Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

10.13.

23 июня´08 23:46 Просмотров: 498 Комментариев: 0
10. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин.
Поняття підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин.
Юридична наука визначає як підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин комплекс різноманітних за своїм характером явищ, які зумовлюють рух цивільного правовідношення. Досліджуючи виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, ще римський юрист II віку н. є. Гай відрізняв декілька підстав їх виникнення, зміни та припинення (контракти, делікти, інші різноманітні підстави, що не належать до попередніх). Однак загальне поняття підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин римськими юристами сформульовано не було. Розробка цього поняття в юридичній науці була пов'язана з осмисленням, систематизацією римського права та переробкою його пізнішими досліджувачами. Вперше це поняття було сформульовано засновником історичної школи права німецьким вченим Савіньї, який у роботі «Система сучасного римського права» (1849 р.) визначив такими підставами юридичні факти, тобто обста¬вини, що викликають виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин. У юридичній науці часів колишнього СРСР деякі науковці, крім підстав, виокремлювали ще й передумови руху цивільних правовідносин, які в юридичному аспекті поділялися на три основні категорії:
1) нормативні передумови (норми права);
2) правосуб'єктні передумови (правоздатність та дієздатність учасників цивільних відносин);
3) фактичні підстави виникнення, зміни та припинення цивільних відносин, якими є юридичні факти. Взаємодія вказаних підстав та передумов переважно розглядалася в тому, що: норми права створюють юридичну можливість виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, а юридичні факти реалізують можливість руху цих правовідносин, тобто виступають як конкретна правова основа динаміки конкретних цивільних правовідносин. У свою чергу, цивільна правосуб'єктність також створює лише юридичну можливість у суб'єктів мати цивільні права та обов'язки, водночас як юридичні факти були юридичною підставою для кожного конкретного цивільного права та обов'язку, тобто підставою, потрібною для перетворення вказаної юридичної можливості у дійсність.
У новому цивільному законодавстві України ці погляди зазнали деяких змін.
Стаття 11 ЦК України визначає серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків різноманітні юридичні факти: дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; настання або ненастання певної події у випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором; рішення суду у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.
Разом з тим, закон визначає як підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, крім юридичних фактів, акти цивільного зако¬нодавства, а у випадках, визначених ними, акти органів державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування, з яких цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо. Отже, норми права, які раніше розглядалися вченими як нормативні передумови руху цивільних правовідносин, у даний час розглядаються як одна з підстав їх виникнення.
Із зазначеного випливає, що цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства, наприклад, безпосередньо із закону виникають права та обов'язки представництва за законом (ст. 242 ЦК України), черговість спадкування за законом (ст. 1258 ЦК України), обов'язок складення проміжного ліквідаційного балансу та ліквідаційного балансу ліквідаційною комісією юридичної особи у випадку ліквідації юридичної особи (ст. 111 ЦК України), обов'язок юридичної особи у разі зміни свого найменування помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації (ст. 90 ЦК України) та ін.
Цивільні права та обов'язки можуть також безпосередньо виникати з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Для цього вони мають бути видані у випадках і в межах, встановлених актами цивільного законодавства. На практиці найбільш поширеними підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є юридичні факти, примірний перелік яких міститься у частині 2 ст. 11 ЦК України.
Що ж до підстав зміни та припинення цивільних правовідносин, то вони є аналогічними підставам їх виникнення. Так, наприклад, підставою зміни або припинення існуючих цивільних правовідно¬син можуть бути різноманітні дії осіб, спрямовані на зміну або припинення існуючих цивільних прав та обов'язків (наприклад, заміна сторін у правовідношенні внаслідок правонаступництва, відступлення права вимоги кредитора, виконання обов'язку боржника поручителем, переведення боргу боржником, настання або ненастання події, передбаченої законом або договором, прийняття судового рішення або акта цивільного законодавства та ін.).

Поняття юридичного факту.
Під юридичним фактом у науці цивільного права України розуміють конкретні обставини реальної дійсності, з якими норми цивільного права пов'язують виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, тобто правовідносин.
