Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

20-28

23 июня´08 23:23 Просмотров: 532 Комментариев: 0
20. Підстави припинення шлюбу
Припинення шлюбу є юридичним фактом, із яким закон по¬в'язує важливі правові наслідки. В разі припинення шлюбу при¬пиняються особисті та майнові правовідносини подружжя. В той же час припинення шлюбу може слугувати підставою виникнен¬ня інших правовідносин, нових особистих та майнових прав ко¬лишнього подружжя. Так, особа, яка змінила своє прізвище у зв'яз¬ку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу на¬далі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище, а другий з подружжя не може їй у цьому перешкоджа¬ти; після розірвання шлюбу кожен із подружжя набуває право щодо утримання від другого з подружжя; якщо шлюб припинив¬ся внаслідок смерті одного з подружжя, то інший має право на визначення своєї частки у спільному майні та право на спадку¬вання щодо майна померлого; із припиненням шлюбу пов'язане набуття особою права на повторний шлюб тощо. Усі ці обставини свідчать про важливість визначення питань, які стосуються підстав, порядку та процедури припинення шлюбу.
Відповідно до законодавства (ст. 104 СК), шлюб припиняється за однією з двох підстав: а) внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим; б) внаслідок розірвання шлюбу.
Якщо шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подруж¬жя або оголошення його померлим, припинення шлюбу не потре¬бує спеціального оформлення. Відповідні права та обов'язки в цьому випадку виникають або припиняються внаслідок самого факту смерті або оголошення особи померлою. Реєстрація смерті, яка проведена відповідно до цивільного законодавства, і отриман¬ня свідоцтва про смерть, є достатнім підтвердженням припинен¬ня шлюбу. Якщо особа оголошена померлою, то правовою підста¬вою виникнення юридичних наслідків є відповідне рішення суду щодо оголошення особи померлою, яке набрало чинність.
У житті можуть виникнути певні колізії між двома вказаними вище різновидами припинення шлюбу. Це може статися у випад¬ку, якщо подружжя (один з нього) звернулося до суду із заявою
(позовом) про розірвання шлюбу, а потім один із подружжя по¬мер. Новий СК України вирішує цю колізію таким чином: якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті (ч. З ст. 104 СК); якщо у день набрання чинності рішен¬ням суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вва¬жається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання (ч. 4 ст. 104 СК).
Вирішення цього питання має значення для визначення підстав та порядку припинення шлюбу в такій складній ситуації. Як вид¬но з наведеного, головним є визначення дня смерті одного з под¬ружжя — до набрання чинності рішенням суду або безпосередньо у сам день набрання чинності судовим рішенням. У першому ви¬падку припинення шлюбу підтверджується свідоцтвом органу РАЦС щодо смерті особи, а в другому - відповідним рішенням суду щодо розірвання шлюбу.

21. Розірвання шлюбу держ. орг. реєстрації цивільного стану

Відповідно до сімейного законодавства, з урахуванням обста¬вин, що склалися в сім'ї, розірвання шлюбу може здійснюватися: державним органом реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК); судом (статті 109-110 СК).
Розірвання шлюбу державним органом РАЦС. Відповідно до ч. 1 ст. 106 СК розірвання шлюбу здійснюється державним орга¬ном реєстрації актів цивільного стану за наявності двох умов: а) подружжя не має неповнолітніх дітей та б) існує взаємна згода подружжя на розірвання шлюбу.
Відповідно до ч. З ст. 106 СК України шлюб розривається не¬залежно від наявності між подружжям майнового спору. Такий підхід здається цілком виправданим. Відомо, що розгляд судами
майнових спорів подружжя нерідко має тривалий характер. Що ж до їх особистих відносин, то вони на момент звернення до суду, як правило, вже непоправно зруйновані. Тому немає сенсу штуч¬но пов'язувати питання щодо майнового спору з питанням при¬пинення шлюбу. Ніщо не завадить подружжю і після розірвання шлюбу вирішувати спірні питання щодо майна в суді.
Відповідно до ч. 2 ст. 106 СК державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання спільної заяви подружжя, якщо вона не була відкликана. Таким чином законодавство дає змогу подружжю обдумати своє рішення і остаточно визначити серйозність своїх намірів щодо розірвання шлюбу.
У певних випадках розірвання шлюбу державним органом РАЦС може здійснюватися не за спільною заявою подружжя, а за заявою одного з них. Таким чином закон допускає можливість врахування волі лише одного з подружжя щодо розірвання шлю¬бу. Відповідно до ч. 1 ст. 107 СК шлюб розривається за заявою одного з подружжя, якщо другий з них: а) визнаний безвісно відсутнім; б) визнаний недієздатним; в) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки. Якщо ж між подружжям виникає спір майнового характеру, то це не впливає на вирішення питання щодо розірвання шлюбу. Вбачаєть¬ся, що таке правило є виправданим. Розгляд майнового спору можна відокремити від вирішення питання щодо розірвання шлю¬бу. Тільки точнішим було б інше формулювання ч. 2 ст. 107 СК: шлюб має розриватися незалежно від спору не тільки між под¬ружжям, а й між тим з подружжя, який звертається із заявою про розірвання шлюбу до органів РАЦС, та опікуном іншого з под¬ружжя — визнаного безвісно відсутнім або недієздатним. Зрозу¬міло, що у випадку, коли одного з подружжя було визнано без¬вісно відсутнім або недієздатним, то між ним і другим із подруж¬жя спір майнового характеру виникнути не може. Вимоги майнового характеру в такому разі будуть пред'являтися опіку¬ном відсутньої або недієздатної особи.

