Ведь даже  

Росіян в Україні – вісім мільйонів триста тисяч осіб.

Звиклі до зручностей радянського, а перед тим – російського імперського часу, які вони мали як своєрідна "титульна спільнота", повноцінні громадяни радянського pax romana ("римського світу"), вони раптом змушені ставати інакшими.

Хто вони зараз в Україні і ким вони будуть у майбутньому?

Старші брати чи партнери в побудові держави?

Ежели каждый свидомый, вместо того, чтобы объясняться в любви к соловьиной - вытащит пару сотен гривень из шаровар и вложит их в книгоиздательство (покупая книги), в кинопрокат (смотря фильмы), в покупку лицензионных дисков (с украинской музыкой) - то глядишь, и культура так и попрет вперед семимильными шагами.
(з інтернет-форуму)

Здавна повелося, що росіяни сприймають українців як братів по східнослов'янській групі народів.

Вхід у такий дискурс - через спільне давньоруське минуле, через православну віру, через подальше "об'єднання" 1654 року. Українці брали достатньо активну участь у будівництві обидвох імперій пліч-о-пліч з росіянами.

В Російській імперії варто згадати роль в творенні російської державності окремих персоналій типу князя Безбородька чи російського історика українського походження Карамзіна, або участь козацького флоту у штурмі Криму і російсько-турецьких війнах, чи освоєння сотнями тисяч безземельних селян сибірських просторів на межі 20-го століття.

В СРСР українці становили основу нижнього офіцерського складу радянської армії, а також (особливо за брежнєвських часів) склали середню ланку державно-партійної бюрократії майже по цілій території Союзу.

Імперська пропаганда додала до слова "брати" прикметник "молодші". Починаючи з теорії про те, що Русь рушила на північ після нашестя Батия, а в Україні залишилися тільки "недобитки", яких "зіпсули" поляки чи хтось інший, і закінчуючи сучасною "об'єктивною" неконкурентністю українського в порівнянні з російським.

Таке сприйняття часто поєднується з певною зверхньою насмішкою, з вживанням українських слів у зневажливій формі, з сприйняттям українців як здебільшого нешкідливих носіїв шароварів і любителів сала.

Виняток тут - "западенці", за якими закріпився шаблон хитрих злопам'ятних бандитів-бандерівців, яких через такий шаблонізований погляд, зрештою, і українцями вважати важко.

В історичний момент розпаду СРСР шаровароносці з бандеровцями раптом стали єдиною спільнотою, мова якої стала державною.

Це було шоком: зрусифікований українець (який здебільшого і представляв українство на стику двох культур) ніколи не сприймався росіянами як щось принципово відмінне від росіянина.

По суті, існує певне несприйняття того, що українська спільнота здійснює свої права абсолютно аналогічним чином, як це робить німецька спільнота Німеччини чи російська спільнота Росії, того, що українці - інакші, що вони, як словаки чи серби, є іншим народом з іншою мовою, іншою культурою і, кінець кінців, іншою державою.

Багато росіян і надалі ототожнюють себе зі своєю історичною батьківщиною, що, очевидно, нормально. З іншого боку, конфліктність офіційних української та російської історій видно неозброєним оком. Достатньо взяти хоча б персоналію Мазепи: тут треба щось робити або з історією і нашим ставленням до неї, або з десятигривневою купюрою.

Меншість більшості

Русские на территории современной Украины - коренной народ. Точка.
(з інтернет-форуму)

Українські росіяни не готові бути національною меншиною. Звідкіля такий острах?

Чи тому, що в базово російсько-культурних імперіях меншинам жилося ой як несолодко?

Чи насправді питання в звичці суб'єктності, "бути-на-коні" - здатності самим вершити не тільки свою долю, але й долю інших?

Чи термін "меншина" мав би означати "люди другого сорту"?

Згадаймо, наскільки болісно проходив цей процес в Прибалтиці. Нагадаємо, в Україні росіян, згідно з переписом, 17%.

У Латвії, наприклад, росіян - майже 30% населення, в Естонії - близько 25%, і фактичною вимогою їх представників, підтриманою Москвою, також було зробити російську другою державною, що автоматично б означало зцементування колоніального перекосу і автоматичну "об'єктивну" ринкову неконкурентність місцевих націй.

Маленькі прибалтійські спільноти не могли собі дозволити таку розкіш.

Протилежним чином вирішилося російське питання у Білорусі: тут "титульна нація" фактично уже прийняла мову і культуру російської меншини - хоча за переписом 1999 року білоруси складають 81% її населення, розчинивши її у собі, а етнонім "білорус", на жаль, по суті, стає ознакою проживання на певній території - і не більше.

Ні прибалтійський, ні білоруський варіанти для України не годяться - у першому випадку можна отримати бочку з порохом (а її так би хотілося бачити тут українським недругам), у другому - культурно розчинити українців (як айнів в Японії чи німецьких полабських слов'ян).

У випадку ствердження російськокультурних як єдиної мовно-політичної спільноти роль українських росіян різко змінюється: вони з національної 17%-ної меншини стають авангардом кількісно більшої "російськомовної" частини населення, якщо приплюсувати туди ще й білінгвів.

А це - зовсім інша позиція. Якщо сприймати теперішнє як константу, а не як динамічну постколоніальну свідомо сформовану реальність, то з такою логікою недалеко і ствердити, що російська має бути ПЕРШОЮ державною мовою.

Історична відповідальність

...знание укр. языка НИКОМУ НИЧЕГО НЕ ДАВАЛО - он был нужен так же, как корякский или коми. Украинский для языка межнационального общения - это слишком.
(з інтернет-форумів).

Найбільш дотичним до українсько-російських культурних стосунків є питання русифікації.

Саме російська мова була базовою для Російської, а потім і Радянської Імперії у їх процесі колонізації української території - дихотомія "російськомовне місто версус україномовне село" - однозначно колоніального походження.