Юридичний факт як обставина характеризується такими ознаками: це обставини конкретні, визначені зовні; такі, що дістають вираження у наявності або відсутності визначених явищ матеріального світу; такі, що містять інформацію про стан суспільних відносин, які входять до предмета правового регулювання; прямо або побічно передбачені нор¬мами права; викликають передбачені законом правові наслідки.
Від юридичних фактів слід відрізняти юридичні умови, тобто обставини, що мають юридичне значення для настання правових наслідків, але пов'язані з ними не прямо, а через одну або кілька проміжних ланок. До них можна віднести, наприклад, обставини, що обумовлюють правосуб'єктність учасників цивільних відносин (громадянство, стать, вік та ін.) або елементи правостворюючих складів, що передують даному, наприклад, право власності на річ є юридичною передумовою для розпорядження нею власником — його вступу у правовідносини купівлі-продажу, міни, дарування тощо.
Серед найбільш поширених юридичних фактів, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків, закон визначає, зокрема:
1) договори та інші правочини;
2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, а також інші юридичні факти (ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Отже, зазначений перелік не є вичерпним, що дуже важливо в умовах сучасного економічного обороту. До юридичних фактів слід також віднести певні події, настання або ненастання яких може бути підставою для виникнення цивільних правовідносин у випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, а також з рішення суду.
Як правило, цивільних прав та обов'язків, які не мали б під собою підстав, не існує, цивільно-правові наслідки можуть наступати за наявності одного юридичного факту, наприклад, для встановлення правовідносин купівлі-продажу сторонам достатньо укласти між собою лише відповідний договір, так званий «простий юридичний факт». Однак наступ більшості цивільно-правових наслідків буває зумовлений, як правило, сукупністю юридичних фактів, що має назву складного юридичного факту (юридичного складу), наприклад, передання будівлі або іншої капітальної споруди у найм на строк більше одного року вимагає не тільки укладення сторонами відповідного договору, але і його державної реєстрації. Складний юридичний факт у правовій науці поділяється на групу юридичних фактів (декілька фактичних обставин, кожна з яких викликає той самий правовий наслідок), наприклад, перебіг строку позовної давності (ст. 264 ЦК України) зупиняється за однією із зазначених у цій статті підстав, та фактичний (юридичний) склад, що є системою елементів (юридичних фактів), які певним чином пов'язані у просторі, часі та взаємообумовлені, правові наслідки за якими наступають лише за наявності всіх елементів. Так, наприклад, право страхувальника на отримання страхової суми від страховика при добровільному страхуванні виникає за умови укладення між ними договору страхування, сплати першого страхового платежу, якщо інше не встановлено договором, та настання страхового випадку.

Класифікація юридичних фактів.
Різноманітні юридичні факти залежно від притаманних їм ознак підлягають відповідній класифікації. За критерієм волі всі юридичні факти залежно від вольового чи не вольового характеру юридичного факту поділяються на дії та події.
Під діями розуміють обставини, що виникають за волею людини, тобто вольові акти (наприклад, укладення цивільного договору, прийняття спадщини, прийняття акта органу державної влади), з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. На відміну від дії, подія є явищем об'єктивної реальності, яка відбувається незалежно від волі людини (наприклад, стихійне лихо, народження фізичної особи, її смерть та ін.). Так, смерть фізичної особи може породити правові наслідки у вигляді правовідносин спадщини, а така подія, як загибель корабля під час бурі, є юридичним фактом, що породжує право страхувальника отримати страхове відшкодування від страховика. Однак не у всіх випадках події можуть виникати без участі вольової дії особи.
Залежно від наявності вольового моменту у виникненні подій вони поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютними подіями є явища, що виникають і розвиваються без участі вольових дій учасників цивільних відносин, наприклад, стихійне лихо (повінь, землетрус, снігові замети, бурі та ін.). На відміну від абсолютних, відносні події виникають за волею людей, але в подальшому розвиваються не¬залежно від їх волевиявлення. Наприклад, пожежа, що знищила житловий будинок, може виникнути не тільки від удару блискавки, а й внаслідок вольових дій його мешканців (підпал, дії, що порушу¬вали правила протипожежної безпеки, та ін.). Треба зазначити, що не всі події є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, оскільки для виникнення останніх необхідною є наявність відповід¬них правових норм, які пов'язували б з їх наступом певні правові наслідки. Близькі до відносних подій і такі юридичні факти, як строки, оскільки встановлення строку залежить від волі суб'єктів цивільного права, а його подальший перебіг здійснюється відповідно до об'єктивних законів перебігу часу, непідвласних їх волі. Відповідно до цього строки розглядаються в науці цивільного права як особлива категорія юридичних фактів, які не належать до дій або подій.