22. Розірвання шлюбу в судовому порядку

Розірвання шлюбу, крім органів РАЦС, може бути здійснене су¬дом. Закріплений в СК порядок розірвання шлюбу судом містить суттєві зміни. Найбільш принциповим є введення двох само¬стійних процедур щодо розірвання шлюбу залежно від згоди або незгоди подружжя на припинення шлюбу. Відповідно до цього Кодекс закріплює: а) розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей (ст. 109 СК); б) розір¬вання шлюбу за позовом, пред'явленим одним із подружжя, тоб¬то за наявності спору (ст. 110 СК).
У першому випадку мається на увазі добровільне розірвання шлюбу, коли ніхто з подружжя не заперечує проти припинення подружнього життя. Утім, така сім'я має дітей, тому розірвання шлюбу не може здійснюватися органами РАЦС. У цьому випад¬ку розірвання шлюбу між подружжям традиційно здійснюється судом. Це викликано необхідністю забезпечення інтересів дітей у разі розпаду сім'ї. Разом із тим, СК закріплює нове правило щодо договірного регулювання багатьох аспектів відносин подружжя, які виникають у процесі розірвання шлюбу. Якщо подружжя дійшло згоди щодо розірвання шлюбу, воно, відповідно до ч. 1 ст. 109 СК має право подати до суду про це спільну заяву. В цьо¬му випадку суд не з'ясовує питання щодо можливості або немож¬ливості розірвання шлюбу. Питання щодо припинення подруж¬нього життя подружжя вирішує самостійно. Головна мета суду полягає у встановленні того, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірван¬ня шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Таким чином, суд лише з'ясовує відпо¬відність волевиявлення подружжя їхній справжній волі на розір¬вання шлюбу, та відсутність порушення інтересів дітей та под¬ружжя після розірвання шлюбу.
Разом із заявою про розірвання шлюбу подружжя передає на роз¬гляд суду письмовий договір, в якому вказує: з ким із них будуть проживати діти; яку участь у забезпеченні умов життя дітей брати¬ме той з батьків, хто буде проживати окремо; умови здійснення тим із батьків, який проживає окремо, права на особисте виховання дітей.
Відповідно до ч. 1 ст. 109 СК вказаний договір має просту пись¬мову форму. Виходячи з того, що він буде подаватися до суду ра¬зом із заявою подружжя щодо розірвання шлюбу, можна зробити припущення, що цей договір має бути затверджений судом на кшталт мирової угоди. Підписання сторонами такого договору, як випливає з ч. 1 ст. 109 СК, є правом, а не обов'язком подружжя.
Новий СК України передбачає ще один договір подружжя, який подається суду при розірванні шлюбу за спільною заявою подружжя. Це договір щодо визначення розміру аліментів на ди¬тину (ч. 2 ст. 109 СК). Треба сказати, що природу цього договору важко визначити повною мірою. По-перше, не зрозуміло, чи є його укладення обов'язковим. Частина 1 ст. 109 містить диспозитивне правило, відповідно до якого подружжя має право подати до суду письмовий договір про порядок виховання дитини. Частина 2 ст. 109 має імперативний характер, але не ясно, чи ця імпера¬тивність стосується тільки форми договору про аліменти (нотар¬іальна), чи самого факту укладення такого договору.
По-друге, в СК чітко не визначено питання щодо змісту тако¬го договору. Виходячи безпосередньо з тексту ч. 2 ст. 109 СК, він може стосуватися тільки розміру аліментів. Разом із тим, СК містить ще одну норму, яка регулює договірні відносини між бать¬ками про сплату аліментів на дитину — ст. 189 СК. Відповідно до ч. 1 ст. 189 СК батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Як видно з тексту, в даному договорі батьки, по-перше, мають пра¬во укласти цей договір, а не зобов'язані це робити і, по-друге, вправі визначити не тільки розмір, а й строки виплати аліментів. Зали¬шається визначити співвідношення цих норм. Може, ч. 2 ст. 109 СК розрахована лише на випадки укладення договору про алімен¬ти разом із розірванням шлюбу, а ст. 189 СК розрахована на інші ситуації (якщо батьки шлюб не розривають або взагалі шлюб не брали)? Не можна забувати і про те, що СК містить норму, відпов¬ідно до якої подружжя має право визначити в шлюбному договорі свої майнові права та обов'язки як батьків (ч. 2 ст. 93). Ця норма є найбільш широкою за змістом і дає можливість батькам визначати не тільки розмір і строки, а й порядок виплати аліментів на дітей. Немає ніяких заборон щодо укладення шлюбного договору і спла¬ти аліментів на випадок розірвання шлюбу.
Другим різновидом судового порядку розірвання шлюбу є по¬рядок, відповідно до якого розірвання шлюбу здійснюється за позовом одного з подружжя (ст. 110 СК). Таким чином, у даному випадку мова йде про відсутність згоди подружжя щодо цього питання внаслідок чого розірвання шлюбу здійснюється за ініціа¬тивою лише одного з них. Загальний дозвіл щодо розірвання шлю¬бу за позовом одного з подружжя має певні винятки. Відповідно до ч. 2 ст. 110 СК такий позов не може бути пред'явлений протя¬гом вагітності дружини та протягом одного року після народжен¬ня дитини. В законі не сказано чи поширюється це правило на випадки народження у подружжя мертвої дитини або коли дити¬на померла до досягнення нею одного року.
Новий СК України містить чимало нових норм, які регулю¬ють відносини, пов'язані з розірванням шлюбу за позовом одного з подружжя. Відповідно до законодавства, що діяло раніше (ч. 2 ст. 38 КЗпШС України) порушити справу про розірвання шлюбу під час вагітності жінки та протягом одного року після народжен¬ня дитини було заборонено тільки чоловіку без згоди жінки. Якщо ж ініціатором розлучення була жінка, то вона мала на це право. Указана норма була спрямована на забезпечення інтересів жінки-матері та дитини. Новий Сімейний кодекс суттєво змінює це пра¬вило і встановлює, що шлюб не може бути розірвано за ініціативи не тільки чоловіка, а й жінки. Така зміна не здається обґрунтова¬ною. Відповідно до нового законодавства чоловік і жінка мають рівні права, але додержання принципу рівності прав та обов'язків учасників сімейних відносин незалежно від статі в цьому випад¬ку виглядає дещо формальним. Не можна не враховувати тієї об¬ставини, що жінка під час вагітності та протягом певного часу після народження дитини перебуває в особливому психічному та фізичному стані й тому потребує підвищеного захисту. Якщо за¬борона на розірвання шлюбу стосовно чоловіка виглядає зрозу¬мілою (забезпечення спокою дружини під час вагітності та після народження дитини), то щодо жінки вона викликає сумніви.
Однак, СК містить винятки з цього правила.
1. Звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу протя¬гом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини можливе, якщо один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (ч. 2 ст. 110 СК). 2. Чоловік та дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дру¬жини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою (ч. З ст. 110 СК). 3. Чоловік і дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо: а) батьківство щодо неї визнане іншою особою або б) за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виклю¬чено з актового запису про народження дитини (ч. 4 ст. 110 СК).
Таким чином, позов кожного з подружжя про розірвання шлю¬бу може бути пред'явлено тільки після спливу одного року після народження дитини. Раніше (під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року) такий позов міг бути пред'я¬влений лише у випадках, встановлених законом. Це або проти¬правна поведінка одного з подружжя щодо другого з подружжя або дитини, яка містить ознаки злочину, або виключення чолові¬ка з актового запису про народження дитини як її батька.
Якщо перешкод для пред'явлення позову про розірвання шлю¬бу немає, суд приймає позов та розглядає справу. При цьому він уживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не супере¬чить моральним засадам суспільства (ст. 111 СК). При розгляді справи суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причи¬ни позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність мало¬літньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подруж¬жя (ч. 1 ст. 112 СК України). В літературі зазначалося, що у більшості випадків подружжя сповіщає суд про причини розпаду своїх сімейних стосунків, але якщо воно відмовляється їх роз¬крити, суд не вправі примушувати його до цього1. При з'ясуванні усіх питань подружнього життя суд має враховувати, що Сімей¬ний кодекс закріплює правило, відповідно до якого регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємни¬цю особистого життя їх учасників (ч. 4 ст. 7 СК).
Відповідно до ч. 2 ст. 112 СК суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Таким чином, новий Сімейний кодекс підставою для розірвання шлюбу встановлює порушення інтересів членів сім'ї, що мають істотне значення. Питання щодо порушення (або непорушення) таких інтересів та ступінь їх значущості для подружжя або дити¬ни встановлює суд з урахуванням усіх обставин справи.

