Закрыть
Все сервисы
Главная
Лента заметок
Теги
Группы
Рейтинги

О.Забужко. Посткриптум. Поема-лист(завершення)

21 мая´05 2:09 Просмотров: 429 Комментариев: 7
10.
Не конева вина – підупасти в дорозі на нозі,
А вина верхівцева, що коні його не носять.
(Вибачай за фольклорність стилю – а як інакше
Маю висловить те, що належить вгорнуть якнайм’якше?).
Я недурно тебе обрала – ти одинокий
Не прогнувся в колінах, а просто вивернувсь боком –
Обдираючись в кров, та на повнім розгоні чвалу:
Поки я ще, припавши, нестямно тебе цілувала, –
А уже летіла, скинута долі в проскоку бистрім:
Животом – на паркан, з висоти – на штахетні вістря...
11.
(Той паркан був насправді. Він був – церковна ограда.
Сутеніло, коли ти зненацька скрутив з автостради
(Тільки жовна під шкірою грали) – на путівець бакаїстий,
У такому мовчанні, неначе замислив убивство.
На горбі постала стара церковця (де кровця впала...) –
Чорна озія в небі, що ще відливало опалом.
Там ми мали б вінчатись і наших дітей хрестити –
Але темно було, й не було нас кому впустити.
І, округливши спину, мов в щось попереду ціливсь,
Ти рвонувся назад до авта – а я в ограді лишилась).
12.
Так і ходжу звідтоді – неначе звір у вольєрі,
В бароковім литві решітки, звідкіль залютовано двері:
У Борисполі, в залі відльотів, о п’ятій ранку,
У червонім, як крик, пальті, остовпіла подорожанка
(Все життя – в двох валізках: дитинство, вірші і осінь),
Я стояла сама – аж, здається, стою там і досі.
Я своїй країні була – що тістечко з кремом
На сім діб як порожній шлунок: вона вичищалась від мене.
Оголошено рейс, і потягся народ на посадку,
І бряжчала у тлумі круг мене незрима моя оградка.
13.
Що ж – прощай, і якщо назавжди... – як писав був один бритієць
(Всі слова рідномовні, як центи, кудись закотились –
Втім, їх, може, і не було, бо ж відомо: в наському слові
Нагромаджений досвід страху – значущіший, ніж любові).
Дуже шкода музики, милий, – отої, яка дрижала,
Розтинаючи світ навиліт, мов вени – бритвене жало,
І сочилось, мов сльози ніжності, плідне світло вологе,
І надсадою щастя дзвеніла далека дорога.
А тепер впізнаю цей звук тільки зрідка – на юних обличчях:
Витягаюче шию вслухання у подив далекого кличу.
14.
Тут годилось би ще щось додати (отак на тризні
По великих – усяка нічвида старається на афоризма,
Але в кожнім надгробнім казанню – маленька червива втіха:
От же, був ворохібник – а бачте, лежить як тихо!)...
А лежить – усього лиш стончений аркуш з твоїм письмом кострубатим,
Та пухнаста од пилу касета (не тягне – врубати):
Не великий небіжчик – підміна, скинуте рам’я,
Линовище, звіяна потерть, скоцюрблений бинт від рани.
А любов – подихтіла у простір, клубом розприслої пари,
Щоб згуститись деінде – над долями ліпшої пари.
15.
Не боюсь самоти. Значно більше боюсь – улягання:
Надто добре-бо знаю, як може в’язнить моногамна
Підкамінна залежність – так річка впирається в греблю,
Й розпаношений сміх затискають гіпсовані ребра.
Я невдовзі верну собі, милий, – і постать політну,
І вдаряючу в голови терпкість ще раннього літа,
Й ту ходу – мовби вмисне для мене дорогу мостили,
Й надмір рухів, якими себе випручую з тіла...
І в таку – некохаючу, власним засліплену смислом, –
Ти залюбишся наново, милий. І це буде смішно.
16.
Пам’ятаєш, я говорила: усе, чого раз не впізнав ти
(Вбраний наглухо в себе, ніби в скафандр астронавта), –
То немовби змарнований хист (віковічна вкраїнська риса!):
Всі зусилля догнать – що кривляння старої актриси
Із минулим статистки і ґримом ґротескно-яскравим...
Щиро зичу тобі – якнайбільше жінок і слави
(До якої доклала і я!), і не май до мене досади.
Заховай моє фото глибоко на дні шухляди.
І на цього листа, мій загублений бідний брате,
Як на всі попередні – не треба відповідати.


Закінчено: 28 червня 1994 р.
Кембрідж, Масачусетс
Пожаловаться
Комментариев (7)
Отсортировать по дате Вниз
Сестра_Хаос  (аноним)  21.05.2005, 14:58
Оценка:  0
Сестра_Хаос
:-)в твоем случае по-моему он просто безответственная падлюка с воспаленным эго. Может быть мы все правильно делали.. лучше сказать правду, чтоб она не мучала тебя..Да и романтично это все черт возьми!! А что они бояться - фиг с ними. Мы станивимся глубже и мудрее с каждой новой любовью. Особенно "помогает" помудреть безответная. :-)
ICH    21.05.2005, 14:58
Оценка:  0
ICH
Самое весёлое было в конце, он таки сказал, что любит ну и ушёл. Ну, честно, ничего не поняла. Ладно, дела давно минувших дней, сложно сказать кто прав, кто виноват.
Сестра_Хаос  (аноним)  21.05.2005, 14:38
Оценка:  0
Сестра_Хаос
2nirdosh:
:-)Знаешь, а у меня, видимо, судьба такия писать письма, отправлять их, и после этого больше никогда не видеть человека)))
Один раз в 12 лет, когда ПЛ была, я сделала письменное признание, когда переезжала и уходила в другую школу. А второй раз лет 6 назад - влюбилась в своего репетитора по инглиш)))смешно, что вспомнила.. отправила письмо..и ничего он не понял, наверное, а может испугался просто.. :-)
Почему люди бояться столкновения с чем-то искренним??!!
Не, серьезно - почему?!
ICH    21.05.2005, 14:38
Оценка:  0
ICH
Я тоже как-то написала, что люблю. Он это принял(как же, так потешила его самолюбие). Развил во мне это чувство, до нельзя и ни с того ни с сего ушёл. Незавершённость мучает по сей день. Может, дело в страхе, страшно, когда человек не может без тебя дышать.
Nirdosh    21.05.2005, 08:02
Оценка:  0
Nirdosh
...один раз я тоже написал несколько писем... больших писем... не в стихах. но о жизни. о своих мыслях. о чувствах. та девушка, которой они были адресованы, получила их. я не знаю прочитала ли она все, но она явно была немножно в шоке... а мне надо было явно тогда выговорится куда-то.
ICH    21.05.2005, 08:02
Оценка:  0
ICH
Могу надеяться только на то, что тебе действительно тогда стало легче. Нет, страшно, когда ты не можешь ответить человеку тем же, а терять не хочешь.
Nirdosh    21.05.2005, 08:02
Оценка:  0
Nirdosh
....:-) красивые стихи...
Реклама
Реклама