У свою чергу, всі дії в науці цивільного права поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірними є дії, що відповідають вимогам цивільного законодавства, тобто прямо передбачені законом або такі, що не суперечать йому, і відображають правомірну з точки зору закону поведінку учасників цивільних відносин. Правомірні дії у свою чергу поділяються: за суб'єктами (дії фізичних осіб, юридичних осіб приватного права, суб'єктів публічного права); за способом вчинення (особисто або через представника); за способом вираження та закріплення (мовчання, жестом, документом) та ін. Правомірними є переважна більшість юридичних фактів, на¬приклад, велика кількість цивільних правочинів та актів органів державної влади. Останнє обумовлене тим, що цивільне право регулює відносини, які опосередковують дію звичайного економічного обороту в суспільстві.
Правомірні дії поділяються на юридичні вчинки і юридичні акти.
Юридичними вчинками є правомірні дії суб'єктів цивільних правовідносин, метою яких є виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов'язків. Юридичні вчинки викликають правові наслідки незалежно від того, усвідомлював чи ні суб'єкт їх правове зна¬чення, бажав чи не бажав наступу відповідних правових наслідків. Прикладами юридичних вчинків є створення автором об'єктів інтелектуальної власності, виявлення скарбу, знахідка, які за умов, визначених законом, ведуть до виникнення у суб'єктів цивільних пра¬вовідносин права власності на такі об'єкти.
Юридичними актами є правомірні дії, спрямовані на досягнення певного цивільно-правового результату, що породжують правові наслідки лише у випадку, коли вони були вчинені з наміром викликати їх. До юридичних актів належать правочини та адміністративні акти. Оскільки саме правочини виражають притаманні цивільному праву принципи та методи регулювання суспільних відносин, найбільш поширеним видом юридичних актів у цивільному праві є саме правочини — вольові дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Нарівні з правочинами цивільні права та обов'язки можуть породжуватися й адміністративними актами органів державного управління, органів влади Автономної Республіки Крим або органів міс¬цевого самоврядування. Останні вчиняються, як правило, з на¬міром викликати відповідні адміністративно-правові наслідки, У зв'язку з цим підставою виникнення цивільних прав та обов'язків можуть бути лише такі адміністративні акти, що вчиняються з наміром викликати не тільки адміністративні, а й цивільно-правові наслідки. Адміністративні акти можуть бути спрямовані на виник¬нення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків у конкретного учасника цивільних відносин, наприклад, прийняття рішень про реквізицію майна або оформлення державного замовлення; про надання опікуну дозволу органу опіки та піклування на укладення Договору, що підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації; про надання особі, у випадках, визначених законодавством, дозволу (ліцензії) на здійснення окремої операції (наприклад, валютної) або певного виду діяльності (наприклад, банківської, депозитарної, страхової) та ін. Однак на відміну від часів існування планової державної економіки, значення адміністративних актів як підстави цивільних правовідносин у сучасних умовах значно зменшилося. Окремим видом юридичних актів є судові рішення, що встанов¬люють цивільні права або обов'язки. Будучи актом правосуддя, рішення впливає на поведінку учасників цивільних відносин, оскільки підтверджує наявність або відсутність цивільних відносин, їх зміну або припинення. Прикладом рішення, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків, є рішення суду про визнання права власності на майно.
На відміну від правомірних, під неправомірними діями розуміють дії суб'єктів цивільних відносин, які суперечать актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства. До неправомірних дій слід віднести: завдання шкоди (делікти); дії, вчинені в порушення договірних зобов'язань; зловживання правом, безпідставне збагачення та ін. Неправомірними є також дії, що суперечать нормам інших галузей права (наприклад, кримінального або адміністративного).