Саме на користь російської мови дискримінувалася мова української управлінської сфери, українського книговидання, української освіти. Саме тоді українська мала дуже мало можливостей бути мовою офіційного, наукового, ділового, міжнаціонального і міжнародного спілкування в Україні.

Саме на українсько-російському культурному стику виникло поняття "меншовартісності", коли українці встидалися спілкуватися українською, коли це було настільки "незручно", що залишався один "зручний" вихід - поміняти мову. Русифікація - доконаний емпіричний факт: мільйони тих, хто вважає себе українцем, спілкуються не українською мовою.

Голодомор, сталінські репресії, військові злочини Жукова та інших "м'ясокомандирів" другої світової, репресії проти шестидесятників і міграційне розмивання національної спільноти - це питання стосунків української спільноти і радянського режиму.

Небезпечним є те, що саме російсько-культурна спільнота була найбільше втягнута в усі радянські процеси, часто складаючи саму верхівку режиму - на Західній Україні ця різниця була просто відверто етніцизованою.

Змішання дискурсів "радянської" і російської спільнот залишає за собою небезпеку інших антиукраїнських концепцій - про неможливість української як мови міжнаціонального спілкування, про виключно радянську роль в об'єднанні України, заперечуючи Акт Злуки 1919 року, про історичну "об'єктивну" необхідність України бути частиною спільної з Росією держави, про заперечення всіх антирадянських рухів.

Антиукраїнські стереотипи повинні бути засуджені самими росіянами - інакше тяжко говорити про міжнаціональну злагоду.

Публічно висловлені думки про те, що української держави до 1991 року ніколи не існувало, те, що українська мова - зіпсута поляками російська (а українці - це зіпсуті росіяни) і що її ніколи не було на Сході чи Півдні України, те, що української історії не існує, а її славні сторінки - або вигадки національно стурбованих, або частини чужих історій, - повинні трактуватися і ними також як кримінально карані висловлювання проти України.

Здавалося б, чому син сумських селян Ющенко повинен просити прощення у жертв волинського польсько-українського етноекономічного конфлікту 1942 року?

Насправді президент несе відповідальність за всі вчинки спільноти, котра живе в цій державі - як і кожен українець.

Це далеко не поодинокий приклад взяття на себе історичної відповідальності - Папа Іван Павло ІІ просив пробачення у мусульман і євреїв за кривди, причинені їм Церквою в середні віки. Так само і кожен український росіянин повинен нести відповідальність за ту мовну і культурну ситуацію в Україні, що склалася внаслідок колоніального викривлення.

Навіщо потрібна ця відповідальність? Для того, щоб таке більше ніколи не повторилося – як голокост, як апартеїд, як інші злочини проти людства. Для того, щоб завершити старі конфлікти, давши їм достатню моральну оцінку, зняти їх з "порядку денного" міжнаціональних стосунків.

Така відповідальність росіян не має матеріального виміру, вона також не потребує і публічного каяття.

Вона - виключно індивідуальний моральний акт. Її суть - заперечити антиукраїнське, зрозуміти проблеми минулого і допустити їх вирішення сьогодні, навіть якщо це незручно (бо сотні років незручно було саме українцям). У іншому випадку наше вчора і надалі буде нашим сьогодні.

Вирівняти викривлене

Можна сказати: українсько-російські культурні зміни, описані тут - відверті абстракції. Об'єктивно можна засвідчити: наприклад, російськомовна друкована продукція на українській території домінує.

Аргументи щодо конкуренції - відверто спекулятивні: порівнюючи бізнес з боксом, ситуація аналогічна матчу між чемпіоном світу і звичайним обивателем при абсолютно чесних правилах гри.

Проти українського грає і напрацьована звичка україномовних читати російською, і референтність російської мови - хтось уявляє собі масовий гламур українською?

Ключовим у вирішенні проблеми є слово "незручно": у змінюваній мовній ситуації, де мова меншини перестає домінувати, займаючи свою очевидно меншу від теперішньої нішу, світ стає іншим, не таким російсько-зручним.

На жаль, без цього зменшення російсько-зручності неможливо досягти відновлення статусу і можливостей української на всій території України.

Альтернатива - і надалі роль української як ізгоя у тих зонах, звідки її витіснили, і маргіналізація у тих зонах, де вона ще є.

Саме тому для того, щоб подолати інерцію, і необхідна як державна політика, так і моральна згода російської української спільноти. Інакше все закінчиться "об'єктивно" – російський імперський слон інерційно потопче прив'язану постколоніальну моську.

Російськомовна спільнота за найближчі 50 років в Україні стане меншою. Нащадки тих, хто 30-40-50 років тому був змушений покинути спілкування українською, повернуть собі свою мову, віднайдуть себе в модерному українському світі.

Психологічно для українських росіян процес віднаходження себе буде досить складним: усвідомити себе повноцінним недискримінованим громадянином держави у юридичному розумінні і водночас меншиною у розумінні культурному - для того, щоб, самоорганізувавшись, спільно забезпечувати свої культурні потреби.

Вони повинні засудити імперську спадщину царської Росії і Радянського Союзу, який використовував російське для приниження інших народів, і розпочати нову, не-імперську російську сторінку в Україні.

P.S. Один з контраргументів щодо російсько-української проблематики звучить так: не варто рухати ці проблеми, бо буде конфлікт.

Не варто залишати ці проблеми в "тліючому" стані, їх необхідно закінчувати, вичерпувати, не нести у майбутнє. І перший крок – це діалог. Хотілося б почути думку української російської сторони.

Остап Кривдик, політолог, активіст

Росіян в Україні – вісім мільйонів триста тисяч чоловік.

Звиклі до зручностей радянського, а перед тим – російського імперського часу, які вони мали як своєрідна "титульна спільнота", повноцінні громадяни радянського pax romana ("римського світу"), вони раптом змушені ставати інакшими.

