрація шлюбу посвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.
Шлюб — підстава для виникнення прав і обов'язків подружжя як немайнових: право на материнство (батьківство), на свободу та особисту недоторканність, на повагу до своєї індивідуальності, на зміну прізвища, на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї, на особисту свободу тощо, так і матеріальних — обов'язок щодо утримання, право спільної сумісної власності. Між тим, шлюб не є підставою для надання кожному з подружжя пільг або переваг, а також не може становити обмеження його прав і свобод, установлених Конституцією України та іншими закона¬ми нашої країни.

10. Підстави недійсності шлюбу
СК містить вичерпний перелік обставин, які слугують під¬ставами для визнання шлюбу недійсним. Аналіз їх дозволяє дійти висновку, що недійсним визнається шлюб, зареєстрова¬ний в державному органі РАЦС за відсутності хоча б однієї з пози¬тивних умов його укладення, або, навпаки, за наявності хоча б однієї з негативних умов укладення. Таким чином, недійсність шлюбу пов'язується з порушенням умов укладення шлюбу. Причому одні правники вважають, що визнання шлюбу не¬дійсним — це санкція за порушення сімейного законодавства, яке допускають особи, що укладають шлюб (або одна з осіб),
саме при укладенні шлюбу1, інші ж — що це вид сімейно-пра¬вової відповідальності.
Вважаємо, що визнання шлюбу недійсним становить сімейно-правову санкцію, що належить до засобів захисту, оскільки, на відміну від відповідальності, вона не містить додаткових обтяжень особистого та майнового характеру.
Якщо ж при укладанні шлюбу один із подружжя діяв недобро¬совісно, то це тягне застосування до нього сімейно-правової відпо¬відальності, а саме покладання обов'язку із утримання добросо¬вісного подружжя та застосування в інтересах останнього до май¬на, набутого до визнання шлюбу недійсним, правового режиму спільного майна подружжя.
Отже, недійсність шлюбу - це форма відмови держави від визнання укладеного шлюбу як юридично значущого акту, ви¬ражена в рішенні суду, винесеному в порядку цивільного судо¬чинства у зв'язку з порушенням встановлених законом умов укладання шлюбу, що є за своєю суттю заходом захисту.
До підстав визнання шлюбу недійсним належать: порушення умов укладення шлюбу, передбачених статтями 22, 24—26 СК; наявність при укладенні шлюбу обставин, що перешкоджають його реєстрації; реєстрація фіктивного шлюбу.
Причому, залежно від того, які вимоги закону були порушені при укладенні шлюбу, останні поділяються на: абсолютно недій¬сні; шлюби, які визнаються недійсними за рішенням суду; шлю¬би, які можуть бути визнані недійсними судом.
Абсолютно недійсними вважаються шлюби, які укладені всу¬переч встановленим законом перешкодам до їх укладення, а саме, шлюб:
— зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі (ч. 1 ст. 39 СК), тобто укладен¬ням такого шлюбу порушено основний принцип сімейного права — одношлюбність. У цьому випадку недійсним визнається ос¬танній шлюб, оскільки на момент його укладення особа вже пере¬бувала в іншому зареєстрованому шлюбі;
— зареєстрований між. особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою (ч. 2 ст. 39 СК), тобто порушено такий основний принцип сімейного права, як відсутність кровного споріднення;
— зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною (ч. З ст. 39 СК). Між тим, якщо один із подружжя внаслідок пси¬хічного розладу буде визнаний судом недієздатним після укла¬дення шлюбу, то шлюб не вважається недійсним, оскільки на мо¬мент його укладення обидва з подружжя були здорові й дієздатні. Він може бути розірваним за заявою дієздатного подружжя в орга¬нах РАЦС.