Деякі автори поділяють юридичні факти залежно від тривалості існування фактичних обставин на факти короткотривалої дії (наприклад, договір перевезення транспортом загального користування) або довготривалої дії (стану). До останніх можна віднести юри¬дичні факти, які характеризуються стабільністю та тривалим часом існування (наприклад, громадянство, перебування у шлюбі, під опікою, членство у підприємницькому товаристві).
У свою чергу, залежно від характеру наслідків юридичні факти поділяються деякими авторами на:
- правостворюючі, з якими закон пов'язує виникнення цивільних правовідносин;
- провозмінюючі, з якими закон пов'язує зміну існуючих цивільних правовідносин (наприклад, зміна сторін у правовідношенні);
- правоприпиняючі, з якими закон пов'язує припинення існуючих цивільних правовідносин (наприклад, смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи, домовленість сторін, знищенню речі, прощення боргу, поєднання боржника та кредитора в одній особі та ін.);
- правоперешкоджаючі, що перешкоджають виникненню, зміні та припиненню правовідносин, наприклад, визнання фізичної особи судом недієздатною веде до неможливості вчинення нею правочинів, оскільки останні від її імені та в її інтересах вчиняє опікун (ст. 41 ЦК України);
- правовідновлюючі, поява яких веде до відновлення існувавших раніше правовідносин (наприклад, поява фізичної особи, яка була оголошена судом померлою). Остання має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, за винятка¬ми, встановленими законом (ст. 48 ЦК України).
Деякі автори поділяють юридичні факти на позитивні, зміст яких складають явища дійсності (наприклад, факт укладення договору, виконання зобов'язань, завдання шкоди), що існують або існували раніше, та негативні, що відображають у своєму змісті відсутність явища, з відсутністю якого закон в окремих випадках пов'язує наступ юридичних наслідків (наприклад, для призначення опікуном фізична особа не повинна бути позбавлена батьківських прав).
У науковій та навчальній літературі існують і більш деталізовані класифікації юридичних фактів. Наприклад, юридичні факти поділяють на оформлені та неоформлені, визначені та відносно визначені тощо.

13. Основні способи захисту цивільних прав та інтересів.
Право на захист — один з основних елементів будь-якого суб'єктивного цивільного права. Це нормативно врегульована можливість управо-моченого суб'єкта застосувати засоби правоохоронного характеру для відновлення порушеного права та застосування передбачених законом методів для припинення дій, завдяки яким право було порушене.
Новим ЦК України розширено інструментарій засобів захисту цивільних прав. Так, особа може звернутися до суду з позовами про:
- визнання права;
- визнання правочину недійсним;
- припинення дій, які порушують право;
- відновлення становища, яке існувало до порушення;
- примусове виконання обов'язку в натурі;
- зміни правовідношення;
- припинення правовідношення;
- відшкодування збитків, у тому числі завданих у стані крайньої необхідності;
- відшкодування моральної шкоди;
- визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (ст. 16 ЦК України).
Реалізація права на захист. Захист суб'єктивних цивільних прав та охоронюваних законом інтересів здійснюється у передбаченому законом порядку із застосуванням певних форм, засобів та способів захисту. Розрізняють дві основні форми захисту — юрисдикційну та неюрисдикційну. До юрисдикційної форми захисту відносять діяльність уповноважених державою органів щодо захисту порушених або оспорюваних прав. До таких органів ЦК України відносить суд, органи державної влади України, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування та нотаріусів.
Неюрисдикційна форма захисту охоплює дії громадян та організацій у захисті прав, які здійснюються ними самостійно без звернення до компетентних державних органів. У ЦК України вказані дії, об'єднані в поняття самозахисту цивільних прав, який розглядається як один із способів захисту цивільних прав. Окремі з них наведені у новому ЦК України.
Визнання права. Необхідність цього способу захисту виникає у тих випадках, коли існування у певної особи права викликає сумнів, не підтверджується даними (документами) встановленої форми, а також суб'єктивне право оспорюється. Цей спосіб захисту може бути реалізований лише в юрисдикційному порядку, причому вимога позивача звернена не до відповідача, а до суду, який на підставі наданих позивачем доказів офіційно встановлює наявність або відсутність у нього спірного права.
