Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

11-19

23 июня´08 23:19 Просмотров: 557 Комментариев: 0
11. Випадки, коли шлюб визнається судом недійсним

Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду. Відповідно до ст. 41 СК до таких шлюбів відносять шлюби, якщо вони були зареєстровані: між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною; між двоюрідними братом і сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею; з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їх нащадків (ч. 3); з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не надано права на шлюб.
На відміну від ст. 40 СК, яка містить імперативну норму про обов'язковість визнання шлюбу недійсним у судовому порядку, ст. 41 СК встановлює лише можливість, а не обов'язковість цьо¬го. При цьому в ч. 2 цієї статті прямо вказується, що вирішення питання дійсності чи недійсності певного шлюбу залежить від того, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взає¬мин, а також інші обставини, що мають істотне значення. Наприк¬лад, якщо шлюб було укладено між усиновлювачем та всиновле¬ним — при скасуванні всиновлення цей шлюб визнається дійсним.
Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дру¬жини або народження дитини у шлюбі між: усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, між двоюрідними братом і сестрою, між тіткою, дядьком та племінником, племінницею, з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано право на шлюб.
Коло осіб, що мають право пред'являти до суду позов про визнання шлюбу недійсним: жінка чи чоловік, інші особи, права яких порушені в зв'язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опі¬кун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права й інте¬реси дитини, особи, визнаної недієздатною, чи особи, дієздатність якої обмежена (ст. 42 СК).
Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є пере¬шкодою для визнання шлюбу недійсним (ч. 1 ст. 43 СК). Але якщо шлюб розірвано за рішенням суду, позов про визнання його не¬дійсним може бути пред'явлено лише після скасування рішення суду про розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 43 СК).
Позивач не обмежений часовими рамками для подачі заяви про визнання шлюбу недійсним. За загальним правилом, на вимоги, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не засто¬совується. Отже, дійсність шлюбу може бути оскаржена позива¬чем у будь-який час після його укладення. Шлюб визнають не¬дійсним із дня його укладення.

12. Правові наслідки недійсності шлюбу

Загальний правовий наслідок визнання шлюбу недійсним полягає в тому, що шлюб вважається таким, що ніколи не існував, а особи, що його уклали, вважаються такими, що раніше не перебували в шлюбі. У по¬дружжя не виникає жодних особистих та майнових прав, що ви¬пливають із шлюбу (ст. 45 СК). Так, не виникає права мати спільне прізвище, права на аліменти, права на частину спільного майна тощо. Зокрема, якщо особа одержувала аліменти від того, з ким була в недійсному шлюбі, сума сплачених аліментів вважається такою, що одержана без достатніх підстав, і підлягає поверненню відповідно до ЦК, але не більш як за останні три роки (ч. 3); осо¬ба, яка поселилася у житлове приміщення не набула права на про¬живання у ньому і може бути виселена (ч. 4); особа, яка змінила прізвище у зв'язку з реєстрацією недійсного шлюбу, вважається такою, що іменується ним без достатньої правової підстави (ч. 5). До майна, придбаного спільно особами, шлюб яких визнано не¬дійсним, застосовуються не норми сімейного законодавства про спільну сумісну власність, а норми ЦК про часткову власність.
Але негативні наслідки застосовуються лише до особиі яка знала про перешкоди до реєстрації шлюбу і приховала їх від дру¬гої сторони і (або) від державного органу РАЦС (ч. 6 ст. 45 СК).
Визнання шлюбу недійсним тягне за собою недійсність шлюб¬ного договору, якщо він був укладений такими особами. Як вірно зазначається в літературі, такий договір стає недійсним із момен¬ту його укладення автоматично1. Це пояснюється правовою при¬родою шлюбного договору, який не може існувати без шлюбу.
Винятки із загального правила про правові наслідки не¬дійсності шлюбу передбачені ст. 46 СК та стосуються добросовіс¬ного чоловіка чи дружини. Добросовісним чоловіком або дружи¬ною є та особа, що не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу (про недієздатність або про недосягнення іншим шлюбного віку тощо). Добросовісність чоловіка чи дружини вста¬новлюється в судовому порядку.
Відповідно до ст. 46 СК добросовісна особа (чоловік чи жінка) має право: на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як
спільної сумісної власності подружжя; на проживання в жилому приміщенні, в яке вона поселилася в зв'язку з недійсним шлю¬бом; на аліменти відповідно до закону (статті 75,84,86 та 88 СК); на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу.
Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, наро¬джених у такому шлюбі (ст. 47 СК). Отже, батьком дитини ви¬знається чоловік матері, а діти, народжені в такому шлюбі, пере¬бувають у встановленій спорідненості з обома батьками.
§ 1. Загальна характеристика особистих немайнових прав та обов'язків подружжя
Реєстрація шлюбу породжує виникнення різноманітних за своїм змістом особистих прав та обов'язків подружжя. Оскільки відносини між подружжям мають, насамперед, глибоко особис¬тий характер, то й правовому регулюванню особистих немайно¬вих відносин у сімейному праві надається велике значення. Суспільні зв'язки, що складаються в сім'ї, є глибоко особистими, багато в чому інтимними і ґрунтуються на почуттях любові та взаємної прихильності1. В новому Сімейному кодексі, порівняно з КЗпШС, збільшена кількість норм, які регулюють особисті не¬майнові відносини подружжя. Проте велика кількість особистих відносин між подружжям знаходиться поза сферою правового регулювання. В силу своєї делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, що вказує на їх особливий ха¬рактер. Як підкреслено в ч. З ст. 7 СК, особисті немайнові відно¬сини подружжя регулюються лише в тій частині, у якій це є до¬пустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інте¬ресів суспільства. Регулювання особистих немайнових відносин назване як одне з завдань, що стоять перед Сімейним кодексом України. Згідно зі ст. 1 СК метою регулювання особистих немай¬нових відносин є зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритет¬них засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопо¬моги і підтримки у повсякденному житті.
