Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

186

25 июня´08 0:11 Просмотров: 1847 Комментариев: 0
186. Поняття та види спадкування.
Стаття 1216. Поняття спадкування
1. Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

1. Спадкуванням є відносини правонаступництва, за яких відбувається перехід прав та обов'язків від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Об'єктом відносин спадкування виступають права та обов'язки спадкодавця у їх сукупності, що належали йому на момент смерті (спадщина, спадкове майно, спадкова маса).
Норми цивільного права, що регулюють умови і порядок спадкування, складають окремий інститут цивільного права — «спадкове право».
Спадкове правонаступництво є універсальним, оскільки до спадкоємців померлої особи переходять у сукупності його права та обов'язки, що не припинилися внаслідок його смерті. Це означає, що спадкоємець не може прийняти окремо права, а від обов'язків відмовитися, чи навпаки.
Від універсального правонаступництва відрізняють правонаступництво сингулярне, при якому до сингулярного правонаступника переходить не вся сукупність прав і обов'язків спадкодавця, а лише певні його права або обов'язки. Як приклад сингулярного правонаступництва можна навести випадок, коли заповідач у заповіті встановлює заповідальний відказ (див. коментар до ст. 1237 ЦК). У такому разі відказоодержувач не є спадкоємцем померлої особи і одержує відповідні права не безпосередньо від спадкодавця, а через спадкоємців за заповітом.
Суб'єктами відносин спадкування є спадкодавець та спадкоємець. Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи — громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Юридичні особи не можуть бути спадкодавцями, оскільки порядок припинення юридичних осіб визначається не нормами про спадкування, а спеціальними правилами про ліквідацію чи злиття, приєднання, поділ, перетворення юридичних осіб (ст.ст. 104-112 ЦК). Спадкоємці — це вказані у заповіті або у законі особи, до яких переходять цивільні права і обов'язки спадкодавця.
Відносини спадкування виникають на підставі факту смерті фізичної особи або оголошення її померлою у встановленому законом порядку. З цими юридичними фактами закон пов'язує появу у спадкоємців права на прийняття спадщини, а у всіх інших осіб — обов'язку не перешкоджати їм у здійсненні цього права.

Стаття 1217. Види спадкування
1. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

1. Видами спадкування є спадкування за заповітом та за законом.
Спадкування за заповітом має місце, коли померла особа залишила після себе заповіт, що не визнаний повністю недійсним. Отже, у разі наявності належним чином засвідченого заповіту, спадкування за заповітом має пріоритет перед спадкуванням за законом. За своєю правовою природою заповіт є одностороннім правочином і тому регулюється не тільки нормами спадкового права, але також підпорядковується загальним правилам про правочини.
Спадкування за законом настає у разі:
1) відсутності заповіту,
2) визнання його повністю недійсним,
3) відмови всіх спадкоємців за заповітом від спадщини (ст. 1273, ч. 1 ст. 1275 ЦК),
4) якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини та заповідачем не було зроблено підпризначення спадкоємця за заповітом (ст. 1244 ЦК).
Спадкування за законом відбувається незалежно від волі спадкодавця і можливе тоді, коли спадкодавець взагалі не висловив свого бажання певним чином розпорядитися своїм майном на випадок смерті або коли його бажання є юридично недійсним. У цьому випадку спадкове майно переходить до тих осіб, коло яких вичерпним образом визначене у законі (спадкоємців за законом).
ЦК окрім спадкування за законом та за заповітом розрізняє також спадкування на підставі рішення суду, що має місце у разі визнання судом спадщини відумерлою (див. коментар до ст. 1277 ЦК).
Згідно зі ст. 1277 ЦК у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. За рішенням суду спадщина, яку він визнав відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Перехід до територіальної громади відумерлої спадщини є видом спадкування, оскільки до територіальної громади переходять як права, так і обов'язки спадкодавця (універсальне правонаступництво).