Зараз ці люди існують в трьох різних світах, в трьох різних рольових групах, нормальностях, ба навіть, спільнотах. Що "нормально" для українських росіян? Хто вони – п'ята колона Росії, що прагне "возз'єднання", ті, кого доля закинула на українські землі поза їхньою волею, чи політичні українці? Окупанти, гості чи наші з вами сусіди і співгромадяни?

1.Євроросіяни.

Милые россияне, ваши проблемы и наши проблемы различны. Мы отдельная от Вас страна - запомните это.

Я уже давно никак не могу понять - почему эта тема до сих пор существует? Ну всё ж проще простого: есть государство - должен быть язык! Всякий нормальный гражданин обязан знать и уважать государственный язык. Это ведь не значит, что он должен забыть свой родной язык в том случае, если это не украинский язык. И у нас в стране, кстати, никто этого не требует. (з форуму)

Їхня родина могла проживати, наприклад, в Одесі, протягом кількох століть, а могла й переїхати в Україну після проголошення її незалежності. Їхня культурна батьківщина – Росія, їхня політична батьківщина – Україна.

Ці люди цінують демократичний устрій, і бачать з ним своє майбутнє – у повазі до держави, до культури народу, що дав цій державі ім'я, і водночас не бояться за свою ідентичність та ідентичність своїх нащадків.

Ці люди не бояться українців і почувають себе впевнено і спокійно, тому, що в Україні вони - у своїй державі. Вони відчувають свою окремішність від Росії як країни з геть інакшою політичною культурою, і, будучи громадянськими патріотами України, не відчувають, що їхня ідентичність є якимось чином під загрозою.

Вони не живуть казками про "диких бандерівців" і "ворогів з Заходу", не прагнуть обов'язкової "союзної держави". Вони почувають себе вільними людьми вільної країни.

2. Мігранти.

Для меня Украина и Молдавия такие же родины, как и Россия.

Я бы любил Украину - если бы мудрые политики создали нормальные условия для работы и жизни ее гражданам, базируясь на уважении к истории своей страны (я родился в СССР). (з інтернет-форуму)

Здебільшого вони приїхали в Україну по розподілу після навчання, на армійську службу чи просто на роботу. Вони, можливо, і не хотіли сюди їхати – але не мали вибору: Держава сказала – значить, так має бути. Потрошку-потихеньку влаштувавши життя, вони народили в Україні дітей, внуків, правнуків.

Проте увесь цей час багато з них і не підозрювало, що живе у якійсь іншій країні – адже кругом усі спілкувалися російською, і потреби вчити ще якусь мову абсолютно не було – більше того, "аборигени" самі проявляли ініціативу, переходячи на російську. Газети, книжки, школи, телебачення, культурні заходи – цього було достатньо, щоб жити, фактично, як в Росії, мінімально стикаючись з зовнішнім інокультурним світом.

Після падіння Імперії вони відчули себе нікому не потрібними, безвідповідально закинутими в чужі краї і полишеними своєю Батьківщиною напризволяще.

Раптово вони стали покинутими французами Алжиру, а в деяких місцях – і просто колишніми представниками колоніальної адміністрації, до яких місцеві ставилися геть непозитивно (наприклад, у Львові). Їхній "суцільний" російськокультурний світ почав розсипатися, ентропувати. Раптом з'явилася необхідність вчити ще й мову аборигенів (а психологічно це подія такого ж рівня, як якби, наприклад, американців Оклахоми в обов'язковому порядку змушували вивчати мову черокі).

Серед них є й ті, хто керується давнім правилом "іbi bene – ubi patria" (де добре – там і батьківщина): мені тут добре, буде зле – поїду геть, яка різниця. Таким людям відверто байдуже, де і як жити. Тим більше їм байдуже до чужої для них української мови і культури.

3.Люди імперії, окупанти.

А вообще забавно, наперерез всем спортсменкам, на трассу выбежал хохляцкий тренер, пошептал че-то на ушко своей спортсменке, и она после этого аккуратно упала на нашу Чепалову...

..."хохляцкий" слэнг для хохла также естественен, как и бутерброд с замороженным салом, нарезанным мелкими кубиками.

Не понимаю, как можно заставить любить хохломову ?

Собственно, так и создали "Украину". Вначали придумали слово - в пику Малороссии. Потом придумали язык. Потом принудили употреблять его. Потом - записываться в документы украинцами.

(з інтернет-форумів)

Класичний випадок імперської свідомості описаний Винниченком, коли київського візника-росіянина запиталися, що за пам'ятник стоїть на Софійській площі.

"Это какой-то генерал хохляцкий", зневажливо відповів він, показавши пальцем на пам'ятник Богдану Хмельницькому. Коли товариш Винниченка став вимагати поваги до української історії, візник просто відвіз обидвох "хохлів" в поліцію, здавши їх там як "антидержавників" - ворогів Російської імперії.

Зараз люди такого типу живуть по всій Україні – від Львова і Ужгорода до Донецька і Севастополя. Вони відверто зневажають Україну та українське. "Хохлы", "салоеды", "малоросы", "Окраина"- це невід'ємні частини їхнього словникового запасу, часто і публічно вживані.

Для "імпероросів" українство – це ворожий ідеологічний проект чи то австро-угорсько-польських, чи то натовських розвідок, покликаний знищити чи інтернаціональну дружбу, чи велику православно-слов'янську єдність. Їхня єдино можлива реальність – це відновлена у різних формах імперія. Вони - недіалогічні, агресивні (а насправді – дуже перелякані), уперті і послідовні нащадки знаменитого валуєвського "не было и быть не может".

4. Історична відповідальність.

Україна була колонією Російської, а потім і Радянської імперії. Вона економічно (вимивалися ресурси) і культурно (вимивалися таланти) визискувалася. Розвиток української культури штучно гальмувався – через заборони друкування книжок, через знищення письменників і вчених в період сталінських репресій, через голодомори, концабори і кинутих у м'ясорубку другої світової людей.