До особистих немайнових прав подружжя СК відносить ті, які є найбільш важливими та на які можна впливати нормами сімей¬ного права. Це право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовнийрозви-ток; право на зміну прізвища; право на розподіл обов 'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу. Зазначені права характеризуються тим, що для їх здійснення не потрібно ні згоди, ні виконання активних дій з боку іншого з подружжя. Отже їхня сутність полягає головним чином у можливості обумовленої поведінки самої управомоченої особи у встановлених законом межах1.
В основу регулювання особистих немайнових відносин покла¬дено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих не¬майнових прав та обов'язків кожним із подружжя. Рівність чоло¬віка і дружини — основний принцип шлюбних відносин, засно¬ваний на визнанні однакової соціальної цінності особистості чоловіка і жінки. Це означає, що використання своїх законних прав кожним із подружжя і застосування закону при вирішенні різних спорів між ними повинно здійснюватися з неодмінним до¬триманням рівності прав і обов'язків чоловіка і дружини. Загаль¬ними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є здійснення їх з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та неприпустимість свавільного втручання в сімейне життя; відсутність привілеїв чи обмежень кожного із по¬дружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, мате¬ріального стану, місця проживання, за мовними та іншими озна¬ками; здійснення прав та обов'язків кожним із подружжя на рівних засадах. Цей принцип базується на загальних положеннях ст. 24 Конституції України й означає право кожного з подружжя на особисту свободу; спільне вирішення питань материнства, бать¬ківства, виховання й освіти дітей, інших питань життя сім'ї; пра¬во кожного з подружжя на повагу до своєї індивідуальності; обо¬в'язок подружжя щодо побудови сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільної тур¬боти про матеріальне забезпечення сім'ї та розвиток дітей.
При розгляді особливостей положень сімейного кодексу, що визначають своєрідність регулювання немайнових відносин по¬дружжя, звертає на себе особливу увагу насиченість законодав¬ства положеннями морального характеру. Норми моралі охоплю-ють буквально усі аспекти шлюбних відносин, міцність яких знач¬ною мірою залежить від моральних уявлень людини. Наприклад, слід чесно ставитися до сімейних прав і обов'язків, поважати одне одного, рахуватися з інтересами кожного з подружжя, з повагою ставитися до його індивідуальності, звичок та уподобань, піклу¬ватися про побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (статті 51,55 СК). Орга¬нічний зв'язок норм сімейного права та моралі, їх взаємодія в про¬цесі реалізації є відмінною рисою особистих немайнових відно¬син подружжя. У переважній більшості правові норми, що регу¬люють відносини, пов'язані з укладенням, розірванням шлюбу, присвячені немайновим правам і обов'язкам подружжя, мають морально-правовий зміст. Сімейне законодавство містить най¬різноманітніше поєднання моральних і правових вимог, норми права і моралі доповнюють і збагачують одна одну, мають єдину кінцеву мету1.
Багато що у формуванні відносин між подружжям визначаєть¬ся національною культурою, історичними традиціями, соціально-економічними умовами, особистими чинниками. Можливості права у сфері особистих немайнових відносин між подружжям обмежені. Це — та сфера, де забезпечити реалізацію кожним з по¬дружжя своїх можливостей правовими методами найбільш склад¬но. Разом із тим, саме в сім'ї складаються ті моделі відносин між чоловіком та жінкою, які потім переносяться на інші сфери гро¬мадського життя. Велике значення має закріплення в сім'ї ідеї тендерної рівності й забезпечення механізму її реального втілен¬ня в життя.
Особисті немайнові права подружжя, на відміну від майно¬вих, не мають економічного змісту та майнового характеру. В той же час вони є вкрай важливими, що зумовлено сутністю шлюбу як сімейного союзу жінки та чоловіка, заснованого на принципах рівності подружжя. Ці права належать кожному з подружжя не¬залежно від його майнового стану. їх здійснення не супрово¬джується майновим еквівалентом з боку іншого з подружжя. Вони не можуть бути виражені в грошовій формі.
Особисті права й обов'язки подружжя виникають щодо ви¬значених нематеріальних благ. Вони тісно пов'язані з особисті¬стю кожного із подружжя, невіддільні від неї і не можуть відчу-жуватися, як і самі блага, стосовно яких виникають особисті пра¬ва й обов'язки. На них не впливає факт спільного чи роздільного проживання подружжя, кожний з подружжя може користувати¬ся особистими правами на свій власний розсуд.
Дуже важливо, що особисті права й обов'язки подружжя не можуть бути припинені чи змінені домовленістю між подружжям. Не можуть бути вони і предметом шлюбного договору, інших угод. Це забезпечує неухильне дотримання основного принципу рів¬ності подружжя в сім'ї і виключає можливість прийняття рішень, які посягають на права та гідність одного з подружжя.
Велика кількість серед закріплених у Сімейному кодексі осо¬бистих немайнових прав подружжя належить їм як громадянам і до взяття шлюбу. Водночас особисті немайнові права подружжя мають певні особливості1.
По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а в зв'язку із взяттям шлюбу, зареєстрованого у встановленому порядку. Таким чином, вони діють лише в сімей¬них відносинах. По-друге, особисті немайнові права подружжя не є абсолютними, бо вони можуть бути порушені не будь-ким, а лише іншим з подружжя. Тому особистим правам одного із по¬дружжя протистоїть обов'язок іншого з подружжя не перешко¬джати їх здійсненню, не порушувати їх. По-третє, особисті немай¬нові права подружжя є визначальними в сімейних правовідноси¬нах. Саме з них як похідні виникають усі інші права подружжя. В основі особистих немайнових прав подружжя лежать одвічні ду¬ховні цінності, без яких неможливо створити міцний шлюб та щасливу сім'ю. По-четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім'ї в цілому. По-п'яте, немайнові особисті права подружжя можуть припинятися з волі учасників шлюбних відносин - шляхом розір¬вання шлюбу, оскільки їх припинення відбувається разом із при¬пиненням шлюбу.