Стаття 1218. Склад спадщини
1. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

1. Об'єктами спадкування є цивільні права та обов'язки спадкодавця, які не є нерозривно пов'язаними з його особою та які не припинилися внаслідок його смерті.
У спадщину можуть передаватися як певні речі (жилі будинки, квартири, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, предмети особистого користування, земельні ділянки, транспортні засоби, грошові суми, цінні папери тощо), так і майнові права (пайовий внесок членів ЖБК, дачно-будівельного, гаражно-будівельного кооперативів, члена садівницького товариства).
Разом із правами до спадкоємців переходять також і обов'язки спадкодавця (наприклад, щодо сплати боргів).
Стаття 1218 ЦК встановлює, що склад спадщини визначається на момент відкриття спадщини. У ч. 2 ст. 1220 ЦК зазначається, що моментом або ж часом (на наш погляд, ці терміни можна розглядати як рівнозначні) відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Отже, на наш погляд, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві до кінця тієї доби, коли сталася смерть спадкодавця.

Стаття 1219. Права та обов'язки особи, які не входять до складу спадщини
1. Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:
1) особисті немайнові права;
2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;
3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;
5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.

1. До спадкоємців переходять майнові права і обов'язки спадкодавця за винятком тих, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця. Приблизний перелік таких прав та обов'язків передбачений у п.п. 1-5 ст. 1219 ЦК:
1) особисті немайнові права фізичної особи (право на життя, право авторства, право на недоторканність твору тощо). Слід, однак, враховувати, що пов'язаність різних особистих немайнових прав з особистістю спадкодавця є неоднаковою. Так, право авторства є тісно пов'язаним з особистістю спадкодавця, правом, продовжує охоронятися після смерті автора і не може бути передано у спадок. Якщо ж після смерті автора його спадкоємці оприлюднюють неопубліковані за життя автора твори, то вони, незважаючи на положення ст.ст. 438 та 440 ЦК, ст.ст. 14 та 15 Закону України «Про авторське право та суміжні права», реалізують як особисті немайнові (право на оприлюднення твору), так і майнові права (право отримувати плату за використання твору). Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 439 ЦК та ч. 2 ст. 29 Закону України «Про авторське право та суміжні права», спадкоємці автора мають право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора.
У випадку спадкування акцій до спадкоємця переходить майнове право на отримання дивідендів за акціями та немайнове право брати участь в управлінні справами акціонерного товариства. Отже, у випадках, передбачених законом, у склад спадщини можуть входити не лише майнові права, а також і немайнові права;
2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами (глава 7 ЦК);
3) право на відшкодування шкоди у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (ст.ст. 1195-1208 ЦК);
4) права на аліменти, на пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом. Однак якщо суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат були нараховані спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, то вони передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності — входять до складу спадщини (ст. 1227 ЦК);
5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, що передбачені ст. 608 ЦК. Згадана норма розрізняє два випадки припинення зобов'язання смертю фізичної особи: а) припинення зобов'язання смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою (наприклад, смерть повіреного у договорі доручення — п. 3 ч. 1 ст. 1008 ЦК); б) припинення зобов'язання смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора (прикладом може бути смерть довірителя у тому ж таки договорі доручення — п. 3 ч. 1 ст. 1008 ЦК).

Стаття 1220. Відкриття спадщини
1. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
2. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
3. Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.
4. Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.