Визнання правочину недійсним. Цей спосіб можна визнати одним з різновидів такого способу, як відновлення положення, що існувало до порушення права. В обох випадках сторони, що виконали недійсну угоду, мають повернутися до первинного стану за правовими наслідками.
Припинення дій, які порушують право. Цей спосіб захисту прав може застосовуватися разом з іншими способами — такими як стягнення збитків, або існувати як самостійний. Так, наприклад, особа може вимагати припинення поширення про неї певної інформації без компенсації збитків, нанесених таким поширенням.
Відновлення становища, яке існувало до порушення права. Цей спосіб має місце тоді, коли порушене право не припинило своєї дії і може бути відновлене шляхом як припинення самого правопорушення, так і усунення його наслідків. Так, наприклад, один із членів подружжя дізнається про намір іншого продати майно, що належить їм на праві спільної власності. Позивач може вимагати припинити дії, спрямовані на відчуження спільного майна, без відшкодування майнових збитків.
Припинення дій, які порушують суб'єктивне право, полягає в тому, щоб у майбутньому припинити порушення або усунути загрозу порушення права.
Примусове виконання обов'язку особи в натурі. Такий спосіб захисту прав інколи називають реальним виконанням. Він полягає в тому, що кредитор зобов'язує боржника реально виконати обов'язки, взяті ним на себе у силу договору. Як правило, реальному виконанню протиставляють виплату грошової компенсації, але не завжди вона може задовольнити позивача. Так, господар бажає, щоб паркетну підлогу у його квартирі поклав саме майстер N. Треба зазначити, що договори укладаються для того, щоб виконуватись, а не бути заміненими грошовою компенсацією, тому, як правило, має місце примусове виконання в натурі і лише в тих випадках, ко¬ли таке виконання вже стало неможливим або для кредитора втратила інтерес можлива грошова компенсація.
Зміна або припинення правовідношення — досить поширений спосіб захисту цивільних прав, який реалізується, як правило, в юрисдикційному порядку, хоча можливий і неюрисдикційний спосіб. Так, особа може припинити дію договору (розірвати його достроково) у випадку, коли зрозуміло, що договір не буде виконаний належним чином і в передбачені терміни. Так, при придбанні за договором купівлі-продажу неякісної речі покупець має право за законом (ст. 678 ЦК України) вимагати або безоплатного усунення недоліків товару, або відшкодування витрат на його виправлення, або заміни недоброякісного товару на аналогічний товар належної якості, або пропорційного зменшення купівельної ціни, або відмовитися від виконання договору і вимагати повернення сплаченої за товар суми (припинення правовідносин).
Визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування. Кожна особа, як фізична, так і юридична, може звернутися до суду з позовом про визнання недійсним акта органу державної влади (або органу влади Автономної Республіки Крим, або органу місцевого самоврядування), яким порушено його права або законні інтереси. Це може бути акт, що суперечить чинному законодавству, прийнятий неправомочним органом тощо, і при цьому він має порушувати права і законні інтереси громадян чи юридичних осіб. Суд приймає рішення про визнання такого акта недійсним повністю або частково. Недійсним акт визнається з моменту його видання або вве¬дення у дію закону чи іншого нормативного акта, якому такий акт суперечить. Суд може визнавати недійсними акти як органів державної влади та місцевого самоврядування, так і органів управління під¬приємств та організацій, що порушують права і законні інтереси громадян та юридичних осіб. Так, підлягають розгляду судами позови про визнання недійсними рішення загальних зборів акціонерів, рішення правління, наглядової ради, що порушують права та законні інтереси акціонерів. Треба зазначити, що практика вирішення таких видів позовів на сьогоднішній день розвивається повною мірою, оскільки акціонерне законодавство набуло широкого застосування і певні прогалини в регулюванні корпоративних відносин дістають своє вирішення і таким шляхом.