13. Право на материнство та батьківство
Реєстрація шлюбу породжує виникнення різноманітних за своїм змістом особистих прав та обов'язків подружжя.
До особистих немайнових прав подружжя перш за все нале¬жать передбачені статтями 49 та 50 СК право на материнство та право на батьківство. Материнство — це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію — на¬роджувати дітей, утримувати та виховувати їх. Батьківство в праві визначається як факт походження дитини від певного чоловіка, юридично посвідчений записом у державних органах РАЦС про народження. Відмінності в даних правах чоловіка та дружини зумовлені фізіологічними особливостями жінки і чоловіка та со¬ціальним станом жінки-матері. Зміст особистого немайнового права жінки на материнство становлять правомочності дружини з приводу вирішення: мати чи не мати дитину. З метою охорони здоров'я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство, саме тим вона має можливість реалізувати право на репродуктивну свободу, яку слід розглядати в аспекті права на життя1. Право на материнство як сімейне право включає в себе певні обов'язки кожного з подружжя. Так вагітній дружині ма¬ють бути створені в сім'ї умови для збереження її здоров'я та на¬родження здорової дитини. Дружині-матері мають бути створені умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших прав та обов'язків (частини 4, 5 ст. 49 СК).

14. Право дружини і чоловіка на повагу до своєї індивідуальності на фізичний і духовний розвиток. (Особисті немайнові права)

Особисті немайнові правовідносини подружжя — це врегу¬льовані нормами сімейного права відносини стосовно особистих немайнових благ та інтересів осіб, які перебувають у шлюбі.
До особистих немайнових прав подружжя перш за все нале¬жать передбачені статтями 49 та 50 СК право на материнство та право на батьківство.
Новий СК закріплює право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності. Індивідуальність особи — це неповторна своєрідність людини. Завдяки індивідуальності кожна людина виступає як окремий, своєрідний, неповторний член суспільства. Жінка та чоловік мають притаманні тільки їм звички, уподобан¬ня, особливості характеру, темперамент. Саме індивідуальність кожного із подружжя лежить в основі шлюбу, створення сім'ї, виступає запорукою любові. Відомо, що на поведінку людини впливають як соціальні (середовище, ситуація), так і біологічні чинники, психологічні особливості особистості. Індивідуальна своєрідність знаходить свій вияв у сім'ї, у відносинах з іншим з подружжя, батьками, дітьми, іншими членами сім'ї. Слід погоди¬тися з висловленою думкою2, що в щасливих сім'ях не виникає питань щодо поваги до індивідуальності одного із подружжя з боку іншого. Така повага вважається природною і не потребує повсяк¬денного нагадування. Разом із тим, у ст. 51 СК зазначено, що дру¬жина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивіду¬альності, своїх звичок та уподобань. Ця норма має значне мораль¬но-етичне навантаження і слугує орієнтиром для поведінки подружжя у шлюбі.
У СК закріплено також право дружини та чоловіка на фізич¬ний та духовний розвиток. Маючи право на фізичний та духов¬ний розвиток, подружжя має вирішувати ці питання на засадах рівності, взаємоповаги і підтримки одне одного. Оскільки основу шлюбу становить крім духовного ще й біологічний зв'язок по¬дружжя, ослаблене фізичне здоров'я людини має потребу в ком¬пенсації. Нею, як бачиться, може і повинно стати зміцнення мо¬ральних основ сім'ї, розвиток культури сімейних відносин, збага¬чення духовного життя сім'ї.
Важливим особистим правом кожного з подружжя є право чоловіка та дружини на зміну прізвища. При реєстрації шлюбу нареченим надається право надалі іменуватися своїми дошлюб¬ними прізвищами, що підкреслює однакову соціальну цінність особистості чоловіка і жінки. За взаємною згодою наречені мо¬жуть обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подруж¬жя. Присвоєння якого-небудь іншого прізвища не дозволяється. Загальне прізвище підкреслює наявність шлюбу і є правовою ос¬новою для присвоєння і дітям загального сімейного прізвища. Кожен з наречених має право приєдна¬ти до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої, тобто йменуватися подвійним прізвищем. Таким чином, при реєстрації шлюбу один із наречених має право прийняти об'єднане прізви¬ще, а другий — залишити своє дошлюбне прізвище. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхнім бажанням визна¬чається, з якого прізвища воно буде починатися.
Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї має принципове і, разом із тим, ве¬личезне практичне значення. В ст. 54 СК закріплений принцип рівності подружжя при вирішенні найважливіших питань життя сім'ї. Правове регулювання особистих немайнових відносин по¬дружжя засноване на закріпленому в ст. 24 Конституції України принципі рівності в сімейних відносинах. Кожен із подружжя наділяється однаковими особистими правами та обов'язками, ко¬ристується рівними можливостями в здійсненні своїх прав.
Право подружжя на спільне вирішення питань життя сім'ї широке за змістом й охоплює, власне кажучи, усі сторони сімей¬ного життя: питання материнства, батьківства, виховання й осві¬ти дітей, розподілу сімейного бюджету, здійснення покупок, ви¬бору місця відпочинку, догляду за хворими членами сім'ї, вико¬нання домашніх обов'язків з обслуговування сім'ї тощо. Таким чином, закон містить рекомендації щодо практичного застосуван¬ня основ рівності у повсякденному житті подружжя, навіть у пи¬таннях життя сім'ї, які не регульовані правом. Втручання у ви¬рішення питань сім'ї ззовні, у тому числі з боку батьків, інших близьких родичів чи структур, що мають владні повноваження (органів державної влади, органів місцевого самоврядування, ке¬рівників підприємств, установ та організацій незалежно від фор¬ми власності), неприпустимо. Усі важливі для сім'ї проблеми ви¬рішуються лише подружжям на основі їх взаємної згоди на прин¬ципах рівності.