1. Спадщина відкривається у зв'язку із біологічною смертю фізичної особи — спадкодавця. Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» від 16.07.99 р. людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключені всі інші можливі за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму.
Крім того, відкриття спадщини обумовлюється фактом оголошення судом фізичної особи померлою (ст. 46, 47 ЦК).
Отже, у ЦК йдеться про два різних види юридичних фактів: 1) смерть — це подія, тобто обставина, яка не залежить від волі суб'єктів права. При цьому для самого виникнення спадкових правовідносин не має значення, що було причиною смерті. Вирішальним є факт смерті; 2) у випадку оголошення фізичної особи такою, що померла, підставою виникнення спадкових правовідносин є рішення суду, яке ґрунтується на припущенні, що фізична особа (спадкодавець) померла (ст. 46 ЦК).
2. Моментом (часом) відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, якщо підставою виникнення спадкових правовідносин є смерть спадкодавця. Факт смерті спадкодавця підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим органом РАЦС.
Якщо ж підставою виникнення спадкових правовідносин є оголошення фізичної особи такою, що померла, то час відкриття спадщини визначається відповідно до правил ч. 3 ст. 46 ЦК, яка передбачає, що фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішення суду про це. Таке рішення є підставою для реєстрації органами РАЦС факту смерті та видачі ними свідоцтва про смерть. Якщо ж фізична особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від конкретного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, то вона може бути оголошена судом померлою від дня її вірогідної смерті.
У випадку, коли в свідоцтві про смерть спадкодавця вказаний тільки місяць або рік смерті, то часом відкриття спадщини слід вважати останній день вказаного місяця або року.
Часом відкриття спадщини після смерті громадянина, якого посмертно реабілітовано у встановленому законом порядку, є день прийняття рішення Комісією з питань поновлення прав реабілітованих про повернення майна реабілітованого або про відшкодування його вартості спадкоємцям першої черги (абз. 5 п. 9 Постанови Верховної Ради України від 24 грудня 1993 р. «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні»).
Із часу відкриття спадщини до її прийняття спадкоємцями спадкову масу ще з часів римського права прийнято називати «лежачим спадком». Відповідно до положень римського приватного права «лежачий спадок» визнавався безхазяйним майном, а тому особа, яка правомірно заволоділа ним, вважалася добросовісним набувачем і в разі спливу строку набувальної давності могла отримати таке майно у власність.
За сучасним цивільним законодавством України «лежачий спадок» не може належати спадкоємцям, оскільки у момент відкриття спадщини у них виникає лише право на прийняття спадщини, а не право на спадщину. Тому з часу відкриття спадщини до її прийняття спадкоємцями спадок нікому не належить, є сукупністю безсуб'єктних прав та обов'язків.
3. Відносно осіб, які померли протягом однієї календарної доби, але у різні години доби (так звані коморієнти, тобто особи, які померли одночасно), час відкриття спадщини є однаковим. Оскільки спадщина після кожної з таких осіб відкривається одночасно, то вони не успадковують одна після одної, а натомість є окремими спадкодавцями.
4. Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної (наприклад, чоловік та дружина, мати та дочка тощо), помирають під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно і спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб. Однак зазначена норма може застосовуватися лише у випадку, коли названі особи помирають під час спільної для них небезпеки. Наприклад, якщо сталася автомобільна катастрофа, в якій загинули чоловік та жінка, то вважається, що вони загинули одночасно (не враховується, що хтось з них міг померти пізніше на місці катастрофи), та вони не успадковують один після одного. Якщо ж чоловік загинув на місці події, а жінку було доставлено до лікарні і вона померла наступної доби, то вона буде успадковувати після свого чоловіка, а її спадкоємці отримають право на успадкування її майна за правилами спадкової трансмісії (ст. 1276 ЦК).

Стаття 1221. Місце відкриття спадщини
1. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.
2. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

1. Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця. При цьому під «місцем відкриття спадщини» мається на увазі не «місце» як точка на місцевості, конкретне помешкання, дім, вулиця і т.п., а певний населений пункт (місто, село тощо).
Місце відкритгя спадщини може не збігатися з місцем смерті спадкодавця. Наприклад, якщо він помер не у місці свого постійного проживання: під час перебування у відрядженні, санаторії, місцях позбавлення волі. У цих випадках місцем відкриття спадщини вважається той населений пункт, де громадянин до цього постійно проживав. Так, місцем проживання (і відповідно місцем відкриття спадщини) студентів, військовослужбовців строкової служби, осіб, засуджених до відбування покарання у вигляді позбавлення волі, вважа¬ється місто, село, селище тощо, у якому вони постійно проживали до вступу у відповідний навчальний заклад, або до призову на військову чи альтернативну службу, або до призначення покарання у вигляді позбавлення волі. Проте у випадку смерті громадянина, що постійно проживав у будинку для осіб похилого віку та інвалідів, місцем відкриття спадщини вважається місце, де знаходиться ця установа.
Місцем проживання малолітніх, неповнолітніх або осіб, що перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків, усиновлювачів, опікунів.
Щодо громадян України, які постійно проживали за кордоном, місцем відкриття спадщини буде країна, де вони постійно проживали. Свідоцтво про право на спадщину в такому випадку видається консульською установою або дипломатичним представництвом України (крім випадків, коли держава, де постійно проживав померлий, має на це виключну компетенцію). Для громадян України, які тимчасово проживали за кордоном і померли там, місцем відкриття спадщини буде їхнє останнє місце проживання в Україні до їх виїзду за кордон. Якщо у спадкодавця є нерухоме майно на території декількох держав, то згідно з Конвенцією про допомогу в цивільних, сімейних та карних справах від 22 січня 1993 р., у тих країнах, що приєдналися до цієї Конвенції, свідоцтво про право на спадщину видається у кожній країні згідно з чинним законодавством країни, але з урахуванням кола спадкоємців, що подали заяви про прийняття спадщини за основним місцем відкриття спадщини.
2. Якщо місце проживання спадкодавця встановити неможливо (наприклад, через те, що він часто міняв місця проживання, ніде не затримуючись надовго), місцем відкриття спадщини вважається місце, де знаходиться нерухоме майно або основна його частина. Таким місцем може бути місто, де громадянин мав квартиру; село, в якому знаходиться земельна ділянка, що належала спадкодавцю на праві приватної власності тощо. Якщо ж спадкодавець мав одночасно декілька квартир, будинків, земельних ділянок і т.п., що знаходилися у різних населених пунктах, то місце відкриття спадщини визначається з урахуванням вартості цього нерухомого майна. Де знаходиться майно більшої вартості, там і відкривається спадщина.
Якщо ж померла особа не мала нерухомості, то місцем відкриття спадщини вважається те місце, де знаходиться основна частина рухомого майна. Наприклад, якщо в одному місці після смерті особи, котра не мала постійного місця проживання, залишився автомобіль, а в іншому – яхта, то спадщина відкривається у місці, де знаходиться рухоме майно більшої вартості (яхта).
Місце відкриття спадщини підтверджується відповідними документами: свідоцтвом органів РАЦС про смерть спадкодавця, якщо його останнє постійне місце проживання і місце смерті збігаються; довідками житлово-експлуатаційної організації, виписками з трудової книжки покійного тощо. Якщо місце проживання спадкодавця встановити неможливо, місце відкриття спадщини підтверджується довідкою виконкому місцевої Ради про місцезнаходження спадкового майна чи його частини.

