Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

29-31

23 июня´08 23:27 Просмотров: 540 Комментариев: 0
29. Обов’язок повнолітніх дітей утримувати батьків
Ст.. 51 Конституції України закріплює обов'язок по¬внолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Турбота може знаходити свій вияв у особистому догляді, наданні матеріальної допомоги, представництві, захисті прав та інтересів батьків у різних установах тощо. Згідно з СК повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і по¬требують матеріальної допомоги (ч. 1 ст. 202 СК). Підставою ви¬никнення аліментного зобов'язання між повнолітніми дітьми і їхніми батьками щодо утримання останніх є склад юридичних фактів: а) походження дітей (родинний зв'язок батьків і дітей); б) непрацездатність батьків; в) потреба батьків у матеріальній допомозі.
Закон передбачає примусовий порядок стягнення аліментів на батьків з їхніх повнолітніх дітей у випадку, якщо останні не нада¬ють матеріальної допомоги добровільно. Згідно зі ст. 205 СК розмір аліментів на батьків визначається судом у кожному кон¬кретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. До уваги береться матеріальний та сімейний стан сторін, можливість одер¬жання батьками утримання від інших осіб: дітей, дружини, чоло¬віка, а також своїх батьків.
Не виключена ситуація, коли батьки на особистих підставах пред'являють позов про стягнення аліментів тільки до одного з дітей. Закон не зобов'язує батьків висувати свою вимогу до всіх дітей. Тому вони вправі звертатися з позовом до когось із них. Однак, оскільки обов'язок щодо утримання батьків покладається на всіх дітей рівною мірою, наявність інших повнолітніх дітей буде враховуватися судом при визначенні розміру аліментів, що підля¬гають стягненню з відповідача. Для визначення розміру аліментів на батьків має значення також наявність в одержувача й інших осіб, які можуть надати йому утримання, — його батьків або дру¬гого з подружжя. На рішення впливає також наявність у дитини, яка має сплачувати аліменти, інших осіб, яких вона зобов'язана утримувати, — непрацездатного чоловіка (дружини), непов¬нолітніх або повнолітніх непрацездатних дітей. Зазначені обста¬вини характеризують сімейний стан платника й одержувача алі¬ментів і, як правило, впливають на їхнє майнове становище.
СК покладає на повнолітніх дітей обов'язок щодо утримання батьків незалежно від того, чи можуть вони таке матеріальне ут¬римання надавати, а також чи є вони самі працездатними та дієздатними. Разом із тим, рівень матеріального забезпечення осо¬би знаходиться в безпосередній залежності від її працездатності, тому факт непрацездатності дочки, сина теж береться судом до уваги при визначенні розміру аліментів на батьків.
Відповідно до ч. 1 ст. 205 СК суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі й (або) у частці від заробітку (до¬ходу) повнолітньої дитини. Вирішення цього питання залежить від конкретних обставин: способу отримання дитиною доходу (постійний або мінливий), особливостей роботи дитини тощо.
Обов'язок дітей утримувати своїх непрацездатних батьків не є безумовним. У ст. 204 СК передбачаються підстави звільнення дітей від цього обов'язку. Так, якщо судом буде встановлено, що мати, батько, що заявляють вимоги про надання їм утримання, ухилялися від виконання батьківських обов'язків, діти можуть бути звільнені від обов'язку надавати їм утримання. За подібних обставин суд може у виняткових випадках присудити аліменти
на користь батьків, але на строк не більш ніж три роки. До винят¬кових випадків можна віднести абсолютну відсутність у батьків будь-яких коштів до існування, тяжку хворобу тощо. Обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були по¬збавлені батьківських прав, не виникає, якщо ці права не були відновлені (ч. 2 ст. 202 СК). Встановлені ст. 204 і ч. 2 ст. 202 СК санкції за невиконання батьками своїх обов'язків стосовно дітей указують на взаємний характер аліментних правовідносин між батьками та дітьми.
Вважається, що повнолітні діти виконують свої обов'язки щодо утримання непрацездатних батьків добровільно. У більшості ви¬падків це відповідає реальному стану речей. У цьому зв'язку ви¬никає питання про договірне регулювання аліментних відносин батьків і дітей. СК прямо не передбачає можливості укладення договорів повнолітніми дітьми між собою з приводу надання ут¬римання батькам, а також договорів між повнолітніми дітьми і батьками про надання утримання останнім. Разом із тим, ч. 1 ст. 9 СК містить положення, відповідно до якого батьки і діти можуть врегулювати свої відносини за домовленістю чи договором, якщо це не суперечить вимогам законодавства і моральним засадам сус¬пільства. Аналіз зазначеної норми приводить до висновку про те, що СК допускає можливість укладення між батьками і їх повно¬літніми дітьми договорів про сплату аліментів.