Право дружини та чоловіка на особисту свободу. Виходячи із змісту ст. 56 СК під правом на особисту свободу закон розуміє право на вибір кожним із подружжя місця свого проживання; право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин; право на припинення шлюбних відносин. Кожен із по¬дружжя однаково вільний у вирішенні питань, що стосуються його особисто. Як чоловік, так і дружина самі визначають порядок свого життя відповідно до своїх бажань, прагнень, схильностей. Буду¬чи вільними людьми, вони не можуть бути обмежені у своїй сво¬боді через взяття шлюбу. Але не можна ототожнювати свободу зі свавіллям, примхою, капризом. Якщо дві людини — чоловік і дру¬жина — живуть разом, вони, природно, рахуються з думками та поглядами один одного. Бажаючи зберегти свою свободу, вони не вправі обмежувати свободу іншого.
Право на вибір місця проживання. Вищезазначене право кож¬ного з подружжя як громадянина гарантоване Конституцією України. Стосовно реалізації цього права в сімейному за¬конодавстві слід сказати, що за звичайних умов сімейного життя подружжя проживає разом. Не може бути такого шлюбу, коли под¬ружжя з самого початку має намір жити окремо і свій намір втілює у життя. Такий стан свідчить про фіктивність шлюбу, або являється підставою для розірвання шлюбу. За¬кон заперечує будь-яку можливість примушування подружжя до спільного проживання і підкреслює, що шлюб не звужує особис¬тих прав громадян і не виступає формою експлуатації слабкого сильнішим.
Разом із тим, роздільне проживання подружжя може свідчити про фактичне припинення шлюбних відносин. Якщо цей факт буде встановлено, то згідно з ч. 6 ст. 57 СК суд може визначити особистою приватною власністю дружини або чоловіка майно, набуте кожним з них за час такого роздільного проживання.
Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не за¬боронені законом і не суперечать моральним засадам суспіль¬ства, щодо підтримання шлюбних відносин. Йдеться, перш за все, про вико¬ристання виховних, моральних заходів, але й встановлені зако¬нодавством обмеження для розірвання шлюбу також можуть ви¬користовуватися кожним із подружжя як засоби, спрямовані на збереження сім'ї.
Подружжя має право на припинення шлюбних відносин. Йдеться про свободу в сфері особливій - особистій свободі, яка, по суті, не обмежена конкретними правовими нормами. Приму¬шування до припинення шлюбних відносин або до їх збережен¬ня, у тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу і може мати наслідки, вста¬новлені законом (ч. 4 ст. 56 СК).
Особисті немайнові права подружжя не вичерпуються лише правами, переліченими у гл. 6 СК. До особистих немайнових прав належать також інші права подружжя, передбачені сімейним за¬конодавством. Це право на поновлення шлюбу після його розірвання (ст. 117 СК), права, пов'язані з визначенням походження дитини при штучному заплідненні та імплантації за¬родка та усиновленням (ст. 220 СК).
Аналогічні за змістом і обов'язки немайнового характеру. Вони полягають у тому, що кожен з подружжя зобов'язаний не заважати іншому з подружжя здійснювати права на материн¬ство, батьківство, повагу до своєї індивідуальності, здобуття ос¬віти, прояв своїх здібностей, вибір місця проживання тощо. Те ж саме можна сказати і про спільне вирішення подружжям пи¬тань життя сім'ї, де праву одного відповідає обов'язок іншого з подружжя.
Шлюб створює для подружжя і особливий особистий обов'я¬зок — не вступати в інші шлюбні правовідносини під час дії ра¬ніше укладеного шлюбу. Особа вправі перебувати одночасно у багатьох цивільних, трудових, адміністративних й інших пра¬вовідносинах, але не можна перебувати в кількох шлюбних пра¬вовідносинах. Особливо закон виділяє обов'язки подружжя, пов'язані з тур¬ботою про сім'ю.
Слід зазначити, що санкцій за невиконання подружжям осо¬бистих немайнових обов'язків СК прямо не пе¬редбачено. Однак зловживання одним із подружжя особистими правами чи обов'язками, очевидне нехтування інтересами сім'ї, а також ігнорування чи перешкоджання здійсненню іншим з по¬дружжя його особистих немайнових прав може бути підставою для розірвання шлюбу, а в ряді випадків тягне для одного з по¬дружжя — правопорушника негативні наслідки в майновій сфері. Наприклад, зменшення його частки у спільному майні при його поділі (ч. 2 с. 70 СК).

15. Майно, яке є особистою приватною власністю дружини або чоловіка
Реєстрація шлюбу за загальними правилами (якщо інше не встановлено шлюбним договором) є підставою виникнення пра¬ва спільної власності подружжя на майно. Разом із тим, незалежно від наявності шлюбу, кожен із подружжя може мати майно, яке належить на праві власності йому особисто (роздільне май¬но). Стосовно термінологічного визначення права, на якому по¬дружжю належить роздільне майно в теорії та законодавстві існу¬ють певні труднощі. Не викликає сумнівів, що роздільне майно належить кожному з подружжя на праві приватної власності, але для того, щоб підкреслити відмінність цього майна від спільного майна подружжя нерідко використовують поняття «особиста власність», «роздільна приватна власність подружжя». Новий СК України закріпив термін «особиста приватна власність подруж¬жя» (гл. 7 СК України).
Сімейний кодекс визначає певні види майна, яке є роздільним і належить кожному з подружжя.
1. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 57 СК роздільним є майно, яке кожен з подружжя набув до шлюбу. Це правило є традиційним для вітчизняного сімейного законодавства. Реєстрація шлюбу не змінює правового режиму майна, яке було набуто кожним із по¬дружжя раніше. Майно, яке було набуте кожним із подружжя до шлюбу, зберігає режим роздільності незалежно від тривалості шлюбу, навіть якщо цим майном користувався не тільки власник, а й інший з подружжя.
2. До роздільного належить майно, набуте кожним із подруж¬жя за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в поряд¬ку спадкування (п. 2 ч. 1 ст. 57 СК). Таке майно слід відрізняти від майна, яке за час шлюбу було подаровано подружжю і належить їм на праві спільної власності.
3. СК закріплює важливе правило, відповідно до якого майно, набуте кожним із подружжя за час шлюбу, але за кошти, які нале¬жали їм особисто, є роздільним майном (п. З ч. 1 ст. 57 СК). Та¬ким чином, якщо один із подружжя під час шлюбу набуває певне майно за рахунок особистих коштів, то таке майно не може ви¬знаватися спільним майном подружжя. Це правило стосується як грошей, які були набуті од¬ним із подружжя до шлюбу, так и тих, які були отримані одним із подружжя під час шлюбу — за договором дарування, внаслідок спадкування тощо.
4. Новий СК (ч. 2 ст. 57) до роздільного майна відносить речі індивідуального користування кожного з подружжя (одяг, аксе¬суари, косметичні засоби та інші речі, які обслуговують повсяк¬денні потреби кожного з подружжя). СК також визначає право¬вий режим коштовностей, якими користується один з подружжя і які були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Відпо¬відно до ч. 2 ст. 57 СК коштовності є приватною власністю того з подружжя, хто ними користується. У разі поділу майна ці речі не враховуються і поділу не підлягають.
5. Протягом тривалого часу в теорії та практиці виникало пи¬тання щодо визначення правового режиму премій та нагород, які були отримані одним з подружжя під час шлюбу. Відповідно до ч. З ст. 57 СК премії та нагороди, які один з подружжя одержав за свої особисті заслуги, належатимуть йому на праві приватної власнос¬ті. Якщо щодо цього майна виникне спір і буде встановлено, що другий з подружжя своїми діями (ведення домашнього господар¬ства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню, суд може визна¬ти за ним право на частку цієї премії або нагороди. Розмір частки буде визначатися судом і залежатиме від усіх обставин справи.
6. У судовій практиці іноді також виникало питання щодо пра¬вового режиму майна, яке одержано одним із подружжя як відшко¬дування шкоди, завданої належному йому майну. Наприклад, коли майно одного з подружжя було вкрадене і йому призначалася пев¬на сума для відшкодування завданих збитків. Питання поставало у зв'язку з тим, що отримання таких коштів відбувалося під час шлюбу і тому формально могло бути віднесене до спільного май¬на подружжя. СК закріплює режим роздільності щодо такого май¬на.
7. Відповідно до ст. 23 ЦК особа має право на відшкодування завданої їй моральної шкоди. Ця шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, які осо¬ба зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї або інших членів сім'ї та родичів або у зв'язку із знищенням чи по¬шкодженням її майна; у зв'язку з приниженням її честі, гідності та ділової репутації. Законодавство встановлює можливість відшкодування моральної шкоди грішми, іншим майном або в іншій спосіб. У зв'язку з тим, що моральна шкода була завдана певній особі і ця особа перетерпіла фізичні або душевні страж¬дання, саме вона має право на відповідну компенсацію. Стосовно відносин між подружжям це означає, що другий з нього не набу¬ває права власності щодо грошей або майна, яке було надано по¬терпілому у зв'язку з відшкодуванням моральної шкоди. Таке майно або гроші належать до роздільного майна подружжя (ч. 4 ст. 57 СК України).
8. Відповідно до ч. 5 ст. 57 СК власністю дружини або чолові¬ка є страхові суми, одержані кожним з них за обов'язковим або добровільним страхуванням. Важливо підкреслити, що в даному випадку мова йде про особисте страхування одного з подружжя, а не страхування належного йому майна. Предметом договору особистого страхування можуть бути майнові інтереси, пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням особи (п. 1 ч. 1 ст. 980 ЦК). У зв'язку з тим, що страхова виплата за договором особистого страхування здійснюється у разі настан¬ня страхового випадку, пов'язаного з ушкодженням здоров'я та каліцтвом одного з подружжя, то СК відносить страхові суми, які отримує потерпілий, до роздільного майна подружжя.
9. За загальними правилами майно, набуте подружжям за час шлюбу, є спільним майном (ч. 1 ст. 60 СК). Утім, із цього правила є певний виняток. Відповідно до ч. 6 ст. 57 СК, якщо шлюб не розірвано, але чоловік і жінка проживають окремо у зв'язку з фак¬тичним припиненням шлюбних відносин, то майно, набуте сто¬ронами за цей період, може бути за рішенням суду визнано роз¬дільним. Це пов'язане з тим, що для сімейних відносин важливе значення має не тільки формально зареєстрований шлюб, а й дійсно подружні стосунки чоловіка та жінки. Якщо ж цього немає і сторони фактично не складають одну сім'ю, то на такі відносини не може поширюватися режим спільності майна подружжя.
10. СК уперше встановлює режим майна, яке в сімейно-пра¬вовій літературі іноді називають «змішаним майном». Йдеться про випадки, коли в придбання майна вкладені окрім спільних також роздільні кошти подружжя. До цього часу це питання законодав¬чо не вирішувалося, хоча воно нерідко виникало в судовій прак¬тиці, наприклад, коли один з подружжя вказував, що в придбан¬ня житлового будинку, автомобіля, іншого майна окрім спільних були також вкладені кошти, які він отримав у спадок або за договором дарування. СК закріплює складну юридичну структуру такого майна (ч. 7 ст. 57 СК). У частці, яка відповідає внеску од¬ного з подружжя, майно належить йому на праві приватної влас¬ності, в іншій частці — майно належить подружжю на праві спільної власності.