Українська економіка була економікою колоніального типу, фінансові потоки і процеси прийняття рішень було замкнуто на метрополію – місцева колоніальна адміністрація лише виконувала чужі вказівки.

Волею долі росіяни опинилися на передньому краї "колонізації" цієї країни, більш чи менш активно беручи у цьому участь. Їх використали наднаціональні будівники спочатку Російської, а потім і Радянської імперії для реалізації наднаціональних цілей "величі" і "могутності", маскованих під "справедливість", "свободу" чи "солідарність".

Відповідальність за окупацію України в минулому, на жаль, поки не можна виміряти. Не засуджено антиукраїнську політику Російської імперії. Все ще не дійшло до розгляду злочинів Радянського Союзу на українських землях – і все виглядає так, ніби нікому виставляти рахунок.

Обидві імперії ішли під російськокультурним прапором. У росіян, на відміну від інших, був особливий статус "старшого брата", а відтак право не вчити мову "аборигенів" і почуватися вищою кастою у царському, а потім - радянському суспільстві, - а відтак, можна стверджувати, що окупаційний режим був більшою мірою їхнім режимом. Комплекс національної неповноцінності українців і русифікація - "старшобратський" продукт.

Своєю імперською політикою зараз Путін відверто підставляє українських росіян, змушуючи їх або знову зайняти нішу окупантів, або відчувати себе винними за те, що витворяє керівник їхньої історичної батьківщини.

Чи думає будівничий коси біля острова Тузла, російський спецназівець, що не пускає українців на власний маяк, чи товариш Міллер, різко підвищуючи ціну на газ, що таким чином накладає негатив російської політики на всіх росіян, що проживають тут, поруч з нами, українцями?

У згортанні козацької держави чи знищенні УНР була велика вина самих українців, проте саме Російська, а потім Радянська імперія користалися з цього. Багато українців були колоніальними керівниками, і самі активно брали участь в русифікації. Спільна відповідальність українців за те, що сталося з ними – тема окремої статті.

Це все аж ніяк не знімає відповідальності з росіян.

Як кожен німець несе відповідальність за злочини нацизму, так і кожен росіянин несе свою частку відповідальності за русифікацію - за те, що українська витіснялася саме російською мовою, що саме під тиском російської українці покидали свою мову і культуру. Так росіян підставила імперська політика, так (частково) вони самі дозволили імперії використати себе.

Відповідальність в російсько-українській кривді не може бути матеріальною. Маразмом було б штрафувати на 50 гривень за гріхи русифікації чи вимагати публічного каяття.

Кожен український росіянин, на моє переконання, мусить усвідомити свою моральну відповідальність за культурне приниження українців на користь російського, і, як наслідок, не перешкоджати подальшому українішанню України, прийняти "позитивну дискримінацію" (зникнення гегемонії російського культурного простору) як об'єктивне вирівнювання постколоніального перекосу, а надалі знайти себе як повноцінну впливову європейську національну меншину, яка не несе в майбутнє імперські проблеми і кривди минулого.

Тільки так у нас буде справжнє примирення та реальна національна злагода.

Достаточно взглянуть на карту расселения этносов времен эпохи великого переселения народов, чтобы понять, что основой складывания великорусского этноса стали именно финно-угорские народы Волго-Окского бассейна

НЕСЛАВЯНСКАЯ РОССИЯ

Начиная разговор о русском (российском) языке, следует прежде всего вспомнить, что Россия – это неславянская страна. К территориям, населенным древними околославянскими народностями, можно отнести лишь Смоленск, Курск, Брянск – территории древних кривичей (славянизированных западными славянами балтов). Остальные земли – финские, где никаких славян никогда не жило: чудь, мурома, мордва, пермь, вятичи и прочие. Сами главные топонимы исторической Московии – все финские: Москва, Муром, Рязань (Эрзя), Вологда, Кострома, Суздаль, Тула и т.д. Эти территории были за несколько веков завоеваны колонистами-ободритами Рюрика, приплывшими с Лабы (Эльбы), однако число колонистов (построивших возле Ладоги Новгород – как продолжение существовавшего тогда полабского Старогорода – ныне Ольденбурга) было в этих краях крайне мало. В редких городках-крепостях, основанных ободритами-русинами и норманнами (датчанами и шведами), жила горстка колониальных правителей с дружиной – сеть этих крепостей-колоний и называлась «Русью». А 90-95% населения края было неславянскими туземцами, подчинявшимися этим более цивилизованным оккупантам.

Языком колоний был славянский койне – то есть язык, служащий для общения между народами с разными диалектами и языками. Постепенно за многие века местное туземное население перенимало этот койне; в Новгородской земле, как пишет академик Янов, этот процесс занял минимум 250 лет – судя по языку берестяных грамот, который из саамского становится постепенно индоевропейским, славянским аналитическим языком (с вынесенными за слово флексиями) и только затем нормальным славянским синтетическим. Кстати, об этом и пишет Нестор в «Повести временных лет»: что саамы Ладоги постепенно выучили славянский язык Рюрика и стали после этого называться «словенами» - то есть понимающими слово, в противоположность «немцам», немым – то есть языка не понимающим. (Термин «славяне» не имеет никакого отношения к термину «словене», так как происходит от изначального «склавены»). Вторыми после ладожских саамов стали перенимать славянский койне северные финские народы – мурома, весь (вепсы), чудь, но у них процесс занял гораздо больше времени, а у более южных финнов непосредственно мордовской Москвы и ее окружения принятие славянского койне затянулось до петровских времен, а кое-где и сохранились свои исконные туземные языки – как язык эрзя Рязани или финский говор вятичей. Характерное «оканье» населения Центральной России сегодня ошибочно считается «старославянским», хотя это – чисто финский диалект, который как раз отражает незавершенность славянизации края. (Кстати, лапти – это тоже чисто финский атрибут: славяне никогда лаптей не носили, а носили только кожаную обувь – тогда как все финские народы носят лапти.)