Стаття 1222. Спадкоємці
1. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
2. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (стаття 2 цього Кодексу).

1. Спадкодавцем може бути лише фізична особа. Спадкоємцями за заповітом можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також інші суб'єкти цивільного права (держава, територіальні громади, іноземні держави, міжнародні організації тощо), зазначені в заповіті. За законом спадкоємцями можуть бути лише фізичні особи. Отже, коло спадкоємців є ширшим за коло осіб, які можуть бути спадкодавцями.
Щоб бути спадкоємцем, фізична особа має бути живою на час відкриття спадщини. Закон захищає також права дітей, які були зачаті за життя спадкодавця і народилися після його смерті (так званий «постум»). Якщо ж дитина народилася мертвою, то спадкові правовідносини за її участю, природно, не виникають. У цьому випадку спадкова маса розподіляється між іншими спадкоємцями. Тому ненароджена дитина не є суб'єктом права, оскільки спадкові права у такому випадку можуть виникнути лише за умови народження дитини живою.
2. Що стосується усіх інших суб'єктів цивільного права, то вони можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Зокрема, на підставі заповіту можуть отримати майно у спадщину юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ст. 2 ЦК). Зазначені особи закликаються до спадкування, якщо вони існують на день відкриття спадщини.

Стаття 1223. Право на спадкування
1. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
2. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
3. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

1. Вираз «право на спадкування» може вживатися у декількох значеннях. По-перше, у найбільш загальному вигляді право на спадкування є елементом цивільної правоздатності. У такому сенсі воно належить усім суб'єктам цивільного права. По-друге, право на спадкування може вживатися у значенні «право (можливість) отримати спадок за заповітом». У цьому сенсі право на спадкування є елементом цивільної дієздатності (іноді його іменують «пасивна тестаментоздатність»). По-третє, право на спадкування може розглядатися як суб'єктивне право, яке виникає за наявності певних юридичних фактів: смерті особи або оголошення її такою, що померла (ст. 1220 ЦК).
Згадуване у ст. 1223 ЦК «право на спадкування» може бути охарактеризоване як елемент дієздатності, тобто можливість певної особи набути суб'єктивне право на спадкування після певної особи. Згідно зі ст. 1223 ЦК передусім право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Таке право у них виникає за наявності кількох умов: 1) існує заповіт; 2) спадкодавець визначив певну особу своїм спадкоємцем. Але це ще не суб'єктивне право, оскільки можливість отримати спадок може виникнути лише після смерті спадкодавця (оголошення його померлим).
2. ЦК надає перевагу спадкуванню за заповітом. У заповіті спадкодавець може виявити свою волю розпорядитися своїм майном на користь будь-якої особи. Спадкування за законом є вторинним стосовно спадкування за заповітом, оскільки настає у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини. У таких випадках право на спадкування набувають особи, визначені у ст.ст. 1261-1265 ЦК: у першу чергу — діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив /та батьки; у другу — рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері; у третю — рідні дядько та тітка спадкодавця; у четверту — особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини; у п'яту — інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї тощо.