23. Особисті права матері, батька щодо дитини як особисті немайнові права
Закріплені в СК особисті немайнові пра¬ва мають свою специфіку. По-перше, ці права позбавлені еконо¬мічного змісту і не мають грошової оцінки. По-друге, вони нале¬жать усім без винятку батькам та дітям у рівному обсязі. По-третє, основна частина цих прав виникає з моменту народження люди¬ни, тобто вони є її природними правами. По-четверте, вони не¬розривно пов'язані з особою їх носія.
Права малолітніх і неповнолітніх дітей закріплюються Кон¬ституцією України, Конвенцією ООН про права дитини, ЗУ «Про охорону дитинства», СК та іншими нормативно-правовими актами, що регулюють суспільні відносини в цій сфері. Згідно з п. 2 ст. 6 СК малолітньою вважається дитина до досяг¬нення нею 14 років, а неповнолітньою — вважається дитина у віці від 14 до 18 років. Слід також нагадати, що визнання дитини повністю дієздатною (наприклад, надання повної цивільної дієздатності згідно зі ст. 35 ЦК) не впли¬ває на можливість розглядати її як дитину.
Ст.. 141 СК встановлює рівність прав та обов'язків батьків стосовно дитини. Мати і батько не мають ніяких переваг щодо здійснення виховання. Вони виступають при вирішенні роз¬біжностей з приводу виховання дітей як рівні суб'єкти права. Відповідно до ч. 1 ст. 141 СК батько і мати мають рівні права й обов'язки щодо своїх дітей, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Сімейне законодавство визначає цілу низку особистих немайнових прав, які належать дитині: право жити та виховуватись у сім'ї, право на ім'я, по батькові та прізвище, право вислов¬лювати свою думку, право на спілкування з батьками та інши¬ми родичами, право на свободу переміщення та вибору місця проживання, право на свій захист.
Одним із найважливіших природних прав людини є право на сім'ю. Право на сім'ю включає право особи створити сім'ю та жити у ній (ч. З ст. 4 СК). Особливе значення сім'я має для роз¬витку дитини, у зв'язку з чим держава забезпечує пріоритет сімей¬ного виховання.
Згідно зі ст. 8 Конвенції про права дитини, кожна дитина має право на збереження своєї індивідуальності. Індивідуальними ознаками особи, в першу чергу, є ім'я та прізвище. Законодав¬ство встановлює порядок визначення та закріплення імені, прізви¬ща та по батькові дитини (статті 145—148 СК). Право на ім'я — це непорушне і невідчужуване особисте немайнове право, а та¬кож природне право. Порядок визначення імені дитини передбачено у ст. 146 СК. Ім'я дитини визначається за зго¬дою батьків. Ім'я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства ви¬значається матір'ю дитини. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає зі звичаю національної мен¬шини, до якої належать мати/ батько. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклу¬вання або судом.
Прізвище дитини визначається за прізвищем її батьків. На відміну від власного імені прізвище, по батькові не визначається довільно. Прізвище дитини визначається прізвищем її батьків. Діти отримують прізвище батьків, які перебувають у шлюбі. Якщо прізвище батьків спільне, таким воно буде і у дитини. Якщо бать¬ки мають різні прізвища, дитині присвоюється прізвище батька або матері за згодою батьків. За відсутності згоди — за рішенням органів опіки та піклування. Батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ, або коли воно включає прізвище одного із батьків. Припинення шлюбу або визнання його недійсним не має наслідком зміну прізвища дитини.
По батькові дитини. За загальним правилом, по батькові дитини визна¬чається за іменем її батька. Якщо дитина народжена жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнане, по батькові визначається за іменем особи, яку мати ди¬тини назвала її батьком. ЗУ «Про національні мен¬шини в Україні» дозволяє громадянам, які слідують національ¬ним традиціям і не мають звичаю фіксувати «по батькові», у свідоцтві про народження дитини вказувати лише її прізвище та ім'я.
Дитина має право на належне батьківське виховання. Законо¬давство закріплює обов'язок батьків щодо виховання та роз¬витку дитини (статті 150, 151, 152 СК, ст. 12 ЗУ «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. № 24002-Ш2).