Абсолютно недійсні шлюби вважаються недійсними з момен¬ту їх реєстрації і не потребують судового рішення щодо цього. Анулювання актового запису відбувається органами РАЦС на підставі заяви заінтересованої особи з наданням відповідних до¬казів порушення цим шлюбом однієї з указаних засад сімейного права. Причому актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті осіб, з якими було зареєстровано шлюб, а також розір¬вання цього шлюбу (ч. 6 ст. 39 СК).
До шлюбів, які визнаються недійсними за рішенням суду, належать шлюби, укладені без вільної згоди жінки або чоловіка (ч. 1 ст. 40 СК), а також фіктивні шлюби (ч. 2 ст. 40 СК).
Обов'язковою умовою реєстрації шлюбу є вільно і незалежно висловлене взаємне волевиявлення осіб, що одружуються, яке підтверджує їх намір створити сім'ю на підставі укладення шлю¬бу. Недотримання цієї умови тягне недійсність шлюбу. У такій ситуації для визнання шлюбу недійсним необхідна наявність вади волі сторін при його реєстрації. Під вадою волі в сімейному праві розуміють відсутність добровільної згоди на одруження, реєстра¬ція шлюбу під примусом, під впливом обману, омани внаслідок неможливості через свій стан у момент укладення шлюбу усві¬домлювати свої дії та керувати ними.
Укладення шлюбу під примусом має місце, коли згода на ук¬ладення була виражена однією з сторін під впливом фізичного та психічного насильства чи під загрозою його застосування. При¬чому примушення до одруження може виходити від одного з май¬бутнього подружжя чи від третіх осіб, що діють в його чи в своїх власних інтересах.
Обман — це навмисне введення в оману особи, що одру¬жується. Прикладом обману може слугувати не тільки повідомлення майбутньому чоловіку чи дружині свідомо хибних відомо¬стей, а й свідоме замовчування деяких фактів, що мають істотне значення при укладенні шлюбу.
Омана — це помилкове уявлення особи, що одружується, щодо певних обставин укладення шлюбу. Омана може сформу¬ватися під впливом різних причин, можливо, навіть таких, що не залежать від майбутнього чоловіка і дружини чи дій третіх осіб. Помилкове уявлення особи, введеної в оману, може виникати як щодо особистості іншого з подружжя, так і щодо юридичної зна¬чущості укладення шлюбу.
При визначенні одним із майбутнього подружжя ступеня впли¬ву примусу, обману чи омани на прийняття рішення про укла¬дення шлюбу належить застосувати тільки суб'єктивний критерій, оскільки невідомо точно, як ті чи інші обставини можуть вплину¬ти на конкретну людину в певній ситуації. Шлюб, укладений з особою, яка в момент реєстрації шлюбу через свій стан не могла усвідомити свої дії та керувати ними, також належить визнати недійсним, оскільки за своєю суттю така особа не може вислови¬ти своєї добровільної згоди на укладення шлюбу. Причинами да¬ного стану можуть слугувати психічний розлад, нервове потрясін¬ня, алкогольне чи наркотичне сп'яніння, фізична травма, тяжке захворювання. У разі визнання шлюбу недійсним на цій підставі, крім свідчення свідків, суд розглядає документи, що підтверджу¬ють стан особи, навіть може бути призначена судово-психічна експертиза.
Фіктивні шлюби. Згідно з ч. 2 ст. 40 СК, фіктивним визнають шлюб, укладений без наміру створити сім'ю, причому це може бути притаманним як для одного з подружжя, так і для обох. Зазвичай метою укладення фіктивного шлюбу є корисливі міркування май¬бутнього чоловіка або жінки. Наприклад, бажання одержати пра¬во на жиле приміщення, отримання певної користі тощо. Однак підставою віднесення шлюбу до фіктивного є не укладення його з корисливих мотивів, а саме відсутність в одного чи обох з под¬ружжя наміру створити сім'ю.
Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент роз¬гляду справи судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім'ю.
Пожаловаться
Комментариев (0)
Популярные заметки S4actie
Реклама