11. Відповідно до ст. 58 СК до роздільного майна подружжя належать плоди, приплід або доходи (дивіденди), які дає річ, що належить на праві власності одному з подружжя. Таке законодавче рішення вбачається уразливим. Проблема може виникнути у тому випадку, коли один із подружжя отримує заробітну платню, пен¬сію, стипендію, які надходять у спільну власність подружжя (ч. 2 ст. 61 СК), у той час, як дохід іншого з подружжя формується за рахунок лише плодів та доходів (дивідендів) від належного йому майна і тому належить тільки власникові речі. В літературі пра¬вильно вказувалося на можливість виникнення ситуації, коли чоловік одноосібно буде набувати право власності на плоди і до¬ходи від належного йому майна, а жінка взагалі не буде набувати права на майно, у зв'язку з тим, що вона не працює та займається вихованням дітей1.
Порядок здійснення подружжям права власності відносно роз¬дільного майна визначається ст. 58 СК. Новий СК (ст. 59) містить одне застереження щодо дій одного з подружжя, який є власни¬ком: володіння, користування та розпорядження майном має здійснюватися з урахуванням інтересів сім'ї і, насамперед, дітей. При розпорядженні своїм майном дружина або чоловік зобов'я¬зані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповід¬но до закону мають право користування ним.

17. Право одного з подружжя на утримання
Дружина та чоловік повинні матеріально підтримувати один одного (ч. 1 ст. 75 СК). Вирішення питання щодо конкретних спо¬собів такої підтримки безпосередньо залежить від подружжя. Ра¬зом із тим, законодавство передбачає певні правові механізми, які забезпечують право кожного з подружжя на утримання. Новий СК містить три групи правових норм, які визначають умови та порядок реалізації права подружжя на утримання: І — норми, які визначають загальні умови надання утримання одному з подруж¬жя (статті 75—83 СК); II — норми, що встановлюють право дру¬жини на утримання під час вагітності та права чоловіка та жінки у разі проживання з ними дитини (статті 84—88 СК); III — нор¬ми, що визначають право на утримання того з подружжя, із яким проживає дитина-інвалід (ст. 88 СК).
І. У першу чергу законодавство встановлює загальні правила щодо взаємного утримання подружжя. Згідно з ч. 2 ст. 75 СК право на утримання один із подружжя набуває за наявності пев¬них підстав. До них, зокрема, належать: а) непрацездатність од¬ного з подружжя; б) потреба у матеріальній допомозі (нуж¬денність); в) здатність другого з подружжя надати матеріальну допомогу.
Непрацездатним визнається той з подружжя, який досяг пен¬сійного віку, встановленого законом (60 років для чоловіків, 55 років для жінок) або є інвалідом І, II чи НІ групи (ч. З ст. 75 СК). Що стосується другої умови — потреби у матеріальній допомозі, то новий СК чітко визначає умови, за наявності яких один із под¬ружжя може вважатися таким, що її потребує. Це випадки, коли його доходи (заробітна платня, пенсія, доходи від використання майна тощо) не забезпечують йому прожиткового мінімуму, вста¬новленого законом (ч. 4 ст. 75 СК). Останньою умовою надання одному з подружжя утримання є здатність другого з подружжя надати таке утримання. При вирішенні цього питання мають бути враховані різні обставини — рівень доходів того з подружжя, який повинен надавати утримання, знаходження на його утриманні інших осіб (неповнолітніх дітей, батьків, інших родичів тощо), працездатність, стан здоров'я тощо. Якщо у одного з подружжя виникло право на утримання, воно не припиняється й у разі ро¬зірвання шлюбу (ч. 1 ст. 76 СК).
Законодавство містить спеціальні правила щодо визначення права на утримання колишнього подружжя, тобто осіб, які розір¬вали шлюб (ст. 76 СК). Суд визначає розмір аліментів, які нада¬ються одному з подружжя (колишньому подружжю). При цьому він враховує різні обставини, що мають істотне значення: мож¬ливість одержання цією особою утримання від своїх повнолітніх дітей або батьків, умови виникнення непрацездатності, майновий стан платника аліментів тощо. За рішенням суду аліменти при¬суджуються одному з подружжя, як правило, у грошовій формі (ч. 2 ст. 77 СК). Вони визначаються у частці від заробітку (дохо¬ду) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі (ч. 1 ст. 80 СК). У житті можуть виникнути обставини, які не існували на момент визначення судом розміру аліментів: хвороба платника аліментів, виникнення у нього обов'язку утримувати інших членів сім'ї тощо. Законодавство враховує таку можливість. Згідно з ч. З ст. 80 СК розмір аліментів, визначений судом, може бути згодом зменшений або збільшений за рішенням суду за позовною зая¬вою платника або одержувача аліментів у разі зміни їхнього ма¬теріального і (або) сімейного стану.
Законодавство встановлює випадки, за яких одному з подруж¬жя не буде надаватися утримання. За новим СК це можливо, коли: один із подружжя не має права на утримання (ч. 5 ст. 75 СК); право одного з подружжя на утримання припиняється (ст. 82 СК); один із подружжя позбавляється права на утримання за рішенням суду (ст. 83 СК).
У ч. 5 ст. 75 СК встановлені випадки, коли один з подружжя взагалі не має права на утримання. У зв'язку з цим не виникає
потреби в позбавленні його цього права. В першу чергу це пра¬вило враховує випадки, коли один із подружжя негідно пово¬дився у шлюбних відносинах (зловживав алкогольними напоя¬ми або наркотичними речовинами, влаштовував сімейні сварки, вчиняв протиправні дії, які потребували втручання органів мі¬ліції тощо). Права на утримання за новим СК не має також той з подружжя, який утратив працездатність внаслідок скоєння умис¬ного злочину.