Одна з основних особливостей права на виховання полягає в тому, що його реалізація пов'язана з безпосереднім впливом ви¬хователя на особистість. У СК міститься чимало норм, які слугу¬ють забезпеченню особистого контакту вихователя з тим, кого він виховує. До них належать: ст. 160 СК, яка визнає місцем прожи¬вання неповнолітніх, що не досягли 14-річного віку, місце про¬живання їхніх батьків; ст. 163 СК закріплює право батьків на відібрання малолітньої дитини від іншої особи, яка утримує її у себе не на підставі закону або рішення суду; ст. 168 СК України сприяє збереженню особистого контакту дітей і батьків і після позбавлення їх батьківських прав; ст. 247 СК зобов'язує опікуна або піклувальника проживати разом із дитиною, над якою вста¬новлено опіку чи піклування. Цим самим підкреслюється не¬обхідність постійного контакту з дитиною, причому права та обо¬в'язки опікуна (піклувальника) співпадають з правами та обов'яз¬ками батьків або усиновителів.
Батько або матір зобов'язані виховувати дитину і у тому разі, якщо вони з нею разом не проживають. Той із батьків, хто про¬живає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихо¬ванні і має право на особисте спілкування з нею (ч. 2 ст. 157 СК). СК уперше закріплює можливість договірного визначення бать¬ками цього питання. Згідно із ч. 4 ст. 157 СК батьки мають право укладати договір щодо здійснення батьківських прав та виконан¬ня обов'язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Закон не передбачає спеціальної форми такого договору. Можна при¬пустити, що вона може бути письмовою. Крім того, такий договір за бажанням сторін може бути нотаріально посвідченим.
Правом, що забезпечує соціальне буття людини, є право на місце проживання. Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків (ч. 1 ст. 160 СК). За відсутності згоди щодо того, з ким із батьків буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися судом (ч. 1 ст. 161 СК). Суд при вирішенні спору щодо місця проживання дитини з одним із батьків бере до уваги: ставлення батьків до
виконання своїх обов'язків; додержання інтересів дитини; осо¬бисту прихильність дитини до кожного з батьків; вік дитини; стан її здоров'я; самостійний дохід того з батьків, з ким буде прожи¬вати дитина; наявність упорядженого жилого приміщення; мож¬ливість створення умов належного виховання та розвитку; сто¬сунки батьків; матеріальне становище кожного з них; сімейний стан тощо. Якщо суд визнав, що жоден із батьків не може ство¬рити дитині належних умов для виховання, на вимогу баби, діда або інших родичів дитина може бути передана комусь із них. Якщо дитина не може бути передана жодній з цих осіб, суд може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає (п. З ст. 161 СК), і передати її для опікування органів опіки та піклування. Якщо дитина досягла 14 років, вона сама обирає місце свого проживання у разі окремого проживан¬ня її батьків (ч. З ст. 160 СК). У зв'язку з цим спір між батьками про місце проживання дітей, які досягли 14-річного віку, не підлягає судовому розгляду.
Право батьків на відібрання малолітньої дитини від інших осіб закріплене ст. 163 СК. Наявність у батьків абсолютного суб'єктивного права на визначення місця проживання дітей, які не досягли 14 років, забезпечує їм можливість вимагати повер¬нення малолітньої дитини від будь-якої іншої особи, яка утримує її в собі не на підставі закону або рішення суду. Разом із тим, при вирішенні конкретного спору, суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам. Таким чином, суд при вирішенні спору виходить із необхідності найбільш пов¬ного забезпечення інтересів дитини, а не формального задоволен¬ня права батьків на її виховання.
Право дитини на сімейне виховання містить у собі також пра¬во на спілкування з іншими членами сім'ї та родичами: дідусем, бабусею, братами, сестрами тощо. Це право дитини зберігається і у випадку розірвання шлюбу між його батьками чи визнання їхнього шлюбу недійсним. Дитина, що знаходиться в екстре¬мальній ситуації, має право на спілкування з батьками та іншими родичами. Екстремальна ситуація може виникнути у випадку її арешту, затримки, ув'язнення, нещасливого випадку, тяжкої хво¬роби (ст. 153 СК України). Дитина, яка опинилась у такому ста¬новищі, особливо потребує підтримки своїх близьких. Тому відмовити їй в контакті з батьками чи родичами можливо тільки за на¬явності серйозних причин.
Обов'язок батьків виховувати неповнолітніх дітей нерозрив¬но пов'язаний з обов'язком щодо захисту їх прав та інтересів. Згідно з ч. 1 ст. 242 ЦК батьки є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Представництво батьків при¬пиняється після досягнення дітьми повноліття, набуття неповно¬літньою особою повної дієздатності (статті 34, 35 ЦК), а також у зв'язку з позбавленням батьківських прав.