Самозахист цивільних прав. Неюрисдикційна форма захисту цивільних прав полягає в особливих діях громадян і організацій, що здійснюються ними самостійно, без звернення до державних та інших компетентних органів. У новому ЦК України введено поняття самозахисту цивільних прав. Цей інститут з'являється в цивілістиці не вперше, він трапляється як у вітчизняній науці цивільного права, так і в зарубіжних законодавствах. Так, згадування «наступального самозахисту» є в коментарі до ст. 1642 «право утримання» Цивільного уложення 1910 р. Такий різновид засобів самозахисту, як самовільне утримання чужого майна з метою змусити боржника до виконання взятого на себе зобов'язання, можливий був виключно у випадках, передбачених законом, що чітко визначав умови такого утримання. Цей термін введено також до цивільних кодексів Російської Федерації, Узбекистану (п. З ст. 9), Киргизстану (ст. 14), але без достатнього визначення поняття.
Під самозахистом розуміють застосування особою, право якої порушено, засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам громадянського суспільства (ст. 19 ЦК України).
До них, наприклад, належать дії власника або іншого законного володільця, що спрямовані на захист майна, а також дії, здійснені у стані крайньої необхідності або необхідної оборони.
Характерні ознаки самозахисту:
1) самозахист здійснюється тоді, коли порушення суб'єктивного права вже відбулося і продовжується;
2) обстановка (обставини місця і часу) виключає можливість звернення до державного захисту, хоча і не виключає можливості звернення до судового захисту (оскільки особа самостійно визначає найбільш дієві засоби захисту своїх інтересів);
3) самозахист здійснюється, перш за все, силами самого потерпілого (можливість допомоги інших фізичних або юридичних осіб не виключається);
4) самозахист не може виходити за межі дій, необхідних для припинення правопорушення, і має відповідати характеру самого правопорушення (щоб не вийти за межі необхідної оборони).
Способи самозахисту можуть як обиратися самою особою, так і визначатися договором, законом або іншим нормативно-правовим актом.
Використання названих заходів самозахисту має свої межі, що підкоряються загальноприйнятим нормам і принципам здійснення суб'єктивних цивільних прав. Неприпустимо застосовувати заходи самозахисту таким чином, щоб порушувати права та законні інтереси інших осіб. Якщо використання недозволених засобів захисту призводить до спричинення шкоди майну або здоров'ю інших осіб, то виникає передбачений законом обов'язок відшкодування спричиненої шкоди.
Способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права та характеру дій, якими воно порушене.
Не підлягає відшкодуванню шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист, у тому числі в стані необхідної оборони, якщо її межі не були перевищені (п. 1 ст. 1169 ЦК України).
Необхідна оборона є комплексним інститутом, що регламентується як цивільним, так і кримінальним правом. У цивільному пра¬ві поняття необхідної оборони дещо ширше, ніж у кримінальному. У цивільному праві до необхідної оборони відносять дії, що підпадають під поняття цивільного правопорушення, але не тягнуть за собою заходів юридичної відповідальності. Правовим наслідком дій у стані необхідної оброни є, з точки зору цивільного права, те, що спричинена нападаючому шкода не підлягає відшкодуванню.
Але, якщо при здійсненні права на самозахист особа завдала шкоду іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка вчинила протиправну поведінку. Якщо така шкода заподіяна засобами самозахисту, не забороненими законом, та не суперечить моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію (п. 2 ст. 1169 ЦК України).
З цих положень напрошується висновок про те, що лише шкода, заподіяна не забороненими законом засобами при здійсненні права на самозахист, не підлягає відшкодуванню. В усіх інших випадках особа, яка вчинила протиправну дію, навіть у стані крайньої необхідності, має відшкодувати заподіяну шкоду.
Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК України). Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.
Захист прав нотаріусами — це нова форма способу захисту, введена до ЦК України, значення якої важко переоцінити в сучасних умовах. Згідно зі ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі. Порядок вчинення виконавчих написів нотаріусами встановлений ст. 83 Закону України «Про нотаріат» та гл. 12 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мін'юсту України № 18/5 від 18 червня 1994 р. Цей спосіб захисту цивільних прав застосовується досить часто, оскільки дозволяє швидко здійснити захист порушених прав, що позитивно впливає на активність господарського обігу, а таке завдання є основним у цивільному законодавстві. Виконавчі написи здійснюються як державними, так і приватними нотаріусами у випадках, якщо заборгованість має безспірний характер та термін позовної давності за нею ще не сплив на підставі документів, що містяться в переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1172 від 29 червня 1999 р.