Стаття 1224. Усунення від права на спадкування
1. Не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя.
Положення абзацу першого цієї частини не застосовується до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм спадкоємцем за заповітом.
2. Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.
3. Не мають права на спадкування за законом батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини.
Не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.
4. Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.
Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкода до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу.
5. За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
6. Положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов’язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

1-5. У коментованій статті передбачаються випадки усунення від спадкування осіб, які відповідно до заповіту чи закону мають право на спадкування після смерті спадкодавця. Особи, які усуваються від спадкування на підставі закону, називаються «негідними спадкодавцями» (до речі, у ЦК РФ ст. 1117 має назву «Негідні спадкоємці»).
Стаття 1224 ЦК розрізняє серед негідних спадкоємців осіб, які не мають права на спадкування (частини 1-4) та осіб, які усуваються від права на спадкування за рішенням суду (частина 5).
Зокрема, не мають права на спадкування:
 спадкоємці за законом або заповітом, які умисно позбавили життя спадкодавця або будь-кого з його спадкоємців з метою отримання спадщини, або здійснили замах на їхнє життя. Однак якщо спадкодавець знав про вчинення замаху на його життя та все ж призначив особу, яка його вчинила, своїм спадкоємцем, то такий спадкоємець не усувається від спадкування. Такі особи можуть закликатися до спадкування лише за заповітом, але не за законом.
Положення ч. 1 ст. 1224 ЦК застосовуються лише у випадку, коли протиправні дії щодо спадкодавця вчиняються з метою отримання спадщини. Якщо мотиви позбавлення життя спадкодавця або будь-кого з його спадкоємців або вчинення замаху на їхнє життя є іншими (наприклад, помста, ревнощі тощо), то такі дії не вважаються підставою для визнання спадкоємця негідним та усунення його від спадкування;
 особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині;
 батьки як спадкоємці за законом після смерті дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини. Не успадковують за законом також батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом;
 не успадковують за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Але якщо шлюб був визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки у майні, що належить тому із подружжя, хто помер, та яке було набуте під час цього шлюбу.
За рішенням суду усуваються від права на спадкування за законом особи, які ухилялися від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Вимога про усунення від спадкування за законом особи може бути пред'явлена лише після смерті спадкодавця.
Зазначені обставини підтверджуються поданням нотаріусу копії рішення суду. Стосовно кожного випадку суд встановлює обставини, які є перепонами у здійсненні права на спадкування.
6. Положення ст. 1224 ЦК поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині (але у частині, що перевищує розмір обов’язкової частки), а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ. Правила про негідних спадкоємців, передбачені частинами 1-4 ст. 1224 ЦК, поширюються також на осіб, які успадковують за правом представлення (ст. 1266 ЦК).

Стаття 1225. Спадкування права на земельну ділянку
1. Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.
2. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.
3. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