24. Встановлення факту батьківства за рішенням суду

Визначення батьківства за рішенням суду (ст. 128 СК Украї¬ни) проводиться за наявності спору щодо особи, яка є батьком дитини. Ситуації, в яких батьківство встановлюються в судовому порядку, мають місце, коли чоловік не визнає себе батьком дити¬ни й, навпаки, коли чоловік вважає себе батьком дитини, а цей факт оспорюється.
Встановлення батьківства розглядається також як засіб захи¬сту прав дитини, тобто міра, спрямована на відновлення (визнан¬ня) порушених (оспорених) прав дитини1. Така сутність цього юридичного факту обумовлюється тим, що визначення батьків¬ства дитини є підставою виникнення батьківських обов'язків, зок¬рема обов'язку з утримання дитини.
У ст. 128 СК України по-новому вирішується питання щодо визначення батьківства за рішенням суду. Так, згідно зі ст. 53 КпШС УРСР у разі народження дитини у батьків, які не пере¬бувають у шлюбі, за відсутності спільної заяви батьків батьків¬ство може бути встановлене в судовому порядку. При цьому вста¬новлення батьківства судом можливе лише у разі доведення однієї з наступних обставин:
— спільне проживання та ведення спільного господарства матір'ю дитини і відповідачем до народження дитини;
— спільне виховання чи утримання ними дитини;
— інші докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства.
У СК України підставою для визнання батьківства можуть слугувати будь-які відомості, що засвідчують походження дити¬ни від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України (ч. 2 ст. 128 СК України). Таким чином, у СК України окремо не виді¬ляються будь-які обставини, що можуть бути підставами встанов¬лення батьківства. Тим самим скасовано обмеження щодо засобів доказування батьківства дитини.
Найбільш дискусійним питанням є проблема судових експер¬тиз як доказів у справах про визначення походження дитини. Сучасний рівень розвитку науки та медицини дозволяє викорис¬товувати у судовій практиці різні види експертиз, зокрема екс¬пертиз зі встановлення батьківства (материнства)1. Такі експер¬тизи можуть бути біологічними, судово-медичними, генетични¬ми тощо. Однак, не зменшуючи значення висновків, зроблених у разі проведення цих експертиз, треба все ж такі визнати, що й сьогодні судові експертизи є лише одним із доказів, що підтвер¬джує походження дитини від конкретної особи або спростовує це.
Визнання батьківства в суді здійснюється у порядку позовно¬го провадження. Позов про визнання батьківства може бути по¬даний матір'ю, опікуном, піклувальником дитини або особою, яка утримує та виховує дитину. Дитина, яка досягла повноліття, має право самостійно подати позов про визнання батьківства2.
Як вже зазначалося, позов про визнання батьківства може по¬дати також і чоловік, який вважає себе батьком дитини, якщо його батьківство не визнається (оспорюється) матір'ю дитини або іншими особами. Визнання батьківства в судовому порядку мож¬ливе також лише за умови, що запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до вказівок матері.
У судовому порядку можуть також встановлюватися факт батьківства (материнства) та факт визнання батьківства. Ці спра¬ви розглядаються за правилами окремого провадження.
Встановлення факту батьківства в судовому порядку відрізняється від визнання батьківства за рішенням суду за на¬ступними критеріями:
— відсутність спору щодо батьківства дитини;
— смерть фактичного батька дитини;
— час народження дитини.
У разі смерті чоловіка, якій не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішен¬ням суду (ст. 130 СК України). Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до вказівок ма¬тері дитини. Заяву про встановлення факту батьківства можуть подавати ті ж самі особи, які мають право пред'являти позов про визнання батьківства, крім, звичайно, особи, яка вважає себе бать¬ком дитини.


25. Обов’язки батьків щодо виховання та розвитку дитини

Дитина має право на належне батьківське виховання. Законо¬давство закріплює обов'язок батьків щодо виховання та роз¬витку дитини (статті 150, 151, 152 СК, ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. № 24002-Ш2). Батьки мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклувати¬ся про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, на¬вчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійно¬го життя та праці. На кожного з батьків покладається однакова
відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Ви¬ховання включає комплекс дій батьків, які спрямовані на духов¬ний розвиток дітей, формування їх особистості, розвиток здібно¬стей тощо. Крім того, батьки зобов'язані здійснювати дії щодо лікування дітей у разі хвороби, організації літнього відпочинку, придбання для них одягу, влаштування їх до дитячих закладів1. Здійснюючи батьківські права, виховуючи дитину, батьки тим самим виконують обов'язки щодо її виховання. Маючи рівні пра¬ва щодо вибору форми та методів виховання дітей, батьки повинні діяти за взаємною згодою, разом.
Батько або матір зобов'язані виховувати дитину і у тому разі, якщо вони з нею разом не проживають. Той із батьків, хто про¬живає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихо¬ванні і має право на особисте спілкування з нею (ч. 2 ст. 157 СК). СК уперше закріплює можливість договірного визначення бать¬ками цього питання. Згідно із ч. 4 ст. 157 СК батьки мають право укладати договір щодо здійснення батьківських прав та виконан¬ня обов'язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Закон не передбачає спеціальної форми такого договору. Можна при¬пустити, що вона може бути письмовою. Крім того, такий договір за бажанням сторін може бути нотаріально посвідченим.
За відсутності згоди між батьками щодо участі у вихованні дитини того з них, хто проживає окремо, і виникненні спору один із батьків може звернутися до органу опіки і піклування для ви¬рішення питання. Орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкування з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї (ч. 1 ст. 158 СК). Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зок¬рема, якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий з батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод (ч. 1 ст. 159 СК). Як випли¬ває з ч. 1 ст. 159 СК, один з батьків може звернутися для вирішен¬ня спору щодо виховання дитини до органу опіки та піклування або безпосередньо до суду.
Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні. При цьому він може залишити або змінити той порядок, який було встановлено органом опіки і піклування. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дити¬ною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілку¬вання з урахуванням віку, стану здоров'я дитини, стосунків батьків, а також інших обставин, що мають істотне значення. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи. Іноді той з батьків, з ким проживає дитина, перешкоджає друго¬му з батьків зустрічатися та спілкуватися із дитиною навіть після винесення судом відповідного рішення. У разі ухилення від ви¬конання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дити¬ну для проживання з ним (ч. 4 ст. 159 СК). Особа, яка ухиляється від виконання рішення суду, зобов'язана відшкодувати матеріаль¬ну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає ок¬ремо від дитини (ч. 5 ст. 159 СК).

