Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

О.Забужко. Посткриптум. Поема-лист

21 мая´05 2:08 Просмотров: 255 Комментариев: 0
1.
В перших рядках сповіщаю, милий: любов минула –
Мов, повагавшись, скотилася в лунку більярдна куля
(Вічнозелений газон потертого плюшу,
По якому гонить сліпий кийок круглі, ствердлі од страху душі).
Кожного ранку, замість гімнастики, лежачи в ліжку,
Вмикаю в уяві твої очі сіамської кішки,
Шляхетний профіль, роздвоєне підборіддя
(Мов копито! – як писала одна із мого поріддя), –
І, на довершення вправи, тебе висвітлюю голим.
Вислід – блискучий: зовсім не чую болю.
2.
Другим уступом дозволить сповістити: весна настала.
Маймо надію, цим разом уже на стало –
Більше дощів не буде, й на повний об’єм леґенів
Стане синього неба й рослявих легінів
З губами, що однімають і сон, і втому –
І світлосяйну пустку лишають потому.
В нас із тобою було інакше, а як – згадати несила:
Ніби свинцевим дробом пам’ять запорошило.
Я й зими не пригадую зовсім – лиш очі сльозило білим.
Цілу зиму-бо мала виснажливу працю: тебе любила.
3.
Відпущаєши нині, – кажу неживими губами.
Можу йти на всі сторони світу – ну хоч би до Алабами,
Подавати пиво у придорожнім барі
І чекати, що хтось заграє на банджо, то пак на гітарі
"Не плач, Оксано"... Такої свободи, милий,
Не побажаю жодній із тих, що тебе любили.
Можна листів не писати, і Господа не просити
Простити тебе за любов, тобою убиту,
Можна вступить до кляштору (якщо, звичайно, не пекнуть!) –
Можна навіть зустрітись з тобою. Скажімо, в пеклі.
4.
В цій країні, де я тепер мешкаю, штири відсотки люду
Вірять, що будуть у пеклі, – ну значить, напевно будуть.
Щодо мене, то я вже була. Й не в одному. Либонь, так треба –
Перейти через всі (це ж їх скільки?), щоб вийти в небо.
Жаль лиш, в кожному щось із себе лишаєш, а це погана прикмета,
Та й негарно, як десь на стільниці цинкованій шмат поета,
Мов зопсутий окіст ягнячий, вкривається шмарклями слизу
Й бірюзовими перснями мух, і хоч як зализуй
Відбатоване, доки загоїться, – так остаточно й не знати:
Коли доплуганишся в небо, чи зможуть тебе упізнати?
5.
Правда, є іще звичка – в усьому пошукувать смислу.
В необжитім безпросторі – як павутинка, зависла
Між землею і небесі індіянського літа
(От і все, що лишилося по індіянах!), – все прагну укмітить,
Мов стібками, крізь ясність снів і крізь яву сонну
Перепущену – нитку знаків: нічний дзвінок телефонний,
Що зривається, в пітній руці зоставляючи мертву трубку;
В несподіванім домі твоя афіша; відтерплі вві сні зарубки
На поваленім стовбурі пам’яті: голос, кімната, запах...
За цим всім щось стоїть, але що – не вмію сказати.
6.
Не у тебе питаюся, милий, – у долі: чого ти хочеш?
І пощо мене й далі обманками вперто морочиш,
І про що ця морзянка сиґналить мені крізь пустиню
Самоти, у якій – непроникні для голосу стіни?
Я сама не люблю цеї жінки в свічаді навпроти:
Вертикальна бганка в міжбрів’ї, обвисла лінія рота,
Істеричні сплески завзяття і довгі, глухі провали
(Забуває, про що говорила, коли перервали...) –
Якщо ти від початку її у мені розгледів,
Чи не краще було в зоопарку любити білих ведмедів?
7.
Але годі. Вже в згадці відновлено різнобокість
Місць, де були ми вдвох: з них відтала блискуча окидь
Твоєї присутності (досі всі кадри я брала
Під одним лиш кутом, залежно, зліва чи справа
Був тоді ти). А тепер – мов ширяючи над землею,
Бачу згори нескінченну осінню алею,
Мокрі лавочки, рослі голівки похнюплених айстр від Олеся,
По доріжці простягнені тіні довготелесі
Чоловіка й жінки (вони мовчать), – тільки голос, од усміху карий,
Обертається їм услід: "Подивись, яка гарна пара!".
8.
От дивлюсь на тих двох – і сама відчуваю ніжність:
Чоловік був поблажливий. Жінка була капризна.
У нічнім ресторані смішного маленького міста
Гримотала в бляшанки звуків музика троїста.
Їм усюди знаходився вільний столик. Усюди,
Де з’являлись вони, їх проводили поглядом люди,
Розвидняючись на виду, і повії із пияками
Затихали на мить – завороженими дітваками.
А тепер там чорніє виям, мов згас посвітач у ніші.
Трохи жаль мені світу, в якому зробилось темніше.
9.
Знаєш, скільки себе пам’ятаю, я завше хтіла,
Щоб смагою справдешня пристрасть губи позолотила,
Щоб з-під ніг коханців в ході – ураганний вітер зривався,
І вихрило майдани і юрби шаленим шопенівським вальсом!
Щоб грозове повітря огненними зміями трісло,
Пропікаючи гострим озоном плісняві мислі! –
Я хотіла такої любови, котра єдина
Оновила би світ від бридоти, – і в тому була гординя.
І тому добирала мужчин, як князенко коней на стайні:
На якого положить руку – той вже не встане.
Пожаловаться
Комментариев (0)
Реклама
Реклама