1. ЦК не встановлює спеціального порядку набуття права власності на земельну ділянку у порядку спадкування. Відповідно до ч. 1 коментованої статті право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. Цільове призначення землі зазначається у Державному акті про право власності на землю.
Земельний кодекс України закріплює право громадян України на одержання у власність земельних ділянок для чітко визначених цілей (ст. 19 ЦК):
 ведення селянського (фермерського) господарства;
 ведення особистого підсобного господарства;
 будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);
 садівництва;
 дачного та гаражного будівництва.
Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд (ч. 2, 3 ст. 79 ЗК).
Водночас ЗК містить винятки із загального порядку спадкування землі. Так, право на спадкування земельних ділянок іноземцями та особами без громадянства має певні особливості. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати у порядку спадкування право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності (ч. 2 ст. 81 ЗК).
Успадковані іноземними громадянами, особами без громадянства, а також іноземними юридичними особами землі сільськогосподарського призначення протягом року підлягають відчуженню (ч. 4 ст. 81 ЗК, ч. 3 ст. 82 ЗК).
2. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. Отже, спадкування житлового будинку, інших будівель та споруд незалежно від спеціальної згадки про це у заповіті тягне виникнення для спадкоємців зазначеної нерухомості права на земельну ділянку, на якій ця нерухомість знаходиться.
3. Згідно з ч. 3 ст. 1225 ЦК до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування. Проте якщо інший розмір такої ділянки визначений заповітом, то перевагу мають положення заповіту. Тобто якщо, наприклад, троє спадкоємців успадкували будинок, кожному з них належить третина у праві власності (користування) земельною ділянкою біля цього дому. Проте спадкодавець у заповіті може вказати, що, хоча право на будинок переходить до спадкоємців у рівних частках, але один з них отримує половину права на земельну ділянку, а двоє інших — лише по одній четвертій частині такого права.
Отже, відповідно до ст. 1225 ЦК допускається перехід у спадок не лише права власності на земельну ділянку, але й у передбачених частинами 2 та 3 цієї статті випадках право користування нею. Зазначене правило узгоджується також із положеннями спеціального законодавства. У ст. 7 ЗУ «Про оренду землі» від 2 жовтня 2003 р. передбачено можливість переходу права на оренду земельної ділянки після смерті фізичної особи — орендаря до спадкоємців, якщо інше не передбачено договором оренди і якщо це не суперечить вимогам Земельного кодексу України та зазначеного Закону.

Стаття 1226. Спадкування частки у праві спільної сумісної власності.
1. Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.
2. Суб’єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

1. Згідно з ч. 1 ст. 1226 ЦК частка у праві спільної сумісної власності успадковується на загальних підставах. Тому спадкування частки у праві спільної сумісної власності можливе як за заповітом, так і за законом. Наявність у спадкоємця права спільної сумісної власності на спадкове майно не дає йому жодних переваг у праві на спадкування частки померлого співвласника, крім переважного перед іншими спадкоємцями права на виділ йому у натурі майна у межах його спадкової частки, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають істотне значення (ч. 2 ст. 1279 ЦК).
Отже, у випадку спадкування частки у праві спільної сумісної власності слід визначити: а) чи є спільна власність сумісною; б) якою є частка спадкодавця у праві спільної сумісної власності; в) якими є загальні підстави спадкування, що мають бути застосовані у цьому випадку.
У ст. 368 ЦК зазначається, що спільною сумісною власністю вважається спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності. До спільної сумісної власності, зокрема, належить: 1) майно, набуте подружжям під час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом; 2) майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Хоча частки у праві спільної сумісної власності припускаються рівними, проте угодою сторін, законом або рішенням суду може бути передбачене інше. Тому при спадкуванні такої частки істотне значення має встановлення її розміру, що може бути зроблене як за життя спадкодавця, так і після відкриття спадщини.
2. Слід звернути увагу на те, що суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку до її визначення та виділу в натурі (ч. 2 ст. 1226 ЦК). Отже, можливе розпорядження не тільки вже відомою часткою у праві спільної сумісної власності, але й тією часткою, яка буде визначена у майбутньому, вже після смерті спадкодавця. Практично це означає, що спадкодавець може просто вказати у заповіті, що він заповідає належну йому частку у праві спільної сумісної власності певній особі. Конкретний розмір частки в цьому випадку визначається вже після смерті спадкодавця.
Після смерті спадкодавця може бути проведено і визначення конкретної частки у праві спільної сумісної власності, і виділ її у натурі. При цьому припускається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними. Проте домовленістю між співвласниками, законом або рішенням суду може бути встановлений інший порядок поділу майна в натурі. Отже, розміри часток, визначених при поділі, можуть бути і неоднаковими.
Таким чином, можлива ситуація, коли не відразу після смерті спадкодавця, а тільки після визначення розміру частки у праві спільної власності спадкоємець узнає про розмір цивільних прав і обов'язків, котрі він може отримати (за умови прийняття спадку) після смерті спадкодавця. До того ж, про склад конкретного спадкового майна спадкоємець у таких випадках може довідатися лише після виділу частки у натурі.

Стаття 1227. Право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві
1. Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності — входять до складу спадщини.