Во время Золотой Орды Московия на три века уходит к этнически родственным народам финно-угров, которые собирали под свою власть ордынские цари. В этот период на язык региона оказывает огромное влияние тюркский язык (как часть вообще огромного влияния Азии). Показательна книга Афанасия Никитина (конец XV века) о «хождении за три моря». Там автор запросто переходит со славяно-финского койне Московии на ордынский язык, разницы в них не видя, а заканчивает свою книгу благодарственной молитвой: «Во имя Аллаха Милостивого и Милосердного и Исуса Духа Божия. Аллах велик…» В подлиннике: «Бисмилля Рахман Рахим. Иса Рух Уалло. Аллах акбар. Аллах керим». В то время общей для Московии и Орды была религия, являвшаяся гибридом ислама и христианства арианского толка (равно почитали Иисуса и Магомета), а разделение веры произошло с 1589 г., когда Москва приняла греческий канон, а Казань приняла чистый ислам. В средневековой Московии существовало одновременно несколько языков. Околославянский койне – как язык княжеской знати. Народные языки туземцев (финские). Тюркские языки как религиозные в период пребывания в Орде и после захвата Иваном Грозным власти в Орде (до 1589 г.).

И, наконец, болгарский язык – как язык православных текстов и религиозных культов. Вся эта смесь в итоге и стала основой для нынешнего русского языка, совпадающего в лексике только на 30-40% с другими славянскими языками, у которых (включая белорусский и украинский) это совпадение несоизмеримо выше и составляет 70-80%. Сегодня российские лингвисты в основном сводят истоки современного русского языка только к двум составляющим: это народный язык России (отнюдь не славянский, а славяно-финский койне с большим тюркским и монгольским влиянием) – и болгарский (древнеболгарский), он же «церковнославянский». (В качестве третьего языка России можно назвать современный литературный русский язык, который является совершенно искусственным кабинетным изобретением, эдаким «эсперанто» на основе двух указанных выше языков-источников; на этом «эсперанто» я и пишу статью.)

БОЛГАРСКАЯ СОСТАВНАЯ

Почему нынешний русский язык более похож на болгарский и сербский языки, чем на белорусский и украинский? (При этом в одну языковую группу с русским относят почему-то именно эти два языка, а не болгарский и сербский.) Это кажется странным, ведь территориально Россия не граничит с Балканами, а граничит с белорусами и украинцами, у которых в языках почти нет никакого болгарского влияния, а если оно и находится, то это – привнесенные уже через Россию балканские языковые реалии. В том и дело, что в России своих коренных славян не было (кроме редких поселений украинцев в Суздальской земле в XII веке и массовых порабощений белорусов и украинцев в ходе войн Московии против ВКЛ и Речи Посполитой: только в войне 1654-1667 гг. московиты захватили в рабство несколько десятков тысяч белорусов). А потому изучение туземцами Московии славянского языка шло через религию, которая опиралась на болгарские тексты. Вот почему мордва Рязани, Москвы, Тулы, Костромы, Вятки, Мурома и прочих финских земель познавала славянский язык от болгарского языка – не имея своего местного славянского. И по этой причине даже то небольшое славянское содержание нынешнего русского языка (около 30-40% славянской лексики против 60-70% лексики финской и тюркской) – оно не общее с белорусами и украинцами, а общее с болгарами, от болгарских книг. А вот в Беларуси и Украине ситуация была иной: тут местное население (наполовину балтское в Беларуси и наполовину сарматское в Украине) все-таки имело народные славянские говоры, которые и не позволили внедряться болгарской лексике из православных книг, подменяя свою исконную местную славянскую лексику.

СЛАВЯНСКИЙ ЛИ ЯЗЫК РОССИИ?

Есть три момента, которые усиленно прячут все российские лингвисты (хотя, как в народе говорят, шила в мешке не утаишь). 1) До XVIII века язык Московии не считался никем в мире русским языком, а назывался конкретно языком московитов, московитским. 2) Русским языком до этого времени назывался именно и только украинский язык. 3) Язык Московии – московитский язык – не признавался до этого времени европейскими лингвистами (в том числе славянских стран) даже славянским языком, а относился к финским говорам. Конечно, сегодня все не так: ради имперских интересов завоевания славянских стран Россия оказала огромное влияние на свою лингвистическую науку, ставя ей задачу придания языку России «славянского статуса». Причем, если бы западнее России жили германские народы, то точно так она бы доказывала, что русский язык – из семьи германских языков: ибо таков был бы заказ Империи. И языковые реформы российского языка, начатые еще Ломоносовым, были как раз направлены на акцентирование его слабых славянских черт. Однако, как писал еще 150 лет назад польский славист Ежи Лещинский о родственных славянам западных балтах, «прусский язык имеет намного больше оснований считаться славянским, чем великорусский, у которого с польским языком и другими славянскими гораздо меньше общего, чем даже у западно-балтского прусского языка». Напомню, что Россия стала называться «Россией» впервые официально только при Петре I, который считал прежнее название – Московия – темным и мракобесным. Петр не только стал насильно брить бороды, запретил ношение всеми женщинами Московии чадры на азиатский манер и запретил гаремы (терема, где женщин держали взаперти), но и в поездках по Европе добивался от картографов, чтобы отныне на картах его страну называли не Московией или Московитией, как прежде, а Россией. И чтобы самих московитов стали впервые в истории считать славянами, что было общей стратегией по «прорубанию окна в Европу» – вкупе с просьбой Петра перенести восточную границу Европы от границы между Московией и ВКЛ теперь уже до Урала, включая тем самым впервые в истории географически Московию в состав Европы. До этого польские и чешские лингвисты и создатели славянских грамматик четко разграничивали русский язык (украинский) и московитский, а сам этот московитский язык не причисляли к семье славянских языков. Ибо язык Московии был скуден на славянскую лексику. Как пишет российский лингвист И.С. Улуханов в работе «Разговорная речь Древней Руси» («Русская речь», №5, 1972), круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI-XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики. В «Парижском словаре московитов» (1586) среди ВСЕГО СЛОВАРЯ народа московитов находим, как пишет И.С. Улуханов, лишь слова «владыка» и «злат». В дневнике-словаре англичанина Ричарда Джемса (1618-1619) их уже больше – целых 16 слов («благо», «блажить», «бранить», «воскресенье», «воскреснуть», «враг», «время», «ладья», «немощь», «пещера», «помощь», «праздникъ», «прапоръ», «разробление», «сладкий», «храмъ»). В книге «Грамматика языка московитов» немецкого ученого и путешественника В. Лудольфа (1696) – их уже 41 (причем, некоторые с огромным финским «оканьем» в приставках – типа «розсуждать»). Остальная устная лексика московитов в этих разговорниках – финская и тюркская.