27. Роздільність майна батьків і дітей
Окрему групу сімейних правовідносин становлять майнові правовідносини батьків та дітей. У сімейно-правовій літературі вони поділяються на дві групи: 1) правовідносини з приводу май¬на та 2) аліментні правовідносини. Перш за все необхідно розг¬лянути перший вид правовідносин — ті, що виникають між бать¬ками та дітьми стосовно належного їм майна. Такі правовідноси¬ни поділяються на три види залежно від джерела набуття майна. До них, зокрема, належать правовідносини щодо майна: а) набу¬того батьками і призначеного для потреб усієї сім'ї; б) набутого за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків і дітей; в) май¬на, що набувається самими неповнолітніми на різних правових підставах.
Кожна сім'я має певний обсяг майна, яке призначене для за¬доволення побутових та інших потреб її членів. Сімейне законо¬давство послідовно закріплює принцип роздільності майна батьків і дітей. Згідно з ч. 1 ст. 173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власника¬ми майна. Це означає, що незалежно від тривалості спільного проживання та спільного користування роздільним майном, яке належить батькам або дитині, воно зберігає свій первісний пра¬вовий режим. СК уводить також презумпцію права власності батьків на спірне майно. Відповідно до ч. 2 ст. 173 СК при вирі¬шенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вва¬жається, що воно є власністю батьків. Виняток з цього правила стосується речей, які придбані батьками чи одним із них для за¬безпечення розвитку, навчання і виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо). СК прямо закріплює право влас¬ності дитини на таке майно (ст. 174).
Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов'язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей. Майно, що забезпечує виховання і розвиток дитини, вони зобов'язані передавати їй у користування (ч. 1 ст. 59, ч. 1 ст. 176 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 176 СК права батьків і дітей на користування житлом, що є власністю когось із них, встанов¬люються законом. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним (ст. 59 СК). Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності (ст. 175 СК).
Батьки вирішують спільно питання про управління майном дитини. Порядок вчинення батьками правочинів щодо майна дитини визначається законодавством (ст. 177 СК). За загальним правилом, продукція, плоди і доходи від майна, що належить влас¬никові речі, є його власністю (ст. 189 ЦК). Це правило поширюєть¬ся на випадки, коли власником речі є неповнолітня особа. Саме вона набуває прав щодо плодів та доходів від належного їй майна. Однак управляють таким майном і доходами від нього батьки дитини. Крім того, закон надає батькам право використовувати доходи від майна, що належить малолітній дитині, на виховання та утримання інших дітей, а також на невідкладні потреби сім'ї (ч. 1 ст. 178 СК). Неповнолітня дитина розпоряджається дохо¬дом від свого майна відповідно до цивільного законодавства (ст. 178 СК).
Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повноліття та набуття повної цивільної дієздатності (статті 34, 35 ЦК). Після припинення управління батьки зобов'язані повер¬нути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від ньо¬го (ч. 4 ст. 177 СК). У випадку неналежного виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини на них може бути покладений обов'язок відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду (ч. 5 ст. 177 СК).
Законом урегульований правовий режим майна, одержаного як аліментні виплати. Аліменти виплачуються на ім'я того з батьків, з ким проживає дитина. Разом із правом власності на алі¬менти за батьками закріплюється й обов'язок використовувати їх строго за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізичних, духовних й інших потреб дитини, її навчання і розвитку (ч. 1 ст. 179 СК). СК закріплює право неповнолітньої дитини брати участь у розпорядженні аліментами, отриманими для неї. Непов¬нолітня дитина, тобто особа, яка досягла 14 років, має право на самостійне одержання аліментів і розпорядження ними відповід¬но до ЦК.

