Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

49

24 июня´08 0:03 Просмотров: 489 Комментариев: 0
49. Зміст права власності.
Концепція ЦК України щодо змісту права власності, зафіксована в ст. 317 ЦК, виходить з того, що зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з трьох “прав” власника:
1) права володіння річчю;
2) права користування річчю;
3) права розпорядження річчю.
Право володіння – це юридична можливість фактичного впливу на річ. У зв'язку з тим, що володіння буває законним – таким, що грунтується на законі, і незаконним – протиправним, іноді у літературі з цивільного права зазначають, що такий поділ можу стосуватися володіння взагалі, тобто і володіння як елементу права власності. Проте оскільки йдеться про право володіння, то воно завжди може бути лише законним. Поняття “незаконне володіння” може застосовуватись лише до фактичного володіння.
Право користування – це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (проживання в будинку, користування особистими речами, автомашиною тощо). Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання відповідних прибутків). Слід зазначити, що свого часу в римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалася як самостійна правомочність власника – jus fruendi. Проте з огляду на українську цивілістичну традицію можна умовно вважати, що така можливість охоплюється правомочністю користування шляхом вчинення юридичних дій.
Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає у зміні її фізичної сутності – аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або через відмову від права на річ. Слід звернути увагу, що саме внаслідок того, що розпорядження річчю полягає у передачі права власності, одержання плодів і прибутків (передання речі в найм тощо) іноді оцінюють як реалізацію права розпоряджання. Проте, передаючи річ у найм, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі. Отже, одержання плодів, доходів, прибутків не може розглядатися як будь який різновид права розпорядження речами.
В сукупності три правомочності власника утворюють класичну для українського цивільного права “тріаду”, що характеризує право власності в суб'єктивному сенсі.
Слід, однак, зазначити, що таке трактування змісту (визначення переліку елементів) права власності не вважається досконалим. На це є як мінімум дві прицини.
Перша з них полягає в тому, що визначення змісту права власності проводиться без врахування загального трактування суб'єктивного цивільного права як такого, що включає три правомочності:
1) право на власні дії (поведінку);
2) право вимагати певних дій від інших осіб;
3) право звернутися за захистом у разі порушення права.
Неважко помітити, що всі елементи традиційної “тріади” права власності практично повною мірою стосуються лише першої правомочності суб'єктивного цивільного права – права на власну поведінку. Такий акцент виглядає досить природнім, оскільки у багатьох випадках саме поведінка власника дозволяє реалізувати його право власності. Не заперечується, що при цьому власник може вимагати, щоб інші особи не порушували його право власності, має право звернутися до відповідних органів за захистом порушеного права. Але ці вимоги вже розглядаються як такі, що стосуються головним чином тієї чи іншої правомочності: порушення права володіння, порушення права користування, порушення права розпорядження.
Отже, постає питання: йдетьс про право власності як єдине суб'єктивне право чи кожний окремий елемент “тріади” розглядається як окреме суб'єктивне право, що включає три правомочності?
Якщо прагнемо все ж вести мову про єдине суб'єктивне право власності і розглядаємо його як таке, то повинні аналізувати саме щодо цього поняття усі правомочності – не лише власної поведінки, а й вимоги поведінки до інших осіб та правомочності вимагати захисту порушеного права власності.
Звідси випливає висновок про необхідність розгляду змісту права власності у двох площинах:
1) як суб'єктивного права взагалі;
2) як змісту права на свою поведінку власника, яка у багатьох випадках є вираженням права власності взагалі.
Таким чином, зміст права власності в цілому має включати такі елементи:
1) право на власну поведінку (право на здійснення права власності на свій розсуд);
2) право вимагати “від усіх і кожного” не створювати перешкод у здійсненні права власності (не порушувати його);
3) право звернутися до суду за захистом порушеного права власності з речовим позовом (віндикаційним, негаторним тощо).
У свою чергу змістом права здійснення права власності є: право володіння, право користування, право розпорядження тощо.
Друга неточність стосується якраз визначення переліку елементів права здійснення права власності. Традиційна “тріада” є дуже приблизною і не містить згадки про деякі важливі елементи. Наприклад, важливим елементом права власника на здійснення його права є право управління майном.
Свого часу у літературі пропонувалося виділяти правомочність управління власністю (майном) щодо колективних утворень стосовно майна, що їм належить. Водночас деякі науковці зазначали, що більш слушно вважати управління не четвертим елементом змісту права власності, а функцією органу управління колективної юридичної особи, яку та здійснює у процесі реалізації права користування або розпорядження майном.
Однак наразі науковці (Харитонов Є. О., Саніахметова Н. О.) вважають, що правильно виходити з того, що зазначене право не охоплюється ні правом користування, ні правом розпорядження майном. Наприклад, господарське товариство має право власності на майно, передане його учасниками як вклад до статутного капіталу (ст. 115 ЦК). Товариство як власник може володіти цим майном, використовувати його як гарантію інтересів кредиторів. Водночас воно не має права повного розпорядження цим майном (наприклад, не може провести повне відчуження статутного капіталу; зменшувати його нижче рівня, встановленого законом, тощо), а також не має права використовувати майно в процесі своєї діяльності для власних потреб. Натомість господарське товариство через свої органи може управляти цим майном відповідно до змісту засновницьких договорів та вимог закону.
Отже, змістом права власності як права на власну поведінку (права здійснення права власност) є:
1) право володіння майном;
2) право користування майном;
3) право управління майном;
4) право розпорядження майном.
Власник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності. Він має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (ст. 320 ЦК). Водночас допускаються обмеження використання права власності, пов'язані із суспільною необхідністю, а також із випадками, коли це майно завдає шкоди особам, суспільству, погіршує екологічну та економічну ситуацію тощо. Тому законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності. Зокрема держава може заборонити підприємницьку діяльність у певних сферах виробництва і торгівлі (наприклад, у сфері виготовлення збро, наркотичних засобів, орденів тощо) або обмежити її шляхом встановлення вимоги на одержання суб'єктами підприємництва спеціальних ліцензій тощо.
Своє право на річ власник здійснює завжди через свою владу й у своїх інтересах. Проте влада власника щодо належної йому речі не є безмежною. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Він може вчиняти стосовно свого майна будь-які дії, але вони не повинні суперечити законним інтересам інших суб'єктів приватного права.
Як передбачає ч. 4 ст. 319 ЦК, власність зобов'язує. Це правило конкретизоване у ст. 322 ЦК. Вона встановлює, що власник зобов'язаний утримувати майно, яке йому належить, якщо інше не передбачено договором або законом. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК).
Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Це, з одного боку, свідчить про гарантованість прав власника (обмеження, припинення тощо діяльності власника можливе лише на підставах, передбачених законом), а з іншого – означає, що права власника не є безмежними і мають реалізовуватися з урахуванням інтересів суспільства.

Пожаловаться
Комментариев (0)
Популярные заметки S4actie2
Реклама
Реклама