У лингвистов той эпохи не было никаких оснований относить язык московитов к «славянским языкам», так как самих славянизмов в устной речи не было (а именно устная речь народа является тут критерием). А потому и разговорный язык Московии не считался ни славянским, ни даже околорусским: крестьяне Московии говорили на своих финских говорах. Характерный пример: русского языка не знал и мордвин Иван Сусанин Костромского уезда, а его родня, подавая челобитную царице, платила толмачу за перевод с финского костромского на российский «государев» язык. Забавно, что сегодня абсолютно мордовская Кострома считается в России «эталоном» «русскости» и «славянства» (даже рок-группа есть такая, поющая мордовские песни Костромы на русском языке, выдавая их за якобы «славянские»), хотя еще два столетия назад никто в Костроме по-славянски не говорил. И тот факт, что Московская церковь вещала на болгарском языке (на котором писались и государственные бумаги Московии), - ничего не значил, так как вся Европа тогда в церквях говорила на латыни и вела делопроизводство на латинском языке, и это никак не было связано с тем, что за народы тут проживают. Напомню, что после Люблинской унии 1569 года, когда белорусы создали с поляками союзное государство – Республику (по-польски – Речь Посполитая), ВКЛ сохраняла своим государственным языком белорусский (то есть русинский), а Польша ввела государственным латинский язык. Но это вовсе не говорит о том, что народный язык поляков – это латинский язык. Точно так и русский язык не был тогда народным в Московии-России – пока российские деревни его не выучили. Вот еще пример: сегодня (и исстари) в деревнях Смоленской, Курской и Брянской областей (входивших когда-то в состав ВКЛ) говорят вовсе не на русском, а на белорусском языке. На литературном русском там не говорят, как и никто не «окает» - отражая финский акцент, как в Рязанской или в Московской областях, а говорят совершенно на том языке, на котором говорят селяне Витебской или Минской областей. Любой лингвист должен делать один вывод: в этих российских областях живет белорусское население, ибо говорит на белорусском языке. Но это население относят этнически почему-то к «окающим» восточным соседям, которые во времена Лудольфа там знали только 41 славянское слово. И.С. Улуханов пишет, что говоря о существовании у московитов двух языков – славянского (церковного болгарского) и своего московитского, В. Лудольф сообщал в «Грамматике языка московитов»: «Чем более ученым кто-нибудь хочет казаться, тем больше примешивает он славянских выражений к своей речи или в своих писаниях, хотя некоторые и посмеиваются над теми, кто злоупотребляет славянским языком в обычной речи». Удивительно! Что же это за такой «славянский язык» Москвы, над которым посмеиваются за употребление славянских слов вместо своих слов финских и тюркских?

Такого не было в Беларуси-ВКЛ – тут никто не смеется над людьми, использующими в речи славянские слова. Наоборот – никто не поймет того, кто строит фразы, используя вместо славянской лексики финскую или тюркскую. Этого «двуязычия» не существовало нигде у славян, кроме как в одной Московии. (Кстати, Статуты ВКЛ были написаны на самом чистом славянском языке – государственном в Великом Княжестве Литовском и Русском, сугубо славянском государстве, где литвинами были славяне – нынешние белорусы.) Эта проблема «двуязычия» из-за отсутствия в России народной славянской основы преследовала всегда и создателей литературного русского языка – как вообще главная проблема российского языка. (Он прошел «стадии развития термина», называясь вначале московитским, затем российским при Ломоносове – до 1795 г., затем при оккупации Россией в 1794 году (закрепленной формально в 1795) Беларуси и Западной и Центральной Украины пришлось его менять на «великорусское наречие русского языка». Именно так русский язык фигурировал в 1840-х годах в названии словаря Даля («Толковый словарь великорусского наречия русского языка», где под самим русским языком обще понимался белорусский, украинский и российский), хотя сегодня все российские лингвисты ненаучно исказили название словаря Даля до «Толковый словарь живого русского языка», хотя словаря с таким названием он никогда не писал.)

В 1778 году в Москве была издана брошюра писателя и лингвиста Федора Григорьевича Карина «Письмо о преобразителях российского языка». Он писал: «Ужасная разность между нашим языком [всюду в работе он называет его «московским наречием»] и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным чем, как ежедневным разговором. …Как искусный садовник молодым прививком обновляет старое дерево, очищая засохлые на нем лозы и тернии, при корени его растущие, так великие писатели поступили в преображении нашего языка, который сам по себе был беден, а подделанный к славянскому сделался уже безобразен». («Беден» и «безобразен» - это, конечно, расходится с будущей его оценкой как «великий и могучий». Оправданием тут служит факт, что Пушкин пока не родился для молодого зеленого языка, созданного только что экспериментами Ломоносова.) Опять обращаю внимание: этой проблемы никогда не было у белорусов, поляков, чехов, болгар, украинцев, сербов и остальных славян – где язык селян органично становится языком страны и народа. Это чисто российская уникальная проблема – как сочетать финский язык селян со славянским языком государства (например, в Беларуси это нелепо: спорить о возможном «засилии славянизмов в письменной речи», подразумевая, как в России, засилие болгарской лексики, когда сама белорусская лексика является такой же совершенно славянской лексикой и такими же славянизмами – то есть нет самого предмета для такого спора, ибо славянизмы болгарского языка никак не могут «испортить» и без того основанный только на славянизмах белорусский язык – маслом масло не испортишь).