28. Аліментні зобов’язання батьків щодо дітей

Аліментні правовідносини (зобов'язання) батьків та дітей щодо утримання — це правовідносини, в яких одна сторона зобо¬в'язана надати другій стороні утримання на підставах і в поряд¬ку, що встановлені законом, а друга сторона вправі вимагати ви¬конання такого обов'язку. Правовідносини батьків і дітей щодо утримання залежно від самої зобов'язаної особи можна поділити на дві основні групи, кожна з яких має свої підгрупи. По-перше, це аліментні зобов'язання батьків щодо утримання дитини, до яких входять зобов'язання батьків щодо утримання дитини до до¬сягнення нею повноліття (ст. 180 СК); зобов'язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання й у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст. 199 СК); зобов'язання батьків щодо утримання непрацездатних по¬внолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст. 198 СК); зобов'язання батьків брати участь у додаткових ви¬тратах на неповнолітню дитину, що викликані особливими обста¬винами (ст. 185 СК). По-друге, це аліментні зобов'язання по¬внолітніх дітей щодо утримання батьків, які складаються з зобо¬в'язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК); зобо¬в'язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою чи інвалідністю, не¬мічністю (статті 203, 206 СК).
У зв'язку з особливим станом дитини як особи, що через свій вік потребує певної матеріальної підтримки та захисту, окреме значення серед аліментних правовідносин батьків та дітей мають правовідносини, за якими батьки зобов'язані утримувати дитину до її повноліття.
Закон передбачає два порядки сплати батьками аліментів на дитину: добровільний та примусовий. У науковій літературі доб¬ровільне виконання батьками обов'язків щодо утримання дити¬ни поділяють на фактичне і договірне. У нормально функціону¬ючій сім'ї обов'язки щодо утримання виконуються батьками доб¬ровільно. Крім того, відрахування аліментів може здійснюватися за ініціативою одного з батьків на підставі його заяви за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії (ст. 187 СК). Новий СК значно розширює можливості забезпечення інтересів дитини і надає можливість батькам самим визначати питання, пов'язані з виконанням ними аліментних зобов'язань шляхом укладання різних договорів. У цьому випадку йдеться про договірне утри¬мання дитини. Батьки, зокрема, можуть домовлятися про розмір коштів, що витрачаються на харчування, одяг, навчання, прове¬дення дозвілля й інші побутові потреби дитини. Бажаючи забез¬печити добровільне виконання обов'язків на майбутнє, батьки можуть надати своїй домовленості обов'язкового юридичного зна¬чення, уклавши про це договір (ч. 2 ст. 93, ст. 189 СК).
Як вже зазначалося, законодавство передбачає не тільки добро¬вільний, а й примусовий порядок сплати аліментів. Він має місце у разі виникнення спору про надання коштів на утримання дитини. Спір щодо утримання дитини може виникнути як при роздільно¬му, так і при спільному проживанні батьків. Це пов'язане з тим, що, незважаючи на спільність побуту, між батьками можливі су¬перечки стосовно обсягу коштів, необхідних для утримання дити¬ни. У такому випадку кожний з подружжя може звернутися до суду з вимогою про стягнення аліментів у примусовому порядку.
СК передбачає два способи визначення розміру аліментів: 1) у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини та 2) у твердій грошовій сумі. Треба зазначити, що правове регулюван¬ня аліментних відносин у цьому аспекті зазнало кардинальних змін. СК відмовився від традиційних для сімейного права фіксо¬ваних аліментних часток (1/4, 1/3, 1/2). За новим СК, визна¬чення розміру аліментів відбувається в частковому відношенні до заробітку (доходу) батьків, однак сам розмір такої частки за¬коном не встановлюється. Він визначається судом у кожному конкретному випадку примусового стягнення аліментів (ст. 183 СК). Суд при визначенні частини заробітку (доходів), стягува¬ної як аліменти, може варіювати залежно від співвідношення одержуваної суми з прожитковим мінімумом. Аліменти, спря¬мовані на утримання дитини, повинні бути достатніми і, разом із тим, співрозмірними з урахуванням мети аліментного зобов'я¬зання. Відповідно до ст. 182 СК при визначенні розміру аліментів суд враховує: а) стан здоров'я та матеріальне становище дити¬ни; б) стан здоров'я та матеріальне становище платника алі¬ментів; в) наявність у платника аліментів інших дітей, непра¬цездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; г) інші об¬ставини, що мають істотне значення.
У СК збережена ідея встановлення мінімального розміру алі¬ментів. Так, у ч. 2 ст. 182 СК закріплене правило, відповідно до якого розмір аліментів на одну дитину ні при яких обставинах не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів гро¬мадян. Максимального розміру аліментів СК не встановлює. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу)^матері, батька на їхнє утримання, що буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повно¬ліття (ч. 2 ст. 183 СК). Якщо після досягнення повноліття най¬старшою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стя¬гуються з вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на ди¬тину, яка досягла повноліття (ч. З ст. 183 СК).
За заявою платника або одержувача суд може визначити розмір аліментів не в частці від заробітку (доходу) платника, а у твердій грошовій сумі. Це можливо у випадках, якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що ма¬ють істотне значення (ст. 184 СК). Як видно, перелік підстав, які дають суду можливість встановити розмір аліментів у твердій грошовій сумі, у законі однозначно не визначений. Такий підхід доцільно застосувати і в інших випадках, наприклад, коли відпо¬відач не працює чи нелегально одержує доходи з різних джерел, у зв'язку з чим їхній загальний розмір складно визначити. Мож¬на припустити, що сюди варто віднести і випадок, коли у від¬повідача доход відсутній, але, разом із тим, він має на праві власності певне майно. У цій ситуації виходити з фактичного чи передбачуваного заробітку платника аліментів через його від¬сутність не уявляється можливим. Суд може відмовити у визначенні розміру аліментів у твердій грошовій сумі, якщо вважає мотиви позивача безпідставними.