За загальним правилом, обов'язок щодо утримання непраце¬здатних батьків виникає тільки у дітей, які досягли 18-річного віку. Неповнолітні діти не зобов'язані надавати батькам утриман¬ня навіть якщо вони набули повної цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК). І хоча неповнолітня дитина, яка працює за тру¬довим договором або здійснює підприємницьку діяльність, має певний дохід, СК загалом виходить із недоцільності покладання на неповнолітнього тягаря щодо утримання непрацездатних батьків. Разом із тим, це правило має один виняток. Згідно зі ст. 206 СК суд може прийняти рішення про стягнення коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням і доглядом за батьками і з дитини, тобто особи, яка не досягла 18 років (ст. 6 СК).
Підста¬вами для стягнення слугуватимуть:
а) тяжка хвороба або інвалід¬ність батьків;
б) наявність достатнього доходу (заробітку непов¬нолітньої дитини).
Таким чином, у цій нормі йдеться не просто про випадки хвороби батьків, а про виняткову ситуацію, коли бать¬ки є тяжко хворими або інвалідами. Суд може прийняти рішення про стягнення з неповнолітньої дитини витрат на догляд та ліку¬вання батьків тільки за умови, що дитина має достатній дохід. Це питання має вирішити суд. Стягнення коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням та доглядом за батьками може бути од¬норазовим або здійснюватися протягом певного строку.
Повнолітні діти крім сплати аліментів зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків. Закон поширює це правило тільки на випадки, якщо такі витрати викликані тяжкою хворо¬бою батьків, інвалідністю або немічністю (ст. 203 СК). Інших підстав закон не називає. При визначенні розміру стягнення суд враховує наявність інших повнолітніх дітей, незалежно від того, до всіх чи до когось із дітей пред'явлений позов. Згідно із ст. 206 СК додаткові кошти на лікування і догляд за непрацездатними батьками у виняткових випадках (тяжка хвороба, інвалідність) можуть бути стягнені з малолітньої чи неповнолітньої дитини, за умови, що дитина має достатній дохід (заробіток).

30. Усиновлення (удочеріння) дітей
Конвенція про права дитини, учасницею якої є й Україна, пе¬редбачає, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайвищих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий за¬хист і допомогу, що надається державою, яка забезпечує зміну догляду за дитиною.
Ст.. 52 Конституції України покладає на державу вирішен¬ня питань щодо утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, по¬збавлених батьківського піклування. Виходячи з цього, СК нази¬ває усиновлення однією з форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, поряд з опікою та піклуванням, а та¬кож патронатом. За допомогою усиновлення усуваються неспри¬ятливі для формування особистості дитини обставини і створю¬ються умови, найближчі до тих, що складаються у сім'ї. Але за сучасних умов у випадках, передбачених законом, батьками ди¬тини можуть бути особи, які не мають з ним генного зв'язку (штуч¬не запліднення, сурогатна матір, визнання батьківства особою, яка знає, що вона насправді не є батьком дитини, тощо), тобто право на існування поряд з біологічним отримало і соціальне батьків¬ство і материнство. СК враховує це, встановлюючи, що сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усинов¬лення, а також на інших підставах, не заборонених законом і та¬ких, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. 3).
Усиновлення — правовий інститут, що здійснюється в інтересах дитини, єдиний або обидва батьки якої: померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені по¬мерлими; дали згоду на усиновлення; понад 6 місяців не проживають разом із дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи.
В основу організаційно-правового механізму усиновлення в Ук¬раїні покладені принципи, які відповідають міжнародним вимогам: кожна дитина має право на виховання в сім'ї; пріоритетним є націо¬нальне усиновлення; міжнародне усиновлення розглядається як аль¬тернатива тільки тоді, коли були вичерпані всі можливості щодо пе¬редачі під опіку, піклування, на усиновлення чи виховання в сім'ї громадян України; вирішення усіх процедурних питань усиновлен¬ня дитини із додержанням чинного законодавства України; заборо¬на посередницької комерційної діяльності щодо усиновлення дітей; укладення з іноземними державами договорів про правову допомо¬гу; здійснення контролю за умовами утримання та виховання дітей у сім'ях іноземців. Рішення щодо усиновлення дитини постанов¬ляється в Україні тільки в судовому порядку.