В итоге российские лингвисты героически порывают «пуповину» многовековой связи культуры Москвы с болгарским языком, который дружно находят «чуждым», «вычурным в условиях России», «тормозящим становление литературного российского языка». И отвергают болгарский язык, смело падая в лоно народного языка («московского наречия»), который на 60-70% процентов состоит из неславянской лексики. Великими деятелями, которые совершают эту языковую революцию в России, Ф.Г. Карин в своей работе называет Феофана Прокоповича, М.В. Ломоносова и А.П. Сумарокова. Так в самом конце XVIII века Россия отказалась от следования болгарскому языку, который ее веками, как веревочка, удерживал в славянском поле и обращал «во славянство», - и стала лингвистически себя считать свободной и суверенной, признавая своим языком теперь не болгарский, а тот народный язык славянизированных финнов, который отнюдь не имел, как болгарский, явных славянских черт. Патриотизм победил славянское единство.

НАСТОЯЩИЙ РУССКИЙ ЯЗЫК

Мелетий Смотрицкий, белорусский просветитель, работавший в Вильно и Киеве, автор изданной в 1619 году в Евье «Граматiки словенскiя правильное синтагма», задолго до «революционера» в русской лингвистики Ломоносова, создателя грамматики российского языка, создавал научные основы языка русинов. Как и в Грамматике Л.Зизания, он четко отличал болгарский церковный язык от нашего: «Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устнъ своъ же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады». Ясно абсолютно (как и далее по его книге), что русским языком автор считает нынешний украинский язык (точнее – тот русинский язык, который в его время был общим для белорусов и украинцев). А вовсе не язык Московии-России. «Нехай», «мовять», «здрады» - это чисто белорусско-украинские слова, которые Мелетий Смотрицкий называет «переводом на русский язык». Ясно, что это всем бросается сразу в глаза, поэтому автор статьи в журнале «Русская речь» «Московское издание Грамматики М. Смотрицкого» доктор филологических наук В.В. Аниченко из Гомельского государственного университета облекает язык, на который Смотрицкий переводит церковно-болгарский язык, в такую формулу: «так называемый «русский»». Так называемый Мелетием Смотрицким? И так называемый всем народом ВКЛ той эпохи? Тут явно желание доктора наук не будоражить российских коллег: мол, все нормально – то, что у нас народ называл исстари русским языком, - это только «так называемый «русский язык»». А «не так называемый», настоящий – был только у России. Болгарский по содержанию. А Мелетий Смотрицкий заблуждался в терминах. Ненаучно перевирать средневековых авторов. Если они четко пишут, что русский язык – это по своему содержанию именно украинский язык, а не московский, то зачем юлить? Зачем переписывать историю? Тем более что в таком ненаучном подходе сам нынешний украинский язык становится аномалией – с Луны упал на Киев, чужд, потому что «так называемый». А ведь книги Мелетия Смотрицкого показательны: русское – это наше народное исконное, что само собой и сегодня есть в реалиях украинского и белорусского языков, а российское – это не русское, а основанное на болгарском. И переводы, которые делает в книге Мелетий Смотрицкий с болгарского на русский – это фактически переводы с российского на русский – на украинский и белорусский. Тут нет ничего этнически российского, что ныне именуется «русским», а есть только болгарское, которое нуждается в переводе на русский язык – для белорусов и украинцев, тогда именовавшихся русинами.

АЛФАВИТ

Всеобщее заблуждение: в России все считают, что пишут на «кириллице», хотя на ней никто в России не пишет. Там пишут на совершенно другом алфавите, весьма мало связанном с кириллицей – это введенный Петром I «гражданский алфавит». Он кириллицей не является, так как Кириллом и Мефодием не создавался. Это имперский российский алфавит, который Россия в царский и советский период старалась распространить у всех соседей, даже тюрок и финнов. Старается это делать и сегодня: не так давно Дума запретила Карелии и Татарстану вернуться к латинице, называя это «сепаратистскими происками», хотя именно латиница более удачно отражает языковые реалии языков финнов и татар. Вообще же это выглядит полным абсурдом: выходит, что Кирилл и Мефодий создавали письменность вовсе не болгарам и чехам для возможности им читать византийские библии, а для татар, исповедующих ислам. Но зачем мусульманам православный алфавит? Второе заблуждение в том, что кириллица считается «славянским алфавитом». Это на самом деле лишь слегка измененный греческий алфавит, а греки – это не славяне. Да и более половины славянских народов пишут на латинице, а не на кириллице. Наконец, это – алфавит церковнославянских – то есть болгарских – книг, это болгарский алфавит, а вовсе не свой русский, белорусский или украинский. Ссылаться на религиозные православные традиции тут просто нелепо, потому что в средние века вся католическая Европа в религии использовала латынь – является ли это основанием, чтобы все страны эти отказались от своих национальных языков и вернулись к латыни? Нет, конечно. Кстати, белорусский алфавит сегодня должен быть латиницей, а не кириллицей (точнее – алфавитом Петра I), так как белорусский литературный язык на протяжении веков формировался как язык на основе латиницы, а все основатели белорусской литературы писали на латинице. Напомню, что после российской оккупации ВКЛ 1795 года царь запретил своим указом белорусский язык в 1839 году (в 1863 запретил религиозную литературу уже на украинском языке, в 1876 – все виды литературы на украинском языке, кроме беллетристики). На Украине литературный язык формировался на основе кириллицы, а вот в Беларуси – на основе латиницы, и в XIX веке и в начале XX века белорусская периодика выходила на латинице - «Bielarus», «Bielaruskaja krynica», «Nasza Niwa» и т.д. (хотя под шовинистическим давлением царизма стали появляться издания и на кириллице). В СССР белорусская латиница была вообще запрещена как «западничество» и как напоминание о другом выборе белорусов-литвинов – о многовековой жизни в Речи Посполитой, вместе с поляками, чехами и словаками, а не в составе России.