Позов про стягнення аліментів може бути заявлений: а) маті¬р'ю або батьком; б) усиновлювачем; в) опікуном чи піклувальни¬ком; г) патронатним вихователем; д) самою дитиною по досягненні нею 14-річного віку. При збереженні правового зв'язку між ди¬тиною й іншим з батьків звернутися до нього з позовом про при¬мусове стягнення аліментів може усиновлювач, оскільки права й обов'язки усиновлювачів щодо дитини прирівнюються до батьків¬ських прав і обов'язків (частини 1, 4 ст. 232 СК).
Аліменти можуть стягуватися в примусовому порядку з обох батьків, зокрема при позбавленні їх батьківських прав, оскільки останнє не звільняє від обов'язку щодо утримання дитини (ч. 2 ст. 166 СК). У такому випадку позов може бути пред'явлений ро¬дичем, а також іншою особою, що здійснює функції опікуна чи піклувальника (частини 4, 5 ст. 167, ч. 2 ст. 247, ч. 1 ст. 249 СК).
У СК вкрай невиразно врегульоване питання про стягнення аліментів на дітей, що залишилися без піклування батьків і пере¬бувають у дитячих установах (ч. 2 ст. 248, ч. 2 ст. 193 СК). Перед¬бачається, що з обох батьків, якщо вони не беруть участі в утри¬манні дитини, аліменти можуть бути стягнені на загальних підста¬вах, однак за чиєю ініціативою може провадитися таке стягнення — не вказується. Очевидно, до суду з вимогою про стягнення алі¬ментів з батьків може звернутися дитяча установа, у якій прожи¬ває неповнолітній (ст. 245 СК). Вбачається, що в інтересах не¬повнолітньої дитини було б доцільніше закріпити не право, а обо¬в'язок відповідних органів установи звертатися до суду з позовом про стягнення аліментів з батьків, що ухиляються від утримання дитини. За рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на особовий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного бан¬ку України (ч. З ст. 193 СК).
Обов'язок щодо захисту прав й інтересів дитини покладається законом на патронатного вихователя, що також вправі без спеці¬альних на те повноважень висунути позовні вимоги до батьків (ч. 1 п. З ст. 255 СК). Новелою СК є те, що з позовом про стягнен¬ня аліментів до платника може звернутися сама дитина по досяг¬ненні нею 14-річного віку (ч. 1 ст. 18 СК).
За загальним правилом, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову на майбутній час (ч. 1 ст. 191 СК). Аліменти за минулий час можуть бути присуджені лише за певних умов, що встановлюються СК. Відповідно до ч. 2 ст. 191 СК це можливо у випадках, якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів для одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням остан¬нього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.
СК передбачає можливість зменшення та збільшення розміру аліментів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 192 СК розмір аліментів, визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів. Перелік обставин, які можуть слугувати підставами для зменшення або збільшення розміру алі¬ментів, є вичерпним — це зміна матеріального чи сімейного стану платника або одержувача аліментів, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них. По суті, не вказані обставини, а викликані ними ускладнення (наприклад неможливість через погіршення здо¬ров'я задовольнити потреби самого платника аліментів або інших його дітей), слугують підставою для зміни розміру аліментів. Так, розмір аліментів може бути зменшений судом у випадку народжен¬ня в платника аліментів дитини, оскільки при стягненні аліментів у встановленому колись розмірі, ця дитина виявилася б менш за¬безпеченою, ніж діти, що одержують аліменти. Іншою підставою зменшення розміру аліментів може стати непрацездатність плат¬ника (інвалідність першої чи другої групи). Розмір аліментів та¬кож може бути зменшений у випадку, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи (ч. 2 ст. 192 СК). Як уже зазначалося, при визначенні розміру алі¬ментів суд враховує стан здоров'я дитини, а також її матеріальне становище (ч. 1 ст. 182 СК), відповідно зміна зазначених обставин є підставою для зміни розміру аліментів і теж повинна братися су¬дом до уваги. Так, якщо дитина, що досягла відповідного віку, пра¬цює і має достатній заробіток, а матеріальне становище платника аліментів навпаки погіршилося, дані обставини можуть слугувати підставою для зменшення розміру аліментів.
Крім примусового виконання аліментного обов'язку в судово¬му порядку, СК містить й інші способи захисту порушених прав у випадку невиконання аліментних обов'язків. Зокрема передбаче¬на можливість звертання платника аліментів до суду за захистом своїх прав у випадку, якщо одержувач аліментів витрачає їх не за цільовим призначенням (ст. 186 СК).
Іноді життєві обставини складаються таким чином, що вини¬кає необхідність робити непередбачувані витрати. Це може бути пов'язано з різними причинами як позитивного, так і негативно¬го характеру, наприклад, потребою придбання для дитини комп'ю¬тера, музичного інструмента, спортивного спорядження, або не¬обхідністю забезпечити дитині сторонній догляд та посилене хар¬чування у зв'язку з хворобою. СК передбачає обов'язок батьків брати участь у додаткових витратах на неповнолітніх дітей, які викликані особливими обставинами (розвитком здібностей ди¬тини, її хворобою, каліцтвом тощо; ст. 185 СК).
Додаткові витрати на дитину можуть бути викликані трива¬лими або тимчасовими за своєю природою обставинами, і, відпо¬відно, мати разовий або регулярний характер. Тому закон перед¬бачає їх разове, періодичне або постійне покриття. Крім того, один із батьків, залежно від ситуації, що виникла, може за своїм вибо¬ром вимагати відшкодування вже понесених ним додаткових ви¬трат на дитину, або вимагати фінансування іншим із батьків та¬ких витрат наперед (ч. 2 ст. 185 СК). Розмір додаткових витрат визначається судом у твердій грошовій сумі. Сторона, що звер¬тається з вимогою про відшкодування вже зроблених додаткових витрат або з вимогою про їх попереднє фінансування, повинна надати суду докази фактично понесених або майбутніх витрат, їх розрахунки та обґрунтування.
Батьки можуть передбачити порядок несення додаткових ви¬трат у своєму договорі про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК). У першу чергу таке вирішення питання може мати місце у разі тривалої хвороби дитини, постійної необхідності надання їй додаткових коштів. Укладення між батьками договору про при¬пинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно не звільняє того з батьків, хто про¬живає окремо, від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину (ч. З ст. 190 СК).

Пожаловаться
Комментариев (0)
Популярные заметки S4actie
Реклама