Облік осіб, які бажають усиновити дитину, ведеться системою державних органів: відділами та управліннями районних, район¬них у містах Києві та Севастополі держадміністрацій, вико¬нкомів міських, районних у містах рад, на які покладаєть¬ся безпосереднє ведення справ щодо опіки та піклування, Міносвіти АРК, відповідними управліннями освіти обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, а також Центром з усиновлення дітей при спеціально уповноваженому центральному органові ви¬конавчої влади в галузі освіти (далі — Центр з усиновлення дітей) у порядку, встановленому Кабміном України (ст. 215 СК)1. Облікіноземців та осіб без громадянства, які бажають усиновити дітей, ведеться виключно вказаним Центром з усиновлення дітей.
Усиновлення — це юридичний акт, який є складним за своїм фактичним складом і включає волевиявлення усиновлювача (ст. 223 СК) та рішення суду (ст. 224 СК). Що стосується зго¬ди інших осіб та органів на усиновлення: дитини (ст. 218 СК), батьків (ст. 217 СК), опікуна, піклувальника (ст. 221 СК), закла¬ду охорони здоров'я або навчального закладу (ст. 222 СК), то вони не входять до складу юридичних фактів, які тягнуть виникнення усиновлення, бо у певних випадках усиновлення провадиться і без їх згоди (ч. 3,4 ст. 218: ст. 219 СК; ч. З ст. 221СК).
Усиновлення одночасно встановлює і припиняє певні відно¬сини. У день набрання чинності рішенням суду про усиновлення між усиновлювачем і усиновленим виникають правовідносини, аналогічні батьківським, і одночасно втрачається правовий зв'я¬зок між усиновленим та його батьками і родичами. Хоча з цього правила можуть бути і винятки.
Усиновлювачами може бути, перш за все, подружжя, бо вва¬жається, що інтересам дитини в своїй більшості відповідає вихо¬вання в сім'ї. Закон забороняє особам, що не перебувають між собою в шлюбі, усиновити одну і ту саму дитину. Між тим, за умо¬ви, що чоловік і жінка проживають однією сім'єю, суд може по¬становити рішення про усиновлення ними дитини. При вирішенні цього питання суд повинен з'ясувати всі об¬ставини справи, вирішивши, насамперед, головне — наскільки таке усиновлення буде відповідати інтересам дитини.
Законодавець пред'являє до усиновлювачів певні вимоги. По-перше, ними можуть бути тільки повнолітні дієздатні особи. По-друге, усиновлювач обов'язково повинен бути старшим за дити¬ну, яку він бажає усиновити, не менш як на 15 років, а при усиновленні повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років.
Законом установлено перелік тих осіб, які не можуть бути усиновлювачами (ст. 212 СК). Всі ці особи поділяються на певні групи. До першої групи слід віднести осіб, які за станом свого здо¬ров'я не можуть виконувати функції усиновлювачів: особи, які об¬межені у дієздатності; визнані недієздатними; перебувають на об¬ліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами, страждають на хвороби, перелік яких затверджується МОЗ України (напр.., туберкуль¬оз, онкологічні захворювання тощо). До другої групи належать осо¬би, які у минулому припустилися серйозних порушень у своїх зобо¬в'язаннях щодо виховання дітей, внаслідок чого були позбавлені батьківських прав, і ці права на момент усиновлення не були по¬новлені; були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним з їх вини. До тре¬тьої групи належать особи, які з інших об'єктивних причин не можуть бути усиновлювачами, а саме не можуть забезпечити ди¬тині, напр.., прожитковий мінімум, створити належні умови для проживання і виховання. До четвертої групи слід віднести всіх інших осіб, інтереси яких суперечать інтересам дитини (на¬приклад, особи, що мають судимість за умисне вчинення злочину проти життя або здоров'я фізичної особи тощо). Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі.
Скасування усиновлення — теж одна з підстав припинення усиновлення, яку можна розглядати як правоприпинюючий і од¬ночасно правовідновлюючий юридичний факт. Право на звернення до суду з позовом про скасування усинов¬лення мають батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Скасування усиновлення відбувається тільки за рішенням суду.
Умови скасування усиновлення: коли воно суперечить інте¬ресам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання; дитина страждає на недоумство, психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час уси¬новлення; між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі усиновлювача, стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківсь¬ких обов'язків.
Скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття за винятком тих випадків, коли протиправ¬на поведінка усиновленого (усиновлювача) загрожує життю, здо¬ров'ю усиновлювача (усиновленого) або інших членів сім'ї.
Усиновлення скасовується від дня набрання чинності рішен¬ням суду.
Правові наслідки скасування усиновлення. У разі скасуван¬ня усиновлення припиняються на майбутнє права та обов'язки, що виникли у зв'язку з усиновленням між дитиною та усинов-лювачем і його родичами і одночасно відновлюються права та обо¬в'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за похо¬дженням.
Усиновлена дитина передається за бажанням батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо — вона передається на опікуван¬ня органові опіки та піклування.
У разі скасування усиновлення як такого, що суперечить інте¬ресам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання, якщо дити¬на не передається батькам, за нею зберігається право на прожи¬вання у жилому приміщенні, в якому вона проживала після уси¬новлення, а також суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, за умови, що останній може надавати матеріальну допомогу.
Дитина має право на збереження прізвища, імені та по бать¬кові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням. За бажанням дитини їй присвоюється прізвище, ім'я, по батькові, які вона мала до усиновлення.
Порядок поновлення актового запису про народження у разі скасування усиновлення. Після набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення суд у місячний строк зобов'я¬заний надіслати копію рішення до державного органу РАЦС за місцем реєстрації народження дитини, який вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини.

31. Опіка та піклування над дітьми
У процесі кодифікації цивільного та сімейного законодавства відбувся певний перерозподіл сфер впливу між цивільним та сімейним законодавством. Більшість норм про опіку та піклуван¬ня, що виступають як способи доповнення дієздатності і захисту прав та інтересів неповнолітніх і недієздатних осіб, і традиційно містилися в КЗпШС УРСР, знайшли своє закріплення в новому ЦК у гл. 6 «Опіка та піклування» (статті 55—79).
Між тим, питання, пов'язані з встановленням і здійсненням опіки та піклування над дітьми, які залишилися без батьківсько¬го піклування, регулюються гл. 19 СК «Опіка та піклування над дітьми» (статті 243—251).
У сімейному праві опіка та піклування розглядаються як передача дітей, позбавлених батьківського піклування, іншим особам з метою виховання та захисту їх майнових і особис¬тих прав. Позбавлення батьківського піклування означає, що батьки дитини померли, невідомі, визнані у судовому порядку безвісно відсутніми або померлими. Але опіка і піклування мо¬жуть встановлюватися і за життя батьків неповнолітніх дітей у випадках, коли батьки судом позбавлені батьківських прав або прийнято рішення про відібрання дитини, оскільки перебування з батьками небезпечне для її життя; батьки визнані у встановле¬ному порядку недієздатними або обмежено дієздатними (психіч¬но хворі, розумово відсталі тощо); понад 6 місяців не прожи¬вають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні; не виявляють щодо дитини батьківсь¬кої уваги та турботи або підкинули дитину, і це підтверджено відповідними актами органів внутрішніх справ; відмовилися від дитини у встановленому законом порядку; перебувають під слідством; виїхали на постійне місце проживання або на постійне місце роботи за кордон чи перебувають у тривалому відрядженні.
Між тим, встановлення опіки та піклування стосовно дитини, яка позбавлена батьківського піклування, не є обов'язковим. У випадках, передбачених законом, інші особи, насамперед, близькі родичі, можуть без встановлення над дитиною опіки і без призна¬чення їх опікунами, звертатися з позовами до суду про захист прав та інтересів такої дитини або брати участь у її вихованні. Закон відносить до таких осіб діда, бабу, сестру, брата, мачуху, вітчима, особу, яка взяла у свою сім'ю таку дитину («фактичного вихова¬теля»; статті 258, 260, 261, 262 СК).
Питання, пов'язані з утриманням і вихованням дітей, позбав¬лених батьківського піклування, вирішуються не тільки на підставі норм СК і ЦК, а на сьогодні також на підставі Правил опіки та піклування (далі — Правил)1 органами опіки та піклу¬вання, якими є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні управління та відділи місцевої держадміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. У селищах і селах справами опіки та піклування відають виконавчі комітети сільських і се¬лищних рад. Зокрема органи освіти здійснюють діяльність щодо виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, під опіку (піклування), усиновлення та з інших питань, що належать до їх компетенції.