1. Стаття 1227 ЦК визначає особливості спадкування сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя. Зазначені соціальні виплати належать спадкодавцеві і є тісно пов'язаними з його особою, тому право на їх отримання припиняється зі смертю спадкодавця. У коментованій статті визначається належність нарахованих, однак не отриманих за життя спадкодавця сум соціальних виплат. Такі суми, за загальним правилом, не включаються до складу спадкової маси, а передаються членам сім'ї спадкодавця. Проте за відсутності членів сім'ї спадкодавця вказані суми входять до складу спадщини.
Відповідно до ч. 2 ст. 3 СК сім'я складається з осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Отже, для визнання особи членом сім'ї спадкодавця не обов'язковою є наявність родинних зв'язків між ними.
Таким чином, умовами спадкування сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат є: а) спадкодавець за життя мав право на їх одержання; б) він за життя не реалізував це право.
Положення коментованої статті не поширюються на виплати сум авторської винагороди, плати за користування майном спадкодавця тощо, оскільки зазначені платежі не є соціальними виплатами.
Випадки переходу до спадкоємців обов'язку щодо відшкодування шкоди, завданої спадкодавцем у недоговірних зобов'язаннях, що регулюються за правилами ст. 1231 ЦК, спадкування права на вклад у банку (ст. 1228 ЦК) та на одержання страхових виплат (ст. 1229 ЦК) також не регулюються ст. 1227 ЦК.
На членів сім'ї спадкодавця, яким передаються суми соціальних виплат, належних йому, не поширюються положення спадкового права щодо строків і порядку прийняття спадщини, процедури її оформлення та порядку розподілу спадкових часток, усунення спадкоємця від спадкування (ст. 1224 ЦК), суми соціальних платежів не враховуються при визначенні розміру обов'язкової частки у спадщині (ст. 1241 ЦК).

Стаття 1228. Спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі)
1. Вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі).
2. Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.
3. Заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця.

1. ЦК містить низку новел щодо спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі). Якщо ст. 564 ЦК УССР 1963 р. виходила з того, що спадкування вкладів, як правило, відбувається за спеціальними розпорядженнями вкладників, зробленими ними на випадок смерті відповідно до статутів фінансових установ та у порядку, передбаченому спеціальними правилами, і лише у випадку, якщо вкладник не зробив розпорядження фінансовій установі, його вклад переходив до спадкоємців на загальних підставах, то ч. 1 ст. 1228 надає перевагу спадкуванню вкладу за заповітом, вказуючи, що вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі), склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі). Отже, заповіт і спеціальне розпорядження згадуються як два можливих» види вираження волі спадкодавця-вкладника, але з наданням пріоритету заповіту.
2. Слід підкреслити, що право на вклад у кожному разі входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним. Цим відповідна норма ЦК істотно відрізняється від правила, що випливало зі змісту ст. 564 ЦК УССР 1963 р., відповідно до якого за наявності спеціального розпорядження вкладника вклад взагалі не входив до складу спадкового майна.
Відповідно до п. 220 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України свідоцтво про право на спадщину на грошовий вклад, щодо якого вкладник зробив розпорядження банку (фінансовій установі), а також на грошовий вклад, щодо якого відсутнє заповідальне розпорядження, після смерті вкладника видається нотаріусом спадкоємцям на загальних підставах.
Нотаріус на прохання спадкоємців померлого вправі зробити запит до банків (фінансових установ), страхових установ про наявність на ім'я померлого вкладів, страхових виплат. Відповідно до статті 46 Закону України «Про нотаріат» банки (фінансові установи), страхові установи повинні подати відомості в строк, указаний нотаріусом (п. 222 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).
Спадкоємець має право отримати кошти з рахунку у банку (фінансовій установі) лише після одержання свідоцтва про право на спадщину на вклад. Виняток з цього правила міститься у п. 199 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, відповідно до якого нотаріус до закінчення строку про прийняття спадщини може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі) на покриття витрат з догляду за спадкодавцем під час його хвороби, а також на його поховання; на утримання осіб, які перебували на утриманні спадкодавця; витрат, пов’язаних з повідомленням спадкоємців про відкриття спадщини; інших витрат, викликаних обставинами, які мають істотне значення.
3. Пріоритет заповіту перед розпорядженням вкладника, зробленим ним банку (фінансовій установі), чітко закріплюється також у ч. 3 ст. 1228 ЦК. Ця норма передбачає, що заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця. Разом з тим, заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), не обов'язково має скасовувати таке розпорядження. Наприклад, якщо у заповіті спадкоємцем вкладу призначена та сама особа, яка згадується у розпорядженні банку (фінансовій установі), то заповіт лише заступає згадане розпорядження. Тому, хоча вид документа, який визначає спадкоємця вкладу, і зазнає трансформацій, але фактично спадкоємцем залишається та сама особа.