После распада СССР в 1991 году на латиницу вернулись 4 республики – Молдова, Азербайджан, Узбекистан и Туркменистан. Пятой в их числе должна быть обязательно и Беларусь, так как ее литературный язык формировался именно на латинице, а сегодня мы должны переводить на нынешний, созданный реформами Сталина, искусственный и исковерканный «белорусский» язык творения основателей белорусской литературы. Это, конечно, абсурдно. И это, конечно, вызовет бурю возмущения в ГосДуме: мол, белорусы возвращаются «на польский алфавит». Но какое отношение к светской Беларуси имеет нынешний греческий алфавит? Да никакого. А ведь поляки – это и славяне, и соседи, а с неславянской Грецией белорусы не граничат и ничего общего с ними вообще не имеют. Причем, и греки, и поляки – в равной мере члены НАТО и ЕС, поэтому выбор между греческим и латинским алфавитами заведомо не может иметь политического подтекста. Кроме демагогии. Зато такой подтекст в позиции российских политиков, видящих в этом «сепаратизм» и «отход от России», как будто одна Россия является монополистом на раздачу алфавитов соседям (и своим карелам и татарам). Когда хунта большевиков захватила власть в России, то ее комиссары осуществили реформу великорусского языка. Во-первых, его переименовали в просто «русский» - дабы вычленить «великодержавное имперское» «велико-», одновременно изменяя национальность великороссов на русских. Что безграмотно, ибо нет в русском языке такого, чтобы название национальности вдруг было прилагательным, а не существительным (но что вы хотите от авторов нововведения Троцкого и Свердлова, евреев, мало разбиравшихся в нюансах русского языка). И это одновременно неверно научно и политически, так как ранее единый (пусть и искусственно) в царской России русский народ Беларуси, Украины и России теперь сводился только к народу одной РСФСР, а Беларусь и Украина теперь уже не считались Русью и русскими, ибо русскими теперь стали великороссы – только часть существовавшего при царизме русского народа. Во-вторых, Троцкий и Свердлов провели глубокую реформу великорусского языка, создав «новый гражданский алфавит». А в-третьих, Троцкий настаивал на переходе великорусского языка на латиницу – «в целях мировой революции», и сели бы его точка зрения победила, то алфавитом РСФСР и затем СССР стала бы латиница.

А в 1991 году Ельцин торжественно возвращал бы Россию на свою кириллицу. Идея Троцкого была потому не принята, что русская литература создавалась именно на кириллице, а Пушкин на латинице не писал. Кстати, на этом же основании Беларусь должна вернуться на латиницу, ибо и наши поэты создавали белорусскую литературу не на кириллице, а на белорусской латинице… Все выше сказанное позволяет понять, почему в России такое значение отводится культу Кирилла и Мефодия, которые, собственно говоря, никогда к России никакого отношения не имели, ибо умерли задолго до принятия Украиной (Киевом) христианства, а никакой Московии или тем более России в их времена не существовало на просторах Великой Мордовии Эрзя-Рязани (ее столицы) и Великой Пермии – государств, существовавших при Кирилле и Мефодии на месте нынешней России. Ибо они создали в Моравии квазигреческий алфавит для чехов раньше, чем вообще языческая Русь появилась на территории стран СНГ – с высадкой в районе саамской Ладоги колонистов-славян ободритов Рюрика. Как писал сам Кирилл, никаких славян на территории нынешней России (и Украины) НЕТ, а славяне живут только в Центральной и Южной Европе. Поэтому Кирилл и не поехал в соседнюю территорию нынешних России и Украины «обращать славян в православие», ибо там славян тогда не было. И некому было давать «славянский алфавит на основе греческого». В том числе и Киев тогда не являлся славянским (тесно дружил с Хазарией), в нем жили вовсе не славяне, а сарматы и иудеи, а князья Киева были тогда еврейских корней, породненные с еврейскими князьями Хазарии, и исповедовали иудаизм Хазарии, и Киев был тогда «городом синагог» (эту тему активно развивает показанный на ТВ Израиля научно-популярный сериал про Хазарию как «еще одну прародину израильтян»). Чего же Кириллу ехать в «город синагог» Киев, где его никто не ждет? Вот поэтому – выскажу свое особое мнение, с которым можно не соглашаться, – РПЦ Москвы и российские историки и идеологи так активно и раздувают культ Кирилла и Мефодия, чтобы этим сокрыть огромные противоречия в их представлениях о себе как о якобы «славянах» – и сокрыть «нежелательные» факты, этому мифу противоречащие (то есть – это вообще вся историческая, этнографическая и лингвистическая фактура). Кстати, Кирилл и Мефодий никакими «братьями» не были, как не были и «греками», а были сирийцами, богатыми православными арабами из Дамаска (Сирия тогда была православной), нанятыми Византией для миссии в Моравии (об этом, наверно, надо подробнее рассказать в отдельной статье). Самое забавное в том, что сами чехи, ради создания алфавита которых приехал араб Кирилл, его вообще никак не почитают – вообще о нем не помнят, хотя его возвели в культ в России, куда он не приезжал. Как говорится, вот уж не знаешь – с кем найдешь, а с кем потеряешь…