Опіка і піклування відрізняються за своїм змістом. Опіка вста¬новлюється над дитиною, яка не досягла 14 років (ма¬лолітньою особою) і має часткову цивільну дієздатність, тобто має право самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини, здійснювати особисті немайнові права на результати інтелекту¬альної, творчої діяльності, що охороняються законом, і не несе відповідальності за завдану нею шкоду. Виходячи з цього, опікун замінює її у здійсненні всіх інших прав і обов'язків, являючись її законним представником. Між тим, він не має права без дозволу органу опіки та піклування відмовитися від майнових прав під¬опічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації; укладати договори щодо цінного майна (ч. 1 ст. 71 ЦК).
Піклування встановлюється над дитиною у віці від 14 до 18 років (неповнолітньою особою), яка має неповну цивільну дієздатність, тобто має право самостійно роз¬поряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими дохода¬ми, самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, самостійно ук¬ладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджати¬ся вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Така дитина особисто несе відповідальність за порушен¬ня договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону і самостійно на загальних підставах відповідає за завдану нею шко¬ду. Виходячи з цього, піклувальник дає згоду на вчинення інших правочинів неповнолітньою дитиною, за винятком випадків, передбачених законом. Так, відповідно до ст. 70 ЦК піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родинами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички, а також може давати згоду на укладення певних договорів тільки з дозволу органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 71 ЦК). Піклувальник захищає дитину від зловживань з боку інших осіб.
Орган опіки та піклування контролює діяльність опікунів (піклувальників) щодо умов утримання, виховання, навчання дитини, здійснюючи такий контроль у різні способи, зокрема, пе¬ревіркою умов життя дитини, її виховання і навчання, перевіркою звітів опікунів (піклувальників) щодо діяльності за певний термін, співбесідами із сусідами опікунів (піклувальників), вчителями тощо. Підставою для оцінки діяльності опікуна (піклувальника) є акт, який складається після кожної планової перевірки.
§2. Встановлення опіки та піклування над дітьми
Опікуном (піклувальником) може бути тільки фізична осо¬ба, хоча функції опікунів можуть виконувати також дитячі зак¬лади, заклади охорони здоров'я, а також самі органи опіки та піклування.
Незалежно від того, ким встановлюється опіка або піклування — судом чи органом опіки та піклування, опікун (піклувальник) призначається виключно ор¬ганом опіки та піклування. Причому фізична особа може бути призначена опікуном (піклувальником) лише за її згодою, що по¬винно бути виражено в письмовій заяві, як правило, з урахуван¬ням бажання самої дитини.
Таким чином, встановлення опіки та піклування — це юри¬дичний акт, який є складним за своїм фактичним складом і включає волевиявлення опікуна (піклувальника) (ч. 1 ст. 244 СК) та рішення органу опіки та піклування (ст. 61 ЦК), або рішення суду (ч. З ст. 60 СК). Що стосується побажання мало¬літньої або неповнолітньої дитини на встановлення опіки та піклу¬вання (п. 2 ч. 4 ст. 63 ЦК), то воно не входить до складу юридич¬них фактів, що тягнуть виникнення опіки та піклування, бо поба¬жання дитини може враховуватися органом опіки та піклування при призначенні опікуна (піклувальника), але не є обов'язковим.
Вимоги, що встановлює закон до опікуна (піклувальника). Закон передбачає, що опікуном (піклувальником) дитини може виступати тільки повнолітня дієздатна особа. При її призна¬ченні орган опіки та піклування має враховувати її особисті якості, здатність до виховання дитини, ставлення до неї (ч. 2 ст. 244 СК). Виходячи з цього, не може бути опікуном (піклувальником) дитини особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотич¬ними засобами, особа, позбавлена батьківських прав, а та¬кож особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини.
Закон акцентує увагу саме на здатності особи бути опікуном (піклувальником), а також на суб'єктивному її ставленні до вихо¬вання дитини. Але, як і в законодавстві, що діяло раніше, поза увагою залишилися такі обставини, як можливість виконувати функції опікуна (піклувальника), а саме стан здоров'я особи і на¬явність у неї відповідних матеріально-побутових умов для життя дитини1, спроможність забезпечити останню житлом, якщо вона не має свого помешкання. Тому доцільним було б у ч. З ст. 244 СК вказати на те, що не може бути опікуном (піклувальником) та¬кож і особа, яка не в змозі виконувати обов'язки останніх за ста-
опікун (піклувальник) призначається виключно ор¬ганом опіки та піклування. Причому фізична особа може бути призначена опікуном (піклувальником) лише за її згодою, що по¬винно бути виражено в письмовій заяві, як правило, з урахуван¬ням бажання самої дитини.