Право одного з подружжя на утримання може бути припине¬не (ст. 82 СК). Припинення права виникає на майбутнє після на¬стання обставин, які передбачені законом. Припинення права од¬ного з подружжя на аліменти виникає автоматично, тобто в силу прямого припису закону в разі: 1) поновлення працездатності того з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, 2) реєстрації з ним повторного шлюбу. Достатньо встановити один з указаних фактів для того, щоб вирішити питання щодо припинення права на аліменти. СК встановлює й інше правило. Право одного з под¬ружжя на аліменти може бути припинене за рішенням суду якщо: 1) одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допо¬моги; 2) платник аліментів неспроможний її надавати. Вказані обставини мають бути доказані в суді зацікавленою особою. На¬приклад, платник аліментів тяжко захворів і не має можливості надавати утримання другому з подружжя. Для звільнення його від аліментного обов'язку він має надати суду відповідні докази.
За рішенням суду один із подружжя може також бути позбав¬лений права на утримання або його право може бути обме¬жено строком. Це можливо у випадках, передбачених ч. 1 ст. 83 СК (подружжя перебувало у шлюбних відносинах нетривалий час, непрацездатність або тяжка хвороба одного з подружжя була при¬хована при реєстрації шлюбу тощо).

18. Право дружини на утримання під час вагітності

СК передбачає спеціальні правила щодо утримання одного з подружжя у разі проживання з ним дитини. У цьому випадку потреба в матеріальній допомозі пов'язана з тим, що один із под¬ружжя опікується дитиною, у зв'язку з чим його можливість дія¬ти на ринку праці є певною мірою обмеженою. З урахуванням тен¬дерних особливостей кожного з подружжя СК містить два прави¬ла, які встановлюють: а) право дружини на утримання під час вагітності та у разі проживання з нею дитини (статті 84, 85 СК); б) право чоловіка на утримання у разі проживання з ним дитини (статті 86, 87 СК).
Дружина має право на утримання за наявності таких умов: 1) вона є вагітною або має дитину, яка проживає з нею і не досягла З років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку — шести років; 2) чоловік — батько дитини може надавати матері¬альну допомогу. З цього випливає, що дружина, яка виховує ма¬леньку дитину, не повинна доказувати свою потребу у матері¬альній допомозі. Вирішення питання не залежить також від її пра¬цездатності. У ч. 4 ст. 84 СК передбачено, що право на утримання дружина має незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального становища.
Чоловік зобов'язаний утримувати дружину, з якою проживає дитина, тільки у разі, якщо він є батьком цієї дитини. Право дру¬жини на утримання припиняється, якщо за рішенням суду ви¬ключено відомості про чоловіка як батька з актового запису про народження дитини. Аліменти, які дружина отримала за попе¬редній час поверненню не підлягають.
Не тільки дружина, а й чоловік мають право на утримання у разі здійснення ним опіки над малолітньою дитиною (ст. 86 СК). Право на утримання виникає у чоловіка за наявності таких підстав: 1) із чоловіком проживає дитина, яка не досягла 3 років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку — шести років; 2) дружина — мати дитини може надавати своєму чоловікові матеріальну допомогу. Таким само чином, як і щодо дружини, право чоловіка на утримання припиняється, якщо він не здійснює опіки над дитиною. Сімейний кодекс (ч. 1 ст. 87) пе¬редбачає дві підстави припинення права на утримання: якщо ди¬тина передана на виховання іншій особі; у разі смерті дитини. Дружина також звільняється від обов'язку утримувати свого чо¬ловіка й у разі, якщо відомості про неї як про мати дитини було виключено за рішенням суду з актового запису про народження дитини (ч. 2 ст. 87 СК).

19. Право на укладення шлюбного договору. Зміст і форма.
Шлюбний договір може розглядатися як згода наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов'язків подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існу¬ванням та припиненням. Хоча шлюбний договір має значну спе¬цифіку, він відповідає загальним ознакам, що властиві цивільно-правовим правочинам у цілому.
Законодавство визначає форму шлюбного договору. Згідно зі ст. 94 СК шлюбний договір укладається у письмовій формі й но¬таріально посвідчується. Існують деякі особливості укладення шлюбного договору, суб'єктом якого є неповнолітня особа. Для його укладення потрібна письмова згода батьків або піклуваль¬ника неповнолітнього, посвідчена нотаріусом (ч. 2 ст. 92 СК).
Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК суб'єктами шлюбного договору можуть бути дві категорії осіб: які подали до державного органу РАЦС заяву про реєстрацію шлюбу (наречені) та які зареєстру¬вали шлюб (подружжя).
Із специфікою суб'єктного складу шлюбного договору пов'я¬зані й особливості дії шлюбного договору у часі. Згідно із ст. 95 СК дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюб¬ний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може поширюватися на відносини, які виникнуть не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, наприклад, через п'ять років після реєстрації шлюбу. Немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений в період шлюбу, за бажанням сторін поширював свою дію на відно¬сини, що виникли раніше — з моменту реєстрації шлюбу. Такий договір не буде суперечити закону.
З урахуванням того, що шлюбний договір за своєю сутністю має довгостроковий характер, важливого значення набувають нові правила щодо строку дії шлюбного договору. Відповідно до ст. 96 СК, у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено за¬гальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків подружжя та, по-друге, за бажанням сторін у дого¬ворі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. Подружжя може укласти шлюб¬ний договір лише на певний час, напр, на перші 5 років після реєстрації шлюбу. Після їх спливу подружжя вправі уклас¬ти новий договір або погодитися з законним режи¬мом свого майна, який встановлено законодавством України. Важ¬ливим здається також правило щодо можливості встановлення сторонами в договорі прав та обов'язків, які будуть виникати після припинення шлюбу. Сімейне законодавство встановлює певні межі договірної ініціативи подружжя і визначає, які положення не можуть вклю¬чатися до шлюбного договору.