Здійснення права захисту. Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Відмова (нездійснення) особи від здійснення права на захист не є підставою для припинення порушеного права, крім випадків, передбачених законом (ст. 12 ЦК України).
Закріплення цього положення у тексті ЦК України підкреслює реалізацію українським законодавцем одного з основоположних принципів цивільного права — ініціатива суб'єкта як при здійсненні прав, так і при реалізації цивільно-правової відповідальності.
Відшкодування збитків — це найбільш поширений спосіб захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Він застосовується як у договірних, так і в позадоговірних відносинах. Цей спосіб полягає в тому, що боржник відшкодовує кредиторові понесені ним майнові збитки. На відміну від компенсації в натурі, у даному випадку йдеться про грошову компенсацію на користь потерпілої особи.
Під збитками законодавець визначає:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ст. 22 ЦК України).
Як сам факт спричинення збитків, так і їх розмір мають бути доведені визначеним законом шляхом при примусовому стягненні збитків. Це правило поширюється як на стягнення реальних збитків, так і на стягнення упущеної вигоди. Так, якщо збитки спричинені пошкодженням приміщення магазину і, відповідно, призупиненням його роботи на період відновлення приміщення, то до упущеної вигоди, що підлягає відшкодуванню, можна віднести середньомісячний дохід такого магазину, який розраховується на підставі даних його бухгалтерського обліку за певний період.
За загальним правилом збитки відшкодовуються у повному обсязі, але якщо законом або договором передбачено інший розмір, то відшкодування може здійснюватися у більшому або меншому розмірі.
Відшкодування моральної шкоди. Цей спосіб захисту полягає у покладенні на порушника обов'язку сплатити потерпілому грошову компенсацію за фізичні або моральні страждання, які той переніс внаслідок скоєного правопорушення.
Моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю, якого особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі, гідності і ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст. 23 ЦК України).
Отже, законодавець дає вичерпний перелік ознак моральної шкоди, що дозволить у майбутньому уникнути безпідставних судових позовів про відшкодування моральної шкоди.
Моральна шкода компенсується як грошовими коштами, так і іншим майном.
Моральна шкода, завдана фізичній чи юридичній особі неправомірними діями, відшкодовується завдавачем на загальних підставах, тобто за наявності вини. Винятки становлять такі випадки:
1) шкоду завдано життю і здоров'ю фізичної особи джерелом підвищеної небезпеки;
2) шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження; незаконного притягнення до кримінальної відповідальності; незаконного застосування таких запобіжних заходів, як взяття під варту, підписка про невиїзд; незаконного затримання; незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, передбачених законом.
Однією з особливостей моральної шкоди є те, що негативні зміни відбуваються у свідомості потерпілого і форма, в якій вони виражаються назовні, залежить від особливостей психіки суб'єкта, і факт, спосіб, інтенсивність таких проявів може свідчити про наявність моральної шкоди, але не про її розмір. Законом передбачено, що лише протиправні дії є умовою відповідальності за спричинення моральної шкоди. Повинен діяти принцип «презумпції моральної шкоди», зміст якого можна сформулювати таким чином: «Будь-яка фізична особа, щодо якої скоєне неправомірне діяння, визнається такою, що потерпіла моральну шкоду, якщо заподіювач моральної шкоди не доведе протилежного». Але презумпція моральної шкоди прямо не випливає із законодавства. Навпаки, сторона має довести ті обставини, на які вона посилається, тобто довести як факт спричинення моральної шкоди, так і її розмір.
Розмір компенсації моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності та справедливості і має бути адекватним у спричиненні потерпілому страждань.
При визначенні розміру компенсації суд бере до уваги ступінь вини заподіювача шкоди у випадках, коли вина є підставою відшкодування моральної шкоди, характеру нематеріальних благ, яким завдано шкоди, індивідуальні особливості потерпілого, обставини заподіяння шкоди та інші обставини, що мають значення для визначення розміру завданої моральної шкоди.

Пожаловаться
Комментариев (0)
Популярные заметки S4actie2
Реклама
Реклама