Таким чином, встановлення опіки та піклування — це юри¬дичний акт, який є складним за своїм фактичним складом і включає волевиявлення опікуна (піклувальника) (ч. 1 ст. 244 СК) та рішення органу опіки та піклування (ст. 61 ЦК), або рішення суду (ч. З ст. 60 СК). Що стосується побажання мало¬літньої або неповнолітньої дитини на встановлення опіки та піклу¬вання (п. 2 ч. 4 ст. 63 ЦК), то воно не входить до складу юридич¬них фактів, що тягнуть виникнення опіки та піклування, бо поба¬жання дитини може враховуватися органом опіки та піклування при призначенні опікуна (піклувальника), але не є обов'язковим.
Вимоги, що встановлює закон до опікуна (піклувальника). Закон передбачає, що опікуном (піклувальником) дитини може виступати тільки повнолітня дієздатна особа. При її призна¬ченні орган опіки та піклування має враховувати її особисті якості, здатність до виховання дитини, ставлення до неї (ч. 2 ст. 244 СК). Виходячи з цього, не може бути опікуном (піклувальником) дитини особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотич¬ними засобами, особа, позбавлена батьківських прав, а та¬кож особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини.
Закон акцентує увагу саме на здатності особи бути опікуном (піклувальником), а також на суб'єктивному її ставленні до вихо¬вання дитини.
СК відійшов від закріплення переважного права на опіку близь¬ких родичів дитини, яка позбавлена батьківського піклування1, ї це не випадково, бо законодавець не вважає за потрібне зв'язувати орган опіки та піклування такою умовою на випадок, коли особи, які пере¬бувають у сімейних, родинних стосунках з дитиною, не мають необ¬хідних умов для належного виховання і життя майбутнього підопіч¬ного або з будь-яких інших причин не можуть або не бажають опіку¬ватися долею дитини. Природно, що родичі повинні бути найбільш зацікавленими в долі дитини і їм, крім того, легше вста¬новити контакт з дитиною, але не слід надавати цій обставині ви¬рішального значення. В інтересах дитини перевагу можна віддати й іншій особі, яка не є родичем.
Припинення опіки та піклування над дітьми
СК розрізняє такі поняття як «припинення опіки (піклуван¬ня)» і «звільнення опікуна (піклувальника) від своїх обов'язків». Якщо підставою припинення опіки (піклування), як правило, є певний юридичний факт, який не залежить від волі підопічного або опікуна (піклувальника) — подія, внаслідок чого відпадає не¬обхідність у подальшому здійсненні опіки (піклування), то звільнення відбувається на прохання або самого опікуна (піклу¬вальника), або підопічного, або за заявою органу опіки та піклу¬вання у судовому порядку.
Відповідно до ст. 250 СК опіка або піклування над дитиною припиняються у випадках, передбачених ЦК.
Опіка припиняється:
— передачею малолітньою особи батькам (усиновлювачам), тобто коли малолітній особі повертається батьківське піклу¬вання (ч. 1 ст. 75 ЦК). Це відбувається лише на підставі рішення органу опіки і піклування;
— у разі досягнення дитиною чотирнадцяти років.
На відміну від законодавства України, законодавство РФ має не тільки інститут звільнення опікунів та піклувальників від здійснення ними своїх обов'язків, а й відсторонення останніх від виконання цих зобов'язань (ст. 39 ГК РФ). Звільнення за своєю правовою природою розглядається як міра захисту, і для його за¬стосування достатньо наявності певних об'єктивних обставин. Наявності ж вини опікуна або піклувальника для застосування цієї міри не потрібно.
Відсторонення опікуна або піклувальника, навпаки, застосо¬вується тільки як санкція за винну поведінку останніх, коли вони без поважних причин не виконували зобов'язань опікуна або піклувальника належним чином, ухилялися від виконання обо¬в'язків щодо виховання дитини або зловживали своїми правами. За своєю правовою природою відсторонення є мірою відповідаль¬ності і тягне за собою цілу низку несприятливих наслідків, а саме, такі особи в майбутньому не можуть бути усиновлювачами, опі¬кунами, піклувальниками тощо. Крім цього, орган опіки і піклу¬вання вживає заходів щодо відшкодування неповнолітньому шко¬ди, яка спричинена винною поведінкою опікуна або піклувальни¬ка1. Вважаємо такий підхід більш виваженим.
Пожаловаться
Комментариев (0)
Популярные заметки S4actie
Реклама
Реклама