1. Новий СК України залишає незмінною існуючу концепцію щодо предмету шлюбного договору. Відповідно до частин 2, З ст. 93 СК шлюбним договором регулюються лише майнові відно¬сини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов'язки. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між ними, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, ви¬ховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення куль¬турних та мовних пріоритетів тощо.
2. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав ди¬тини, які встановлені СК (ч. 4 ст. 93). Вказана норма є відповід¬ною гарантією майнових прав дитини. Тому батьки не вправі ук¬ласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на прожи¬вання в певному житловому приміщенні тощо.
3. Шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК). Сутність такої оціночної категорії як «надзвичайно невигідне ста¬новище» може мати різні конкретні вияви. Наприклад, таке ста¬новище може виникнути, якщо за умовами договору у разі поділу майна подружжя вся нерухомість буде передаватися одному з них, натомість, другий отримає рухоме майно незначної вартості тощо.
У новому СК України окреслено три основних види майно¬вих відносин, які можуть регулюватися шлюбним договором. Сто¬рони у шлюбному договорі можуть визначити: а) правовий ре¬жим майна (ст. 97 СК); б) порядок користування житлом (ст. 98 СК); в) право на утримання (ст. 99 СК).
Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя має за мету встановлення правил, які не співпадають з тими, які встановлені законодавчими нормами або взагалі не пе¬редбачені законодавством. Наприклад, сторони можуть домови¬тися, що майно, набуте ними до шлюбу, буде входити до складу їх спільного, а не роздільного майна; у разі поділу майна частки кож¬ного з подружжя будуть не рівними, а відповідно збільшеними або зменшеними; речі професійних занять одного з подружжя не будуть підлягати поділу і передаватимуться тому з подружжя, який їх використовував, тощо. За новим Сімейним кодексом ре¬гулювання відносин подружжя щодо укладення шлюбного дого¬вору в цілому базується на диспозитивних засадах.
Сторони вправі включити до шлюбного договору умови щодо порядку користування житлом (ст. 98 СК). У даному разі йдеть¬ся не про перехід права власності на житлове приміщення від од¬ного з подружжя до другого, а саме про користування житлом. Сторони шлюбного договору можуть домовитися про порядок користування житлом, яке належить на праві власності одному з них. В юридичному сенсі квартира (житловий будинок, садиба), яка належить одному з подружжя є чужою річчю для іншого з подружжя незалежно від часу його проживання в житловому при¬міщенні. Сторони можуть домовитися щодо користування або припинення користування житловим приміщенням у разі розір¬вання шлюбу.
Зміст шлюбного договору можуть також складати умови щодо права подружжя на утримання (ст. 99 СК). Сенс шлюбного договору полягає у встановленні правил, які відрізняються від тих, що визначені законом. Тому сторони можуть домовитися про на¬дання утримання одному з подружжя незалежно від тих умов, які передбачені законом, наприклад, непрацездатності одного з под¬ружжя або його потреби у матеріальній допомозі (ст. 75 СК). Можуть сторони передбачити також конкретний порядок, розмір та строки надання утримання, визначити його натуральну або грошову форму тощо.
Характерною рисою шлюбного договору є тривалість його дії. Це може викликати необхідність зміни його умов. У СК закріп¬лено загальне правило щодо цього. Згідно з ч. 1 ст. 100 СК одно¬стороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Це можливо тільки у тому разі, якщо на таку зміну дають згоду обидві сторони. В ч. 2 ст. 100 СК сказано, що шлюбний договір може бути змінено подружжям. У зв'язку з тим, що шлюбний договір підля¬гає нотаріальному посвідченню, усі внесені в нього зміни також мають бути посвідчені нотаріально. Новий СК передбачає також можливість зміни умов договору за рішенням суду (ч. З ст. 100 СК).
Ще однією новелою концепції шлюбного договору, яку закріп¬лено в новому СК, є введення поряд із поняттям «розірвання шлюбного договору» такого терміна, як «відмова від шлюбного договору». Як перший, так і другий терміни стосуються ситуації, коли шлюбний договір припиняє свою дію на майбутнє при збе¬реженні правових наслідків, які виникли під час його дії (в цьому полягає різниця між ними та визнанням шлюбного договору не¬дійсним). Однак відмова від шлюбного договору здійснюється за бажанням сторін (ст. 101 СК), в той час, як для його розірвання необхідно відповідне рішення суду (ст. 102 СК).
Як і інші подружні правочини, шлюбний договір у силу пев¬них підстав може бути визнаний недійсним. Підставами для цьо¬го є, в основному, ті ж самі, що і для інших цивільно-правових правочинів. Відповідно до ст.103 СК шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України.
Основні підстави визнання шлюбного договору недійсним: 1) порушення нотарі¬альної форми договору, а також укладення шлюбного договору неповнолітніми неемансипованими особами, які беруть шлюб без згоди їх батьків або піклувальника; 2) неналежний суб'єктний склад (укладення договору недієздатними особами, або такими, що не мають необхідного обсягу дієздатності); 3) зменшення об¬сягу прав дитини, які встановлені СК України; 4) включення умов, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище; 5) укладення договору під впливом обману, на¬сильства; 6) помилка однієї зі сторін договору; 7) порушення шлюбним договором норм закону (наприклад, включення в до¬говір положень, що стосуються особистих прав і обов'язків под¬ружжя або їх неповнолітніх дітей) тощо.
Треба зазначити, що визнання шлюбного договору недійсним не впливає на долю шлюбу: він продовжує своє існування неза¬лежно від цього. І навпаки, визнання шлюбу недійсним тягне за собою недійсність шлюбного договору. Це свідчить про залежність шлюбного договору від шлюбу та певну підпорядкованість пер¬шого другому.

Пожаловаться
Комментариев (0)
Популярные заметки S4actie
Реклама
Реклама