Стаття 1229. Спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування)
1. Страхові виплати (страхове відшкодування) спадкуються на загальних підставах.
2. Якщо страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, це право не входить до складу спадщини.

1. Страхові виплати (страхове відшкодування) успадковуються на загальних підставах (ст.ст. 1215-1224 ЦК). Найчастіше таке спадкування має місце у договорах страхування життя у зв'язку зі смертю спадкодавця, життя якого було застраховане. Але можливе і спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування) у інших випадках особистого страхування, а також у випадках майнового страхування та страхування відповідальності.
2. Слід мати на увазі, що ч. 2 ст. 1229 ЦК передбачає виняток зі згаданого вище загального правила, встановлюючи, що у випадку, коли страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової суми у разі його смерті (вигодонабувача), тоді це право не входить до складу спадщини. Таким чином, на відміну від ст. 1228 ЦК, котра визнає перевагу заповіту перед спеціальним розпорядженням вкладника і встановлює, що право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним, ч. 2 ст. 1229 ЦК передбачає можливість виключення права на одержання страхової суми зі складу спадщини. Проте виключення права на одержання страхової суми зі складу спадщини можливе лише за наявності двох умов: а) йдеться про особисте страхування; б) страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової суми у разі його смерті (вигодонабувача).
На застосування положення ч. 2 ст. 1229 ЦК не впливає перебування спадкодавця у шлюбі. Право на одержання страхових сум однаково належатиме вигодонабувачеві. Якщо ж страхувальник не зазначив особи, на користь якої укладено договір, належні до виплати суми за договором особистого страхування, оплаченого за рахунок спільних коштів подружжя, є їх спільною власністю і на випадок смерті одного з них спадщина відкривається на відповідну частку (п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами справ про спадкування»).

Стаття 1230. Спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки
1. До спадкоємця переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов'язаннях.
2. До спадкоємця переходить право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя.
3. До спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя.

1. Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, котра порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
Оскільки ч. 4 ст. 22 ЦК передбачає, що на вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб (зокрема шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі — шляхом передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), виникає питання, чи має право на таку вимогу спадкоємець. Виходячи з того, що спадкодавець, котрий мав право на відшкодування збитків, не скористався своїм правом на їхнє відшкодування в інший спосіб, слід дійти висновку, що спадкоємець успадковує саме право на відшкодування збитків, але не має права вибору способу відшкодування.
2. Згідно з ч. 2 ст. 1230 ЦК до спадкоємця переходить також право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя. Тут варто звернути увагу на відмінності умов застосування частин першої та другої ст. 1230 ЦК. Якщо спадкування права на відшкодування збитків, завданих внаслідок невиконання договірних зобов'язань, виникає незалежно від вчинення якихось дій спадкодавцем, то право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків переходить у спадщину лише за умови, що спадкодавець звернувся з відповідним позовом і сплата неустойки (штрафу, пені) була присуджена судом спадкодавцеві за його життя.
3. До спадкоємця переходить також право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя. При цьому розмір моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню, визначається згідно з правилами ст. 23 ЦК, яка встановлює, що моральна шкода може полягати: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно з ч. 3 ст. 23 ЦК моральна шкода відшкодовується грішми або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Тут доцільно звернути увагу на принципову різницю у підходах до визначення засад спадкування права на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, і спадкування права спадкодавця на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки. Право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, згідно з п. 3 ст. 1219 ЦК належить до особистих прав спадкодавця, котрі не входять до складу спадщини і не переходять до спадкоємців. Але права спадкодавця на відшкодування збитків, що виникли внаслідок невиконання договірних зобов'язань, моральної шкоди та сплати неустойки (присуджених судом) розцінюються як такі, що меншою мірою пов'язані з особистістю спадкодавця, і тому переходять до спадкоємців.

Стаття 1231. Спадкування обов'язку відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем
1. До спадкоємця переходить обов'язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем.
2. До спадкоємця переходить обов'язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено
Пожаловаться
Комментариев (0)
Популярные заметки S4actie2
